Бурхливі події, пов’язані зі змінами у виконавчій, законодавчій та судовій владі України, що відбулися за останні місяці, донедавна витісняли з уваги громадськості ще одну значиму зміну політичної системи України. На останніх місцевих виборах націоналістична партія «Свобода» Олега Тягнибока отримала підтримку близько 5% населення України. Цим ця до цих пір мало досліджена політична партія не тільки посилила своє представництво в місцевих радах в західних і центральних регіонах України. У «Свободи» зростають шанси сформувати власну фракцію в наступному скликанні Верховної Ради.
Такий розвиток подій змінив би структуру і суть як політичної боротьби, так і громадського дискурсу в Україні. Цілком можливо, що незабаром партійний ландшафт України остаточно змінить сьогоднішнє ідеологічне роздвоєння ідеологічного спектру на національному рівні.
Партійний спектр України дотепер
З моменту розпаду СРСР більшу частину політичних партій і груп, що в різний час були представлені у Верховній Раді, можна було меншою чи більшою мірою віднести до одного з двох головних таборів українського ландшафту. З одного боку існує табір прозахідних і проєвропейськи орієнтованих націонал-демократів. Їхні передвиборчі об’єднання час від часу приймали до своїх лав окремих політиків з націоналістичним минулим (наприклад, Андрій Шкіль, Андрій Парубій, Левко Лук’яненко). У той же час цей табір загалом зберігав загальну ліберальну налаштованість. З іншого боку існує більш-менш проросійська, латентно євроскептична, частково антиамериканська і частково антиліберальна група людей, у якій в 1990-х роках домінувала Комуністична партія, а зараз панує Партія Регіонів.
На відміну від західних політичних спектрів, в обох українських таборах їхня цивілізаційно-геостратегічна спрямованість грала більш важливу роль ніж їхнє економічне і соціально-політичне орієнтування. З західної точки зору це приводило до курйозів, таких як, наприклад, альянси Партії Регіонів, що керується фінансовими магнатами («олігархами»), і Комуністичної партії України, або приєднання соціал-демократично орієнтованої партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко (на правах оглядача) до економічно ліберальної Європейської народної партії.
Правда, за останні кілька років виникли також і українські партії, які не можна було однозначно віднести до одного з цих блоків. Але в цих випадках мова йшла в основному про угрупування, які в своїх програмах синтезували ідеї обох таборів і прагнули позиціонувати себе як урівноважена сила, якої б то не було спрямованості. Цим самим такі партії (наприклад, Соціалістична партія України, Блок Литвина, «Трудова Україна» тощо) намагались зайняти гібридну нішу в партійному спектрі, яку через ідеологічну невизначеність і змінний склад іноді називали «болотом».
Помірний успіх і програмна розпливчатість таких «центристських» позицій, а також висока флуктація партій всередині цього ідеологічного сегменту означали, що вище названі два основних політичні табори панували протягом двох останніх десятиліть у передвиборчій боротьбі, а також у політичних дебатах, що транслювалися українськими ЗМІ.
«Свобода», «біло-сині» і «помаранчеві»
Зі входом «Свободи» в український політичний істеблішмент змінилась як структура існуючої ідейної конкуренції партій, так і майбутні констеляції політичних сил і варіанти коаліції в парламенті. По-перше, здається очевидним, що «Свобода» могла б виступити партнером по коаліції виключно «помаранчевих» партій, але ніяк не Партії Регіонів. Правда, «Свобода» і Партія Регіонів частково подібні у своїй схильності до авторитаризму («Свобода» виступає за чистий президентський режим) і «антизахідності» (і ту, й іншу партію не дуже цікавлять цінності сучасної Європи). Більше того, ходять розмови, що об’єднання Тягнибока – певне, з «політтехнологічних мотивів» – таємно отримує від Регіонів підтримку, у тому числі й фінансову. Тим не менше, офіційний альянс партії Януковича, яка цінує хороші відносини з путінською «Єдиною Росією», і «Свобода» виглядає як неможливий з огляду на жорстку антиросійську позицію останньої.
