Дієва нація може бути або етнічна, або політична. Етнополітична нація – нонсенс, бо рано чи пізно чаша терезів схилиться в один чи інший бік.
Поняття «політичної нації» як таке добряче кульгає. А це поняття для України у розумінні сучасних добродіїв Корнілова-Табачника etc. взагалі виступає як підміна понять. Схожі термінологічні вихиляси проводилися ще у XVII столітті. Наприклад, під “польською нацією” у Львові розуміли всіх католиків: поляків, німців, італійців, шотландців, угорців. А “руська нація” – це були всі православні: українці, греки. волохи. Тоді навіть з’явився термін “католицька нація”. Але щось не видно зараз у Європі чи десь у світі «католицьких» держав, хоча одна така Єзуїтська держава проіснувала в XVII-XVIII століттях у Парагваї. Отож у розумінні цих теоретиків для майбутнього України найкраща схема об’єднання обох берегів Дніпра - надетнічна культурна і політична традиція. За теорією політичної нації українець має означати те саме, що придністровець, або громадянин СРСР. Це домінування громадянської складової над етнокультурною фактично означатиме, що “вже вмерла Україна”, хоча ніби “ще не вмерла”. Леонід Грач з приводу цього висловлюється точно і лаконічно: громадяни колишнього Радянського Союзу – державотворчі спадкоємці російського народу.
Новий «табачниківський» політичний українець виявиться нібито космополітом, класичним громадянином світу. Але це омана, його ідентичність насправді буде не космополітичною. Він не говоритиме есперанто, а звичною і зручною російською, тобто його ідентичність буде російська.
СРСР і Придністров’я – це класичні державні утворення, де оболонка «політична», а сутність – російська. Наші «доброзичливці» мріють, щоб для України політична нація була такою ж українською, як Придністровська Молдовська республіка - «молдовською». У Придністров’ї, цьому атавізмі СРСР, наявні у мініатюрі всі ознаки «нової спільності радянського народу»: росіяни, українці, молдавани ідентифікують себе придністровською державною спільнотою цілковито на основі російської етнокультурної ідеї. Як і в СРСР, головним стратегічним ворогом тут є Європа і США. Як і в СРСР під напускною «ідеологічністю» тут панує низький моральний рівень: це одна з найбільших у світі «чорних дір» торгівлі зброєю, наркотиками і людьми. Ця спільність виживає лише за кремлівські гроші і завдяки антитезі – наявності безпосереднього ворога Молдови і Румунії (в СРСР це був увесь капіталістичний світ). Ця совкова політична нація ПМР, зліплена докупи досить недолуго, є неплідною і за певних історичних обставин неодмінно розпадеться, як свого часу СРСР.
СРСР і Придністров’я – це класичні державні утворення, де оболонка «політична», а сутність – російська
За радянських часів під маркою поборювання націоналізму і домінування інтернаціоналізму втілювалася лише російська культурна ідея. Під нинішньою ідеєю корніловсько-табачниківської політичної нації здійснюється та сама російська ідея. Ми це вже проходили, і нічого путнього з цього не вийшло і не вийде.
Немає і не було жодного реального міцного підґрунтя для створення політичної нації в Україні як такої, бо всі політичні нації від Римської імперії і до СРСР були нації імперські. Політична нація характерна для імперій. Але ж Україна – не імперія. Кожна сучасна політична нація на зразок Придністров’я – незріла нація, заснована на принципі донаціональних державних утворень, таких, як, наприклад, Священна Римська імперія, коли об’єднавчим чинником була не нація, а якийсь імператор, король чи князьок на зразок Іґоря Смірнова.
Політична нація a la СРСР дуже небезпечна, бо призвела до ламання історичного генетичного коду. Як приклад, можна навести топонімічний геноцид у Криму: замість прадавніх татарських назв – Весёлое, Тыловое, Танковое, Резервное, Приветное, Солнечногорское. Це прообраз політичної національно безликої нації під егідою російської культурної ідеї. Отже, російський етнічний націоналізм з подачі Корнілова-Табачника виступає в овечій шкурі політичної нації.
За сценарієм «політичної нації» за кілька десятиліть замість держави “Україна” може поступово утворитися держава “Украина“ чи “Росія-2” (що в принципі одне й те саме), або “Россия-2”, або взагалі “Россия”.
Якось на телеканалі «Україна» я бачив, як танцювальний ансамбль Маріупольського металургійного комбінату на музику Чайковського виконував «слов’янський танець» без жодних ознак національності. Жодні слов’яни ніколи разом не збиралися і не придумували танців, немає жодного слов’янського танцю (окрім цілком фантастичного танцю Антоніна Дворжака), як немає танцю європейського, африканського, романського чи германського. Це штучна вигадка. Як і політична нація.
Немає і не було жодного реального міцного підґрунтя для створення політичної нації в Україні як такої, бо всі політичні нації від Римської імперії і до СРСР були нації імперські
Прокламована антиукраїнськими силами так звана «слов’янська єдність», як Союз Росії, України і Білорусі – це насправді союз не слов’ян, а союз росіян Росії, України і Білорусі і російськомовних і російськокультурних українців і білорусів. Притягувати сюди за вуха справжніх українців і білорусів – типовий фальшивий ідеологічний хід імперської Росії. Будь-який українець чи білорус, які говорять у побуті рідною мовою і прочитали цією мовою бодай п’ять книжок, ніколи не будуть за союз із Росією, а будуть рішучими противниками цього союзу, це ясно, як день. Слов’янська племінна єдність - такий самий історичний атавізм на початку XXI століття, як єдність германська, романська, та навіть арабська, яку теж вже давно покинули штучно створювати.
Що ж до перспектив утворення політичної нації в Україні, то подальша її історія розвиватиметься лише за одним із варіантів теорії взаємодії культур Гордона Мілтона, бо інших варіантів людство поки що не вигадало. Варіант № 1 - підпорядковуюча асиміляція – розчинення міноритарної групи у домінуючій. Варіант № 2 - амальгамна асиміляція (модель плавильного тигля) – утворення з груп різних культур однієї нової, яка не зводиться до жодної з тих, що її творять. Варіант № 3 - плюралістична – збереження обох культур без асиміляції.
Найоптимальнішим і найефективнішим державним устроєм є устрій національної держави, який дає найвищу міру стабільності. Натомість територіальний, імперський (з тої самої серії і регіональний) патріотизм – нерозвинена форма патріотизму, яка може й дорівнює племінному патріотизмові. Некорінні нації лише в ідеалі можуть вважати територію такої держави своєю історичною батьківщиною і лише виходячи з потуг громадянської консолідації. Але ж щонайменше третина наших громадян вважають своєю історичною батьківщиною Росію, або ще «краще» – територію України – російською.
Отож, варіант перший теоретично може призвести до зникнення як таких росіян, українців та інших народів, які зараз живуть в Україні. Тут діятиме принцип армрестлінгу: хто кого? Сильніший виживе, слабший загине. Міноритарною групою можуть виявитися і росіяни, так і (як це не видається фантастичним) українці, і це у своїй власній моноетнічній державі, де вони зараз становлять майже 80% населення. Процес може тривати не лише десятиріччями, але й віками і у підсумку переможе хтось один. Варіант зникнення як таких «міноритарних» росіян та інших російськомовних жителів України буде, звичайно, вигідним для українців, зникнення як таких українців буде чудовим варіантом для росіян. Але навряд чи такий варіант буде найоптимальнішим.
Другий варіант амальгамної асиміляції витворює якісно нову націю, яка народжується шляхом умирання попередніх. Діалектично це означає, що кинуте у землю зерно вмирає, щоб народився колосок. В етнічному плавильному котлі готується національна страва для прийдешніх поколінь. Але найцікавішим є те, що зазвичай один із інгредієнтів у котлі не розчиняється, а поглинає всі інші. І тому такий варіант є продовженням першого, де купа міноритарних націй вмирає задля однієї найголовнішої. Історичний досвід показує, що у багатонаціональних країнах політика melting pot зазвичай виявляється малоефективною. Наприклад, у США національні громади дуже розрізнені і мало спілкуються між собою, вони мають свою пресу, радіо і телебачення, що жодною мірою не сприяє “переплавленню” етносів. Але все ж уявімо, що в Україні через століття народиться нова політична нація, «нова історична спільність», яка не зводитиметься до попередніх, і це буде ні російська, ні українська, але якась інша спільнота, яка говоритиме «руска-украёнским» суржиком із добрячими домішками новітнього вульгарного американського «койне». А в ідеологічному плані вона втілить заповітну мрію про об’єднання Сходу і Заходу – це братерське поєднання тризуба з червоною зіркою, Бандери зі Сталіним, Мазепи з Петром I, фермерства з колгоспним кріпацтвом. Або забуде про ці речі і витворить якусь нову формулу єднання. Хтозна...
Третій плюралістичний варіант хибить тим, що розрізнені у своїх національно-регіональних шкаралупах карпатські бойки в купі з гуцулами і кримсько-донецькі росіяни, тягнучи у різні боки, розриватимуть полатану клаптикову ковдру української державності, рухаючись від федералізму до сепаратизму і кінцевого розпаду держави. Плюралізм зі збереженням російської і української культурної ідей у цнотливій чистоті – це явно варіант не для нас. Та навіть і у більш цивілізованих державах такий принцип дуже погано спрацьовує. Цікавий випадок у цьому плані творять канадці французького походження, що політично почувають себе канадцями, культурно французами і водночас членами Британської співдружності націй. Таке становище спонукає їх до перманентного сепаратизму.
Оголошення держави федеративною, як демонструє новітня історія, є прелюдією до її розвалу: 1963 року федеративною оголосили Югославію, 1969 року Чехословаччину. Всі пам’ятають, що з цього вийшло: перша розвалилася фактично 1989 року, друга 1993-го. Український же федералізм не може бути не тотожний сепаратизму з подальшим приєднанням до Росії. Це може бути типовий придністровсько-абхазько-південноосетинський варіант.
Цікавий випадок у цьому плані творять канадці французького походження, що політично почувають себе канадцями, культурно французами і водночас членами Британської співдружності націй
Джузеппе Мацціні, який добре розумівся на питаннях федералізму, писав: «Політики, які називають себе федералістами і які силкуються перетворити Італію на братерство різних держав, розчленовують Країну, не розуміючи Єдності. Держави, на які Італія поділена сьогодні, не є витвором нашого власного народу, вони є вислідом амбіцій і розрахунків володарів чи іноземних завойовників (!) і не слугують іншій меті, як улещувати славолюбство місцевих аристократів, яким більш потрібне вужче поле діяльності, аніж велика Країна». Федералізм спонукає до відрубності регіонів і, можливо, скоро українські рекламні ролики будуть враховувати регіональні відмінності.
Усе ж щось із трьох можливих шляхів державницького розвитку України треба вибирати, і В’ячеслав Липинський говорив про потребу консолідації української нації на основі “територіального патріотизму”, тобто солідарності тих, хто живе на українській землі без уваги на культурне та етнічне походження, національно-культурну свідомість. Загалом ця концепція і відповідає моделі західної громадянсько-територіальної нації, звичними складовими якої є історична територія, спільна громадянська культура та ідеологія. Це і є власне справжня українська політична нація. Бо справжня політична нація – це коли росіяни, євреї, білоруси заговорять в Україні українською мовою і будуть сповідувати українську національну ідею, бо ubi bene, ibi patria. Таким чином етнокультурне поняття нації для етнічних українців і політичне поняття для неукраїнців має стати найоптимальнішим варіантом майбутнього розвитку України.
Політичні нації зазвичай створює дуже довга і тиха державна робота на основі політичного співіснування в єдиному державному об’єднанні. І неможливо вказати момент, коли вони народжуються.
Дієва нація може бути або етнічна, або політична. Етнополітична нація – нонсенс, бо рано чи пізно чаша терезів схилиться в один чи інший бік. Поліфонія двох культур, дует двох культур явно фальшивить і найбільшою трагедією української нації може стати те, що віковічна “бездержавна нація”, здобувши нарешті державність, може перетворитися на “безнаціональну державу”.