У Львові ми звикли назовні хизуватися нашою мультикультурною історією. Але коли дивитися на львівські пам’ятники – пам’ятаємо тільки себе, навіть якщо ми тут і не завжди були...
Вкотре ставлю собі питання: чому в нашому повсякденному житті так багато історії? Чого й надалі стрічки новин рясніють повідомленнями про різноманітні ініціативи політичних партій та товариств встановити пам'ятник тому чи іншому діячеві ОУН-УПА, російській імператриці або ж перейменувати вулицю? Чого політика пам'яті переросла у нашій країні у справжню війну пам'ятників? Поглянувши в наше минуле, можна прийти до дуже простого висновку: кожна зміна державно-політичного режиму змітала одні символи і натомість споруджувала нові з новим ідеологічним навантаженням. А змін було предостатньо... Проте це тільки на перший погляд усе так просто.
Зміна влади на наших теренах несла зі собою докорінну зміну політики пам'яті. Кожному новому режимові йшлося не просто про заперечення або ж усунення старих владних символів та пам'ятників, для нього було важливим довести за допомогою історії легітимність володіння цією територією. Для цього усі сліди минулих державних систем затиралися не тільки через перейменування вулиць, усування старих державних символів та пам'ятників, але й через наповнення міського простору «своєю» символікою. Місто заново «населялося» новими героями та святинями, використовуючи сучасну термінологію - відбувалося нове маркування міського простору.
Спорудження пам'ятників є одним із невід'ємних елементів своєрідного «закріплення» в колективній свідомості конкретних місць пам'яті та їх візуалізації, тобто увіковічення у камені та бронзі. Функціонування пам'ятників супроводжується певними ритуалами та публічними практиками, що передбачає участь у них якнайбільшої кількості громадян. В даному випадку маємо справу з їхньою мобілізаційною функцією. Отже, на перший погляд проста і логічна схема спорудження пам'ятників насправді є набагато складнішою і містить в собі багато прихованих функцій.
З огляду на нашу сучасну пам'ятникобудівну лихоманку, дозволю собі коротко зупинитися на загальноприйнятій процедурі встановлення пам'ятників. Зазвичай вона виглядає у такий спосіб: певна група людей доходить висновку, що та чи інша історична особа має неймовірні заслуги перед містом. Створюється ініціативний комітет, котрий розгортає відповідну рекламну кампанію, і критерієм, свого роду плебісцитом для громади, є відповідна сума зібраних коштів на пам'ятник. Якщо ж зібраної суми не досить, то спорудження пам'ятників нерідко затягується на десятиліття. Така процедура є свого роду вивченням суспільних настроїв, пошуком консенсусу в міській громаді. Але є й інакші способи - пам'ятник необхідно встановити з ідеологічно-пропагандистських міркувань. Тоді до цього долучається держава, а отже, задіюються державні фонди. Найбільшого розмаху подібна практика набувала у тоталітарних суспільствах, що й не дивно. В радянський час, наприклад, в кожному райкомі партії існували ідеологічні відділи, які дбали про наповнення міського простору комуністичною символікою. Подібно діє новітня українська влада, встановлюючи пам'ятники, знаки і символи діячам ОУН-УПА у Львові, не зважаючи на думку громадськості й на те, що згаданих осіб взагалі мало що пов'язувало з містом.
У цьому есеї свідомо не торкатимуся естетичних моментів будування пам'ятників, а, радше, спробую показати на прикладі Львова і Чернівців політичне підґрунтя політики пам'яті. Для цього обрав два міста Західної України з подібною історичною долею, але водночас дуже різні за своїм історичним звучанням. Обидва міста свого часу були столицями австрійських коронних земель, потім потрапили до складу інших національних держав, пережили окупацію часів Другої світової війни і були приєднані до Радянського Союзу, ставши провінційними обласними центрами. Відмінності проявлялися ще в австрійський час. Якщо Буковину можна назвати найуспішнішим австрійським проектом, то Галичина мала статус польської квазінаціональної автономії. Якщо у Чернівцях місцеві влади споруджували пам'ятники, які плекали почуття загальноімперської понаднаціональної ідентичності, то в Галичині встановлювали пам'ятники етнічним полякам - письменникам, політикам, та вшановували дати і події з польської національної історії. У своїй основі ці пам'ятники не суперечили габсбурзькій історичній традиції, але тісно нав'язували до польського руху за відродження Польщі. Саме тому у Львові зі зміною влади у 1918 р. майже не відбулося переміщень пам'ятників у міському просторі. Натомість у Чернівцях за період 1918-1923 рр. відбулася перша серйозна ревізія буковинських пам'ятників і заміна їх на національні румунські.