Але і для націонал-демократично орієнтованих угрупувань перехід від нинішньої неформальної співпраці з партією Тягнибока на громадських заходах чи телевізійних дебатах до офіційного об’єднання зі «Свободою» став би проблематичним. Правда, у програмах націоналістів і націонал-демократів існують точки дотику в пунктах національної історіографії, проєвропейськості чи антиутопізму. Більше того, в результаті нещодавніх зазіхань Януковича змінити українську політичну систему зростає конгруентність інтересів всіх національно орієнтованих партій на політичному порядку денному. І боротьба за захист представництва їхніх партій в громадському просторі, а також незалежність України на міжнародній арені може призвести до подальшого зближення між «помаранчевими» та «Свободою».
Ідеологічне місцезнаходження партії «Свобода»
Поза цим контекстом фундаментальні світогляди, уявлення про політичний лад країни, а також погляди на майбутнє України ліберальних націонал-демократів з одного боку і етнічних націоналістів з іншого мають мало спільного. Це стає очевидним вже при прочитанні програми «Свободи». При цьому необхідно відзначити, що для партії такого ґатунку типовим є те, що її офіційні документи тільки частково відображають справжню ідеологію партії, тобто вони написані, щоб відповідати політичній коректності своїх країн і таким чином є (іноді значною мірою) поміркованими, на відміну від фактичної філософії даної організації.
«Свобода» вимагає в своїй офіційній програмі кримінального переслідування «українофобії», а також різноманітних регулювань, які тією чи іншою мірою орієнтуються на принцип національної приналежності:
- введення графи «національність» у паспорті та свідоцтві про народження (тобто відновлення радянської практики);
- пропорційне представництво етнічних українців з одного боку і національних меншин з іншого у виконавчих органах України;
- заборона на усиновлення українських дітей неукраїнцями;
- преференції в наданні місць у гуртожитках для українських студентів і низки аналогічних змін чинних положень і законів.
Заходи, подібні до вищезгаданих, самі по собі не такі вже й екстраординарні, але при одночасному введенні і впливі на суспільство вони можуть призвести до державного маркування і, врешті-решт, до стигматизації українських громадян різних національностей, а також гостей України. Це вступило б у суперечність з принципами прав людини, які Україна визнала, ставши членом Ради Європи, і загострило б етнічні протиріччя, що вже існують в українському суспільстві. Більше того, у своїй програмі «Свобода» заявляє, що існує можливість і необхідність перетворення України на «геополітичний центр Європи» – прояв манії величі, типової для націоналістів, і що нагадує сьогоднішні російські великодержавні амбіції.
Європейські партнери «Свободи»
Через ці та інші причини інтенсивне співробітництво «помаранчевих» з об’єднанням Тягнибока наштовхнулося б на скепсис їхніх західних партнерів, таких як пан-європейська асоціація християнсько-демократичних сил – Європейська народна партія. Наприклад, французькі голлісти Союзу за народний рух або італійські консерватори Союзу християнських демократів навряд чи будуть симпатизувати офіційній кооперації «Батьківщини», Народного Руху чи Нашої України з українським колегою, однодумцем Жана-Марі Ле Пена чи Луки Романьолі. Партія Тягнибока офіційно входить до складу так званого Альянсу європейських національних рухів (АЄНР), членами якого є французький правоекстремістський Національний Фронт Ле Пена та італійська неофашистська партія «Трьохкольорове полум’я» під керівництвом Романьолі.
Членство «Свободи» в цьому пан-європейському альянсі добре ілюструє той тип націоналізму, що представляє рух Тягнибока. АЄНР – це не об’єднання партій типу австрійської Партії Свободи, які можна було б класифікувати як правопопулістські. До Альянсу європейських національних рухів крім Партії Свободи, Національного Фронту і «Трьохкольорового полум’я» входить декілька крайніх націоналістичних партій. Ці групи ще більш ксенофобські, ніж поширені останнім часом в Європі неопопулістські праві партії. Так, АЄНР включає Британську національну партію, бельгійський Національний фронт, Партію за кращу Угорщину (Йоббік), португальську Національну партію відновлення, а також іспанський Республіканський соціальний рух. Ці партії займають крайню праву нішу політичного спектру своїх країн та існують у більшій чи меншій ізоляції від політичного мейнстріму.
Фактори політичного сходження «Свободи»
Джерела зростання правого радикалізму в українській партійній системі мають не тільки соціальну, але й політичну природу. Хоча глибокі соціальні наслідки світової фінансової кризи для України за останні два роки і підготували благодатний ґрунт для різноманітних протестних рухів, цей фактор є не єдиним. У часи ще більших соціальних потрясінь у 1990-х роках Україна показала дивовижний імунітет до існуючих уже тоді правоекстремістських тенденцій у партійній системі. Українська національна асамблея (УНА), Конгрес українських націоналістів (КУН) або Соціал-національна партія України (СНПУ, з якої і сформувалась «Свобода») неодноразово намагались потрапити до Верховної Ради власними силами або в складі націоналістичних блоків – але їм це досі не вдалося. Ультраправі якщо і потрапляли до парламенту, то тільки в якості молодших партнерів або як окремі представники у складі великих націонал-демократичних альянсів, на політику яких вони не мали впливу. Відносна політична імпотенція націоналістів України донедавна вигідно відрізняла цю країну, що трансформується, не тільки в східно- але й загальноєвропейському контексті. Тому соціальні коливання в Україні останніх місяців здаються недостатнім поясненням зростання популярності об’єднання «Свобода».
Успіх «Свободи» був спричинений радше політичними факторами. Згідно з поширеним серед українських політологів поясненням, успіх «Свободи» в 2010 році пояснюється як результат розчинення «помаранчевого» табору, а також загальною радикалізацією української політики за останній рік. Справді, рішучість і швидкість акумуляції влади Януковичем з моменту його вступу на посаду Президента в лютому 2010 року в цілому, як і «фактор Табачника» (тобто приниження галичан новим Міністром освіти України) зокрема, очевидно, зробили значний вклад у зростання популярності партії Тягнибока.
Але якщо вважати це пояснення єдиним, воно передбачає спрощене бачення політики, за якого передбачуваний політичний попит регулює партійну пропозицію. Поза сумнівом, цей механізм тут себе проявив. Але свою роль зіграла й відома в маркетингових дослідженнях під назвою теореми Сайша (1803 р.) зворотна динаміка генерування попиту за допомогою створення певної пропозиції.
Інакше кажучи: політичний клас України теж зробив свій внесок у політичний розквіт «Свободи». Київська спільнота журналістів, інтелектуалів і політиків, незважаючи на попередження Європейського парламенту, який у лютому 2010 року осудив героїзацію ОУН президентом Ющенком, в останні місяці не цуралась зв’язків з сьогоднішніми націоналістами. Навіть найбільш визнані українські ЗМІ, як, наприклад, «5 канал» українського телебачення або провідне інтернет-видання «Українська правда» регулярно надавали Тягнибоку і його однопартійцям платформи для поширення своїх поглядів і популяризації їхньої партії. Збільшена за останні два роки медіа-присутність представників «Свободи» в електронних ЗМІ аж до середини 2010 року було диспропорційною на той час громадській маргінальності націоналістів. Тільки віднедавна збільшена і частково спровокована самими ЗМІ популярність «Свободи» виправдовує її часту появу в українських мас-медіа.
Можна навіть припустити, що деякі особливості новітнього «політейнменту» (тобто сьогоднішніх політичних розважальних програм) на українському телебаченні сприяли зміцненню українського політичного істеблішменту. Дві основні дискусійні телепередачі України, «Шустер Live» на каналі «ТРК Україна» і «Велика Політика» на каналі «Інтер», щоп’ятниці ввечері модерують російськомовні телеведучі Савік Шустер і Євген Кисельов. Шустер і Кисельов є певною мірою «політичними іммігрантами»: вони досягнули відомості як ведучі телеканалу НТВ («Незалежне телебачення») Російської Федерації і в своїй функції прославились в Україні. В процесі поступового згортання свободи слова російських ЗМІ в першій половині 2000-х один за іншим вони покинули НТВ. Після більш або менш тривалих професійних пауз обидва зіркові тележурналісти розпочали нову кар’єру на українському телебаченні.
Незважаючи на те, що ці тележурналісти турбуються про збалансованість запрошених гостей і публіки при проведенні своїх популярних програм, на багатьох організованих ними в 2009-2010 рр. теледебатах слово неодноразово надавалось Тягнибоку або його заступнику Андрієві Іллєнку. Це було дещо дивним на тлі тодішньої маргінальності «Свободи». Присутність «Свободи» в «Шустер Live» і у «Великій Політиці» було не домірно їх донедавна відносній громадській іррелевантності та екзотичності.
Залучення лідерів «Свободи» до різноманітних політичних дискусій пояснюється, певно, деякою перчинкою, яку націоналісти додавали в теледебати, особливо, що стосується національної ідентичності та суверенності. Можна припустити, що і згаданий політтехнологічний аспект підтримки «Свободи» зіграв певну роль, тобто викладена вище логіка про передвиборчі переваги високої популярності й присутності в ЗМІ «Свободи» для Партії Регіонів.
Можливо, цей фактор визначив часту появу Тягнибока на телеканалах «Інтер» і «ТРК Україна», які перебувають у сфері впливу олігархів, близьких до регіоналів, Валерія Хорошковського (він же – голова СБУ) і Рината Ахметова (депутат ВР від ПР) відповідно.
Крім того, складається враження (можливо, необґрунтоване), що запрошеннями «Свободи» в свої політичні шоу Шустер і Кисельов намагались компенсувати амбівалентність своїх особистих позицій як впливових медіа фігур в Україні, які говорять російською. Можливо, ще одним фактором непропорційно частої присутності «Свободи» в теледебатах донедавна було прагнення російських іммігрантів Шустера і Кисельова довести, що вони, як журналісти, не перешкоджають «патріотичним» тенденціям в Україні.
Висновки
Схоже, джинн уже випущений з пляшки: «Свобода» Тягнибока, введена в національний політичний дискурс «Великою Політикою» Кисельова та іншими ЗМІ, досягнула берегів великої української політики. «Свобода» значно збільшила свою присутність у багатьох обласних і місцевих радах після виборів 31 жовтня 2010 року. Це, безсумнівно, призведе до подальшого зростання представництва об’єднання Тягнибока в українських ЗМІ. Тепер це вже виправдано: «Свобода» перетворилась у відносно значну політичну силу України.
Залишається очікувати, чи дійсно цей розвиток призведе пізніше і до проходження партії до Верховної Ради. Доля «Свободи» залежить, перш за все, від того, чи будуть в Україні проводитись демократичні вибори. Якщо так, то постане запитання: чи збережеться система пропорційних виборів, а також відносно низький прохідний бар’єр до Верховної Ради у 3%? Підвищення електорального порогу до 5% (як у багатьох європейських країнах), можливо, у майбутньому втримає «Свободу» в непарламентській опозиції на національному рівні.
Литература:
Kubicek P. What Happened to the Nationalists in Ukraine? // Nationalism and Ethnic Politics. 1999. № 1. Р. 29-45.
Kuzio Т. Radical Nationalist Parties and Movements in Contemporary Ukraine before and after Independence. The Right and its Politics, 1989-1994 // Nationalities Papers. 1997. № 2. Р. 211-242.
Kuzio Т. Populist Nationalists in Ukraine // Ukraine Analyst. 2009. № 16. Р. 1-4.
Rudling Р.А. Organized Antisemitism in Contemporary Ukraine: Structure, Influence and Ideology // Canadian Slavonic Papers. 2006. №№ 1-2. Р. 81-119.
Umland А. Die andere Anomalie der Ukraine: ein Parlament ohne rechtsradikale Fraktionen // Ukraine-Analysen. 2008. № 41. Р. 7-10.
Умланд А. Упадок украинской демократии, восход Всеукраинского объединения «Свобода» и подрыв международного имиджа Киева // Geopolitika. 2010. 30 октября. https://www.geopolitika.lt/?artc=4304.
Умланд А., Шеховцов А. Праворадикальная партийная политика в постсоветской Украине и загадка электоральной маргинальности украинских ультранационалистов в 1994-2009 гг. // Ab Imperio. 2010. № 2. С. 219-247.
Shekhovtsov А. BNP’s allies on the rise in Ukraine // Searchlight. 2010. December. P. 25.
Shekhovtsov А. The Creeping Resurgence of the Ukrainian Radical Right? The Case of the Freedom Party // Europe-Asia Studies. 2010. В печати.
Скорочений варіант цієї статті раніше публікувався російською мовою в інтернет-газеті «Українська правда».