На сьогодні в Україні зареєстровано та офіційно діють близько 200 політичних партій різних світоглядних та ідеологічних позицій, практично всіх відтінків політичного спектру. Однак чи можемо ми на цій підставі говорити про існування в Україні партійної демократії як основи демократичного політичного режиму?
Відомий французький дослідник політичних партій М. Дюверже справедливо стверджував, що взаємини партій та влади значною мірою залежать від самих партій, їх сили, генези, структури, автономії, внутріпартійної демократії, типу лідерства тощо.
Попри значну кількість визначень політичних партій класичним вважається визначення запропоноване ще 1966 року М. Вайнером та Дж. Ла Паломбарою, згідно з яким партія – це: 1) «життєздатна організація, тобто така, середня тривалість політичного життя якої довша за тривалість життя її керівництва; 2) місцева, добре впорядкована і життєздатна організація, підтримує регулярні й різноманітні зв’язки з іншими організаціями країни; 3) тверде бажання державних та місцевих керівників організації взяти у свої руки і здійснювати владу, а не лише впливати на неї; 4) прагнення отримати підтримку народу через вибори чи якимось іншим способом». Виходячи з цього визначення, можна стверджувати, що українські політичні партії мало відповідають цим критеріям.
Мисливці за портфелями
Серед політичних партій України знайдемо мало тих, які мають чітку та зрозумілу ідеологію, якої вони намагаються притримуватися у своїй діяльності. З наявних партій лише у програмах тридцяти знаходимо вказівку на відповідну ідеологію, яка є основою їх діяльності. Нерідко можна зустріти суперечності у назвах, програмах та діяльності політичних партій. Частим явищем української політики залишаються переходи політиків із однієї парламентської фракції в іншу.
Це показує, що ідеологічна основа в діяльності українських політичних партій має швидше інструментальне, ніж засадниче значення. Ще дивнішими на цьому тлі виглядають різного роду партійні союзи (коаліції), які часто поєднують представників різних (навіть ідеологічно полярних політичних сил) – наприклад партію крупного українського капіталу – Партію регіонів (ПР) та Комуністичну партію України (КПУ).
Політичні партії України є переважно партіями лідерського типу, на симпатії (антипатії) до яких й формується ставлення пересічного українця до партії. Віра у політичних лідерів зумовлена пануючим типом політичної культури населення, коли партійні ідеології, за слушним зауваженням М. Дюверже, починають перебирати на себе риси релігії, привносячи у політику значний компонент ірраціонального (віри).
“Вожді, які спочатку були лише виконавцями волі мас,- пише Р. Міхельс,- стають незалежними, звільняються від мас. Ініціатива і здатність формувати точку зору стають професією вибраних, тоді як масам залишають можливість виявляти таку пасивнішу чесноту, як дисципліну. Визнання організації – це завжди вираження тенденції до олігархії”.
“Керівництво партіями з боку плебісцитарних вождів,- пише відомий німецький соціолог М. Вебер, - зумовлює… духовну пролетаризацію свити. Щоб підійти вождю, свита має сліпо йому підкорятися, бути машиною по-американськи, без перешкод, які з’являються у зв’язку з претензіями та амбіціями авторитетних людей. Ось та ціна, яку доводиться сплачувати за керівництво вождя”.
За умови пропорційної виборчої системи із закритими списками виборець фактично голосує за політичних лідерів і не впливає на список кандидатів у депутати. Незначний, тільки опосередкований вплив на формування списку мають і рядові члени самих партій. Зрештою, на цьому зв’язок між виборцями і їх партією закінчується. Це підриває довіру і до політичних партій, і до тих органів влади, до яких обирають їхніх представників.
Для М. Вебера політична партія – організація, спрямована на завоювання посад. “Хто займається політикою, - пише він, - той намагається здобути владу. Всі партійні битви є битвами… передусім за патронаж над посадами”.
