Ідея походу в політику головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного ось уже щонайменше кілька місяців активно курсує суспільством. Залужного ставлять у соціологічні опитування громадської думки і міряють його потенційні рейтинги як кандидата у президенти та лідера гіпотетичної політичної партії. Високий рівень підтримки генерала лише посилює чутки про те, що Залужного чекає велике політичне майбутнє. Однак чи не зарано ми робимо з головнокомандувача провідного українського політика?
Попри високі рейтинги і вагомий потенціал, зараз трохи зарано робити висновки про політичні перспективи Залужного. Головна причина в тому, що сам Залужний нічого про це не казав. Так, деякі його статті в закордонних медіа і не надто часті появи на публіці та дописи в соцмережах можна трактувати як спробу окремого позиціонування з прицілом на майбутній похід у політику. Але поки що це виглядає радше як бажання суспільства бачити в Залужному не просто військовика, а й політика. Причини цього явища варто шукати як у ментальних установках і настроях українців, так і в поступовому накопиченні невдоволення чинною українською владою.
Незважаючи на схильність ухвалювати емоційні рішення і припускатися помилок на виборах, українці мають значний рівень імунітету до авторитаризму і тотальної монополізації влади. Коли 2019 року громадяни голосували за Зеленського і підтримали його партію «Слуга народу» на виборах до парламенту, вони керувалися щирою, але наївною вірою в системні зміни в державі. Проте змін так і не сталося. Тож українці почали розчаровуватися у владі. Можливо, багато хто забув, але напередодні російського повномасштабного вторгнення соціологічні рейтинги показували значне падіння підтримки нинішньої влади. Правляча партія гарантовано програвала вибори до Верховної Ради. А Зеленський у другому турі виборів ризикував поступитися своєму колишньому опоненту Петрові Порошенку.
Велика війна тимчасово поставили на паузу активну політичну діяльність. Підтримка влади різко зросла. Але це не могло тривати дуже довго. Корупційні скандали, неефективне державне управління, погане забезпечення армії давали про себе знати. А ще українців почала непокоїти схильність чинної влади до надмірної монополізації. Бажання все контролювати, несприйняття публічної критики, страх перед політичною конкуренцією, дивна і подекуди провальна кадрова політика.
Концентрація всієї повноти управління в руках Офісу президента, перетворення уряду і Верховної Ради на звичайні інструменти виконання волі Банкової викликали чимраз більше занепокоєння. А тут ще й єдиний телемарафон з його надміру оптимістичною і напівфантастичною реальністю та медійна цензура. Суспільство почало потребувати альтернативи. Проблема була в тому, що на горизонті залишалися або старі і не дуже цікаві політики, або ж випадкові особи, самостійність яких була під великим питанням. І ось погляди звернулися до генерала Залужного.
Основна потенційна політична перевага Залужного в тому, що він має імідж самостійної фігури з власною думкою. Генерал є уособленням такого собі архетипу батька-кошового. Спокійний, врівноважений на публіці. Не схильний до надмірного піару й самолюбування. Той, який говорить не дуже хороші речі, не дає оптимістичних прогнозів щодо того, коли ЗСУ зайдуть до Криму, і не прикрашає дійсність. А цього якраз і не вистачає суспільству, яке вже не дуже вірить солодким обіцянкам. Залужний багатьма сприймається як справді доросла особистість і професіонал своєї справи на тлі неоднозначного іміджу і заяв більшої частини політичної верхівки.
Та є й інша проблема. Попри безперечну харизму і популярність, Залужний наразі зовсім невідомий українцям як політик і навіть як головнокомандувач. Достеменно невідомо, які політичні погляди має Залужний. Хто він? Правий, центрист, ліберал, соціал-демократ, націоналіст, консерватор? Наразі можна лише здогадуватися про його політичну програму. Які його погляди на економіку та пріоритети економічного розвитку? Що він думає про боротьбу з корупцією? Чи усвідомлює, які сектори першочергово потрібно реформувати, щоб зберегти українську державність? Чи розуміє важливість забезпечення незалежної роботи різних інституцій та наявність балансу стримувань і противаг у структурі влади? Яким він бачить геополітичне місце України у світі? Нарешті, чи ефективний Залужний як менеджер, організатор та лідер, який гуртує навколо себе однодумців і веде їх до мети, поза межами армії? На жаль, у нас зараз немає відповідей на ці та інші запитання.
Нам також багато що невідомо про деталі командування українською армією, про осіб, відповідальних за вибір стратегії і тактики. Про вдалі і невдалі рішення. Про успіхи і провали під час війни. Хто за цим стоїть і хто за що відповідає? Якою є роль Залужного? Наскільки в його роботу втручалися ззовні? Чи дійсно правдою є те, що окремі командири більше дослухаються до наказів з Офісу президента, ніж з Генштабу? Хто наполягав на кровопролитній обороні Бахмута? І хто був проти невдалого контрнаступу у 2023 році? Є також багато питань про підготовку ЗСУ до російського вторгнення. Чому не будували фортифікаційних споруд? Чому легковажно поставилися до спорудження інженерних ліній оборони ворогом?
У медіа просочуються лише окремі уривки, яких ще замало, щоб скласти єдиний пазл і збагнути всю картину. Між тим, проблеми української армії – не тільки в нестачі зброї та боєприпасів. І навіть не в помилковій стратегії і тактиці на певних етапах війни. А в тому, що в ЗСУ досі зберігається багато пережитків радянщини. Розплата за це надто висока – людські життя. Попри розмови про стандарти НАТО, у нас не працює головний західний стандарт: оцінювати ефективність командира передусім за кількістю збережених чи втрачених солдатів. Є відповідальність окремого воїна, але немає відповідальності командування за високі втрати з можливістю пониження у званнях та посадах та іншими більш жорсткими санкціями.
Безумовно, Залужний харизматична постать. І він назавжди заслужив своє місце в історії України. Навколо Залужного сформувався певний міфічний ореол. Цей ореол і забезпечує високі рейтинги начальнику Генштабу. Можливо, сприйняття Залужного суспільством більш-менш відповідає дійсності. А може, радше є плодом суспільної уяви. Рейтинги Залужного можуть також бути не стільки його особистими рейтингами, скільки сигналом від суспільства, яке відчуває втому, розчарування і прагне справжньої альтернативи Зеленському. В історії дійсно були приклади, коли військові ставали успішними політиками. Та поки Залужний не скаже, що йде в політику, не оприлюднить своєї політичної програми, не познайомить зі своєю командою, зарано говорити про його реальний політичний потенціал.