Кожна система має свій «підвал». Тобто місце (топос), де системність зустрічається з хаосом. Де закони і правила системи невід’ємно перемішані зі стихійним та ірраціональним. «Підвал» політичної системи експерти іноді називають політичною вулицею. Вона строката і плинна.
Вона строката і плинна. Мікротусовки на вулицях і площах, балачки таксистів, розмови в автобусах та приміських потягах, дворові плітки і агентство ОБК (одна баба казала). Все це – бульбашки у тому казані, де готується майбутнє країни. Політологи і політтехнологи завжди уважно стежать за тим, що відбувається на політичній вулиці. Адже саме там (іноді непомітно, тишком-нишком) формуються політичні настрої, політична мода і перспективні політичні тренди.
Скажімо, ті, хто приглядався до бульбашок у політичному казані, знали результати парламентських виборів за три-чотири місяці до оприлюднення жовтневих екзит-полів. Знали й про те, що саме на цих виборах електоральну стихію не вдасться каталізувати. Не вдасться, як раніше, прогнозовано спрямувати змодельовані та акцентовані настрої мас у заздалегідь сформовані «русла» партійних брендів.
Якість вуличної стихії змінюється. Повільно, неквапно, проте відчутно. Звична алхімія політтехнологів у цьому настроєвому розчині не спрацьовує або спрацьовує неефективно. Якщо так зване «фронтальне позитивне позиціонування» ще кілька років тому дозволило Тігіпкові без зайвого напруження здобути 15% електоральної підтримки, то тепер аналогічна технологія зазнала повного фіаско у випадку з Королевською і часткового – з УДАРом. Натомість технологія передвиборчої мобілізації опозиційного електорату спрацювала й цього разу. Але без звичного «ефекту мультиплікатора». Значна частина молоді під час виборів залишилася вдома, біля екранів зі «стрілялками», фейсбучними хохмочками і порносайтами.
Політична вулиця прагне жорстких месиджів, ідейних персонажів і креативу. Радикалізм навіть у відверто клоунському виконанні збирає прихильників. Партія з крутою назвою і рекламою, розрахованою на смаки реліктових гуманоїдів, за мінімальних ресурсних затрат набрала голосів лише трохи менше за «впередиків». Настає золотий час для «людей переконань», демагогів з рішучими обличчями, любителів камуфляжу та мегафонів.
Але це тільки зовнішні зрушення, не глибинні. Зрештою, у першій половині 1990-х ми вже бачили різноманітних та креативних персонажів «парку камуфляжного періоду». Але тоді не відбувалося глибинних зрушень. Тоді більшість народу ще вірила у «європейську перспективу» та побудову «громадянського суспільства». Та й взагалі, вірила у якусь соціально-економічну перспективу.
Тепер до народу поступово доходить, що єдиною соціально-економічною перспективою, яку нам будують, є перетворення України на «бурячкову республіку» з латиноамериканським шармом, де двадцять тисяч родин правитимуть сорока мільйонами батраків. Відповідно, змінюються базові настрої суспільства. Передусім дрейфують до «зони відчаю» базові настрої політичної вулиці. Адже саме «вулиця» знаходиться на кордоні хаосу, де все плинне та змінне.
Якщо раніше на цьому дрейфі будувала свої рейтинги офіційна опозиція, то тепер до людей вже доходить проста істина: війни влади та опозиції не стосуються батраків. Війни влади та опозиції – це війни отих двадцяти тисяч родин «українських оптиматів», котрі ніяк не можуть поділити між собою владу, ресурси і фінансові потоки. Тому «зона відчаю» політичної вулиці транслює в суспільство настроєву хвилю пошуків.
Пошук №1: де ті «справжні хлопці», що здатні підірвати потворну соціальну споруду, яку різнобарвні номенклатурні упирі збудували на руїнах УРСР?
Пошук №2: де сховані керуючі штаби упирів?
Пошук №3: кому саме буде вигідно здатися (у глобальному плані) після перемоги над упирями?
Власне, електоральні успіхи ВО «Свобода», комуністів і частково УДАРу є варіантами пошуку №1. На «Батьківщину» цей пошук розповсюджується в тому аспекті, у якому сприймається «справжня революціонерка» Юлія Тимошенко. Частина політичної вулиці також впевнена, що саме ЮТ відомі секретні координати упирівських штабів і що саме з її подання міжнародна спільнота готова буде прийняти таку хитру капітуляцію переможців, за яку не насварять та ще й кредитів дадуть.