За часів Австро-Угорщини в Чернівцях споруджувалися пам'ятники, безпосередньо пов'язані з питомо австрійсько-габсбурзькою традицією. Це й пам'ятник «Австрії», споруджений у 1875 р. з нагоди 100-ліття приєднання Буковини, це й відкриття пам'ятника імператорові Францу Йосифу І у 1888 р. з нагоди 40-річчя його правління. На Буковині знайшлося також місце для імператора-реформатора Йосифа ІІ. 1 грудня 1903 р. було встановлено його погруддя у саду Німецького національного дому. В католицькій Галичині Йосиф ІІ не був удостоєний пам'ятника, оскільки через політику просвітництва та обмежень Католицької Церкви не особливо шанувався польською аристократією. Українці-греко-католики, для чиєї Церкви, а отже й для них, цей імператор встиг зробити надзвичайно багато, були політично маловпливовими та економічно не важливими. Від них не залежало, кого місто має шанувати, а кого ні. Та й для актуального на той час імператора в Галичині не було відповідного пошанування. І це попри майже культовість цієї особи для українських селян. Львів обмежився назвами вулиці та гімназії на честь імператора та карбуванням його імені на фронтонах деяких публічних будинків. Знову зазначу, що саме за правління Франца Йосифа у Львові відбувся справжній будівельний бум, який сформував сучасне обличчя цього міста. Чернівчани встановили не тільки пам'ятник імператорові Францу Йосифу, але й «Цісарську скелю» з його барельєфом.
15 жовтня 1911 р. в Чернівцях постав пам'ятник австрійській цісаревій Елізабет. У Львові також вшанували цісареву, але в інший, менш очевидний спосіб - на її честь назвали новозбудований у неоготичному стилі величавий костел. Підтвердженням різності політики пам'яті в Галичині та на Буковині може бути також те, що в Чернівцях був встановлений пам'ятник класикові німецької літератури Фрідріху Шіллеру (1907). Здавалося б, про що це може свідчити? Власне, поява цього пам'ятника в Чернівцях засвідчує існування німецької культурної традиції на Буковині та намагання творити наднаціональну австрійсько-буковинську спільноту, в той час як у Львові усі пам'ятники діставали виразний польський національний характер.
Почну з того, що для католицької традиції є дуже характерним культ Пресвятої Діви Марії. Статуї Марії були напевно найбільш поширеними пам'ятниками у цьому місті. Їх встановлювали на площах, на перехрестях, а ще більше в спеціальних нішах будинків. Одним із перших пам'ятників у Львові, що мав політичне звучання, була колона з фігурою св. Яна з Дуклі. За однією з версій, пам'ятник було встановлено ще у 1649 р. на честь оборони міста від Богдана Хмельницького. Але потім було доведено, що пам'ятник встановили у 1736 р. Простояв він перед Бернардинами аж до радянських часів, коли фігуру Яна з Дуклі зняли з колони і перенесли над криницю у дворі монастиря.
Приблизно наприкінці ХУІІ ст. у Львові в дворі колегіуму Єзуїтів поставили пам'ятник великому коронному гетьманові Станіславу Яблоновському. Пам'ятник спорудив невідомий скульптор на знак подяки гетьманові за оборону Львова перед турками у 1695 р. У 1859 р. з ініціативи Іполита Ступницького його відреставрували і встановили на Валах, які завдяки йому дістали назву Гетьманські. У 1923 р. пам'ятник знову перенесли до колегіуму Єзуїтів, звідки він безслідно зник після Другої світової війни.
Майже усі наступні пам'ятники у Львові мали виразне польське національне забарвлення і чіткий політичний підтекст. Їх встановлювали на честь польських діячів та письменників, але обов'язково на честь тих, хто брав участь у польських повстаннях. У 1897 р. було споруджено пам'ятник письменникові Александру Фредру. Але не тільки своїм літературним талантом заслужив Фредро на пам'ятник у Львові. Для багатьох поляків він був символом боротьби за відновлення незалежності Польщі у наполеонівську добу. 18-річним юнаком він рушив із наполеонівським військом на Москву, за що був нагороджений орденом «Віртуті мілітарі». Після Другої світової війни пам'ятник перевезено до Вроцлава, а 1956 р. встановлено на Ринку у цьому місті.
З різницею в два роки у Львові спорудили нові пам'ятники двом дуже подібним національним героям-повстанцям. Відповідно у 1894 та 1896 рр. було встановлено пам'ятники Яну Кілінському та Бартошеві Гловацькому. Можливо, що саме через соціальне походження героїв (з низів) обидва пам'ятники перетривали радянський період і лишилися стояти на своїх місцях: Бартош - на горі вул. Личаківської, а Кілінський -у Стрийському парку.
У пам'ять про страчених польських повстанців на горі Страчення було встановлено обеліск Теофілу Вісьньовському. На обеліску викарбовано напис: «Теофілу Вісьньовському, страченому на цьому місці 31 липня 1847 р. за свободу Батьківщини - міщанство львівське». Це місце стало одним із обов'язкових пунктів у патріотичних урочистостях на пошанування польських повстанців, що особливо свідчить про демократизм Австрійської держави Габсбурґів. У грудні 1901 р. на вул. Академічній встановили погруддя відомому польському поетові Корнелю Уєйському. Тепер це погруддя знаходиться в одному зі скверів міста Щеціна. Уєйський брав участь у діяльності патріотичних груп у Варшаві, писав антиросійські твори, був також активним учасником львівської революції 1848 р.