Машини для голосування
Аналіз динаміки формування політичних партій України показує виразну тенденцію до стрімкого зростання їх чисельності саме напередодні парламентських виборів. Так, 1997 року виникло 10 політичних організацій, 2001р. – 11, 2005р. – 24. Після поразки на виборах мало з них “доживають” до наступних виборів.
Серед чинних політичних партій нарахуємо не більше 20, які самостійно чи у складі блоку партій брали участь хоча б у трьох парламентських виборах.
Нова редакція Закону України ”Про вибори народних депутатів України”, яка позбавила права участі у виборах блоки політичних партій, очевидно, ще суттєвіше зменшить їх кількість.
Значного поширення у діяльності політичних партій набуло явище т.зв. “ребрендингу партій”, коли заради участі у парламентських виборах не створюються нові політичні партії, а формуються нові на базі вже існуючих шляхом їх перейменування та зміни керівництва (наприклад партія С. Тігіпка ”Сильна Україна” чи “Україна – вперед!” Н. Королевської). Після парламентських виборів інтерес до них зазвичай зникає, і вони перестають існувати або продовжують існувати у ”замороженому” вигляді.
Перетворення політичних партій України у “машини для голосування” не дає їм можливості повноцінно розвивати свою організаційну структуру, перетворюючи їх по-суті у “віртуальні” партії.
Переважна більшість політичних партій в Україні є нечисленними та слабо структурованими організаціями. За результатами соціологічних опитувань, проведених Центром ім. О. Разумкова протягом 25 листопада – 5 грудня 2001 р. і протягом 19 – 25 червня 2008 р., членами політичних партій визнали себе відповідно 4,9% і 4,7% опитаних, а це приблизно 1-1,5 млн осіб (або 4-5% дорослого населення країни).
На 26 березня 2005 р. Міністерство юстиції України зареєструвало 126 політичних партій. У всіх регіонах України зареєстровані осередки мали 39 партій (або 31% від загальної кількості), 63 політичних партій (або 50%) мали зареєстровані регіональні осередки в більшості регіонів України, і лише 6 партій (4,76%) мали зареєстровані регіональні осередки менш ніж у половині регіонів України. Не мали зареєстрованих осередків в жодному регіоні 18 політичних партій (14,3%).
Iз запровадженням 2006 р. пропорційної виборчої системи політичні партії України намагаються реєструвати лише регіональні організації (як того вимагає законодавство) й зовсім не працюють на розбудову своєї мережі на локальному рівні. Навіть найбільш розвинуті політичні партії змогли поширити свою організаційну мережу у ліпшому випадку до рівня районів. Кількість політичних партій, які не мають жодної районної чи міської організації, зросла від 18 2003 року до 26 на час виборів 2006 р. Крім того, значна частина місцевих осередків політичних партій є фіктивними. Промoвистим у цьому зв’язку є й рівень обізнаності населення з діяльністю політичних партій. Так, за даними соціологічних опитувань, проведених Центром ім. О. Разумкова у грудні 2009 р., лише 42,1% респондентів щось чули про діяльність місцевих осередків партій у своїх регіонах, а 50,6% нічого не чули про їх діяльність.
“Це означає,- пише відомий німецький соціолог М. Вебер,- що відносно невелика кількість людей, зацікавлених насамперед у політичному житті, тобто участі в політичній владі, створюють собі шляхом вільного вербування свиту, представляють себе чи тих, кого вони опікують, як кандидатів на виборах, збирають грошові ресурси і беруться до пошуку голосів. Неможливо уявити, як би у великих об’єднаннях взагалі відбувалися вибори без такого підприємства. Практично воно означає поділ громадян з виборчим правом на політично активні та політично пасивні елементи. Вожді і їх свита як активні елементи вільного вербування свити і через неї пасивної маси виборців для виборів вождя є життєво необхідними елементами кожної партії”.
Зрозуміло, що такий “електоральний” підхід до політичних партій не сприяє перетворенню їх у повноцінний та авторитетний інститут політичної системи.
Так, у грудні 2001 р. 74,9% опитаних вважали, що українські політичні партії не виконують своїх функцій у суспільстві, тоді як у квітні 2003 р. – 77,5%. За даними соціологічних опитувань Центру О. Разумкова, відсоток респондентів, які повністю недовіряють і радше не довіряють політичним партіям, з 2001 р. по 2009 р. коливався від 79,5% до 64,8%, а частка респондентів яка повністю довіряє і швидше довіряє коливалася від 12,4% до 22,5%.
Політичні підприємства
В умовах обмеженої членської бази, низького рівня підтримки, відсутності державного фінансування та значної комерціалізації політики (особливо виборів) політичні партії України фактично залишилися без серйозних ресурсів, що об’єктивно підштовхнуло їх до ”співпраці” з великим капіталом. За таких обставин політичні партії України дуже швидко опинилися “на утриманні” відповідних фінансово-промислових груп (ФПГ).
Про зростання рівня комерціалізації політичної діяльності свідчать видатки на підготовку і проведення виборів. Так, якщо на вибори народних депутатів України 29 березня 1998 р. ЦВК витратила 248 млн грн, на вибори 31 березня 2002 р. – 172,2 млн грн, то на вибори 26 березня 2006 р. – 512,5 млн грн, а на позачергові вибори 30 вересня 2007 р. – 347,3 млн грн.
Загальна величина офіційних виборчих фондів партій (блоків) становила – на виборах 2002 р. – 32,4 млн грн, на виборах 2006 р. – 553,6 млн грн, на позачергових виборах 2007 р. – 581,4 млн грн. При цьому громадська організація Комітет виборців України подає дані, що витрати виборчого фонду партії (блоку) становлять лише 25-30% від усієї суми, витраченої на виборчу кампанію.
А реальні витрати на виборчу кампанію, за оцінками експертів, 2002 р. становили – 52,9 млн грн, 2006 р. – 10 млрд дол. США, 2007 р. – 1-1,5 млрд дол. США. Зрозуміло, що отримати такі кошти з демократичних джерел політичні партії не могли.
На виборах 2006 р. і на позачергових парламентських виборах 2007 р. неофіційні витрати сягнули близько 75% від загальної суми витрат виборчих кампаній. Однак значну частину цих витрат формують витрати трьох-чотирьох партій.
Ось чому, за даними соціологічних опитувань, проведених у грудні 2001 р., 45% опитаних вважали, що політичні партії в Україні служать інтересам фінансових і бізнесових структур, а 30,5% опитаних вважали що інтересам партійних лідерів. У квітні 2003 р. частка опитаних становила 55,7% і 45,6% відповідно.
Непрозорість політичного фінансування призводить фактично до “зрощення” політичних сил з представниками тіньового та кримінального бізнесу, що, натомість, підриває фундамент демократичних трансформацій в Україні.
За даними загальнонаціонального соціологічного опитування, проведеного Центром ім. О. Разумкова 20-28 липня 2009 р., 39,3% респондентів вважають, що вся діяльність політичних партій просякнута корупцією. 72,9% респондентів називають виявом політичної корупції у межах фінансування виборчих кампаній політичних партій (блоків) не декларування джерел фінансування, а 72,5% респондентів вважають таким виявом купівлю-продаж місць у виборчих списках політичних партій.
Інструменти диктатури
Відповідно деформується сама функція партії, як політичної інституції, яка вже не так спрямовує свою діяльність на представлення чи захист інтересів громадян, як на задоволення вузькокорпоративних інтересів своїх фінансових донорів. Таким чином орієнтацію політичних партій на інтереси виборців можна вважати суто символічною. Тож годі говорити про реалізацію засадничих основ представницької демократії.
“Вождем стає лише той, – пише М. Вебер, – кому підкоряється машина. Над парламентом фактично виростає плебісцитарний диктатор, який за допомогою машини підкоряє собі маси і для якого парламентарі становлять лише його свиту. Таке становище можна назвати ”диктатурою”, яка базується на емоційності мас”.