Світоглядно-аксіологічний хаос, який тепер панує у головах українців, знову робить настрої актуальнішими за роздуми. Політики та їхні гуманітарні технологи на рівні чуйки підлаштовуються під ці настрої. Політики вже не розповідають, як у старі-добрі часи, про «громадянські цінності». Вони голосно мурмочуть, що в них «вила напоготові». Вони погрожують розправою ворогам народу (упирям), проте вперто не називають цих ворогів. Натомість «упирівську» іміджеві нішу з подання політиків тимчасово заповнюють до смішного абстрактні «бандити», працівники окружкомів та інші «фальсифікатори». Вулиця на ці фейки відповідає небажанням збиратися на мітинги та прикрашати собою одноманітні маневри політичних лузерів. Вулиця не так розуміє, як відчуває: навіть дуже страшним і товстим кролям вовків не з’їсти.
Більш далекоглядні «будителі мас» наповнюють свої месиджі натяками, що «настаящіє буйниє» все ж таки є. Політичну вулицю переконують, що ЮТ готова була йти до кінця, але упирі заховали від народу її волю (архетип «пропалої грамоти»), що «Свобода» ще скаже своє слово у парламенті (архетип «нескореного братства») і що врешті-решт Захід змусить олігархів повстати проти деспотії (архетип Мазепи).
Автори месиджів вже розуміють, що природа української політичної вулиці не дрібнобуржуазна, як у Європі. Що основу вітчизняного «політичного споду» формують зовсім не хазяї, а різноманітні люмпени, і що ніякої громадянської консолідації у нас ніколи не буде.
Декласована пострадянська маса за своєю природою не здатна на громадянську консолідацію. Зате вона здатна ефективно й затято руйнувати реальні речі заради міфів і примарних надій. Їх, скажімо, за певних умов можна підняти на повстання проти упирів. Одне лише турбує авторів месиджів. Вони не знають, чи вдасться призначити упирями лише конкурентів. Вони підсвідомо відчувають, що самі дуже добре підходять на цю роль. Що достатньо підписати під їхніми вгодованими мармизами слово «упирі», як політична вулиця радісно завересканить: «Ось вони! Бий їх!»
Стихія тому й стихія, що вона некерована. Опцію «хаос» легко ввімкнути, але важко нею керувати і ще важче вимкнути до повного знищення системності. Біда у тому, що навіть тепер наші «оператори стихії» не надто компетентні. Що вже казати про те недалеке майбутнє, коли нова хвиля економічної кризи виведе на пошуки упирів вже не тисячі, а сотні тисяч представників політичної вулиці. Що стосується влади, то вона в Україні, як відомо, переважно не мілітарного, а барижного типу. Бариги не довго опиратимуться стихії. Як тільки страх за життя переважить жадібність, вони організовано відступлять на заздалегідь підготовлені позиції – десь на берегах Кіпру.
Думаю, саме політична вулиця у «час Х» рекрутує та виведе на авансцену «отаманів першого призову». Серед них буде багато знайомих облич. Проте виводити країну (радше вже територію) з кризи будуть не вони, а отамани другого або ж третього призову. Ті люди, облич яких суспільство сьогодні не знає, ті, про чию місію не здогадуються навіть вони самі. Ті, хто пройде дарвінівський відбір громадянського конфлікту і збереже здатність перетворитися з вожаків «бригад» і польових командирів на прорабів системного відродження. Якщо хтось запитає: «А куди ж дінуться отамани першого призову та решта операторів стихії?», то на це запитання варто, наслідуючи героїв фільмів «екшн», відповісти сумною і проникливою посмішкою.
Але все це в майбутньому. А тепер навіть досвідчені дослідники «бульбашок» не заглядають так далеко. Вони очікують. Політичний бульйон близький до кипіння. Депутати нової Верховної Ради готуються зайти у зал під куполом з настроєм гладіаторів. Не всі з них політично доживуть до 2015 року і, судячи з усього, не в цьому парламентському складі. Поле для маневру – вже не поле, а вузький тунель. Стихія дихає у спину, й дихання її щораз пекучіше.
І найсмішніше: все це колись уже було під байдужими небесами.