Окрім повстанців, пам'ятники були споруджені також кільком особистостям, що здобули славу як австрійські чиновники або ж польські патріоти. Найбільше незадоволення у польської патріотичної молоді перед Першою світовою війною викликав пам'ятник багаторічному австрійському намісникові Галичини та міністрові внутрішніх справ імперії - Аґенору Ґолуховському. Пам'ятник спорудили недалеко від будинку Галицького сейму, нав'язуючи до його конституційної діяльності. Ґолуховський був переконаним консерватистом. Багато працював над проектом ліквідації панщини, над мовним законодавством для Галичини. Через свою імперську діяльність, як австрійський патріот, для молодих радикальних поляків він видавався «недостатньо» патріотичним. У 1944 р. пам'ятник безслідно зник. Ледве чи не єдиний пам'ятник, подальша доля якого не зацікавила патріотичних поляків.
Ще одним відомим поляком, що заслужив перед польським народом бути увіковіченим у бронзі, був Францішек Смолька. Людина непересічної долі. За участь в підпільній організації потрапив до в'язниці, де провів час аж до 1845 р. і був засуджений до смертної кари, проте амністований. В революції 1848 р. участі не брав, але був обраний до першої австрійської Державної ради і став першим президентом австрійського парламенту. Відомий своїми неймовірними патріотичними почуттями. Виступив з ініціативою спорудження Пагорба Люблінської Унії. Цей пагорб став символом Польщі як великої і могутньої держави в минулому. Його пам'ятник відкрили в березні 1913 р. В радянський час Пагорб «набув» нейтральної назви і відомий дотепер сучасним львів'янам як Високий Замок.
Тепер про два інші знакові львівські пам'ятники. Єдиним польським королем, який народився недалеко Львова, був Ян ІІІ Собєський. Відомий як оборонець Відня. Польська громада Львова не мала особливих труднощів зі встановленням цього пам'ятника, бо хоч він і польський король, але врятував Відень. Пам'ятник стояв на одному із найпочесніших місць - на Валах Гетьманських. Кінна фігура в польському національному одязі (жупан і кунтуш) символізувала минулу велич поляків і нав'язувала до польськості триєдиної Речі Посполитої. 1965 року - встановлено у Ґданську.
Найгарнішим львівським пам'ятником вважався пам'ятник Адаму Міцкевичу. Національний польський поет постав у бронзі на Марійській площі у Львові. Після акції з будівництвом Пагорба Люблінської Унії це була друга за масштабами патріотична акція в місті. Один з небагатьох пам'ятників, який не змінив свого місця і в радянський час, тільки в незалежній Україні йому поміняли тло на саркофагоподібний «Укрсоцбанк».
Як уже зазначав, після українсько-польської війни 1918 р. і втрати українцями Львова, в архітектурному обличчі міста майже не відбулося жодних змін. Пам'ятники, через їхню польську «національність», залишилися на своїх місцях. Але відразу після війни львівські міщани розпочали одну з найпатріотичніших акцій - побудову величного пантеону «Оборонців Львова». Пантеон ще отримав назву «Львівські орлята», бо мав на меті тиражування тези, що місто від українців захистили львівські діти та жінки. Пантеон будувався як величний ансамбль і, за задумом, мав символізувати вічну присутність поляків у Львові. Могила невідомого солдата, колонада, могутні леви і особливо присутність меча «Щербця» на тріумфальній арці свідчили про крайній націоналізм цього задуму.
Не менш цікава історія пам'ятки в повоєнний час. У 1974 р. радянці зрівняли бульдозерами поховання на пантеоні, обстріляли колони, збили польські патріотичні написи. Понад 10 років тривало відновлення цвинтаря вже у незалежній Україні. Питання було настільки інструменталізоване польськими та українськими політиками, що перетворилося на свого роду українсько-польську війну пам'ятників. Врешті два президенти, В.Ющенко і А.Кваснєвський, відкрили цей меморіал. Правда, процедура відкриття целібрувалася в надзвичайно націоналістичному польському стилі і не могла служити навіть натяком для польсько-українського поєднання.
Значно менше за масштабом, але з аналогічним задумом, як цвинтар «Львівських Орлят», стало відкриття в Чернівцях 11 листопада 1924 року пам'ятника «Об'єднання», з нагоди приєднання Буковини до Румунського королівства. Цей пам'ятник також демонтувався радянською владою, але в три етапи: 1940, 1945, 1951. Він не підлягає відновленню, бо у львівському випадку йшлося про цвинтар з похованнями, які необхідно було вшанувати по-християнськи, тут же йдеться про один із елементів візуального оформлення великорумунської ідеї.
Всі пам'ятники, встановлені в Чернівцях у румунську добу, не перетривали в часі. Деякі через їхнє національно-ідеологічне навантаження, деякі через нетерпимість радянської влади до всього нерадянського. Прикладом останнього може бути знищення після 1940 р. пам'ятника на згадку про полеглих у Першій світовій війні чернівчан євангельської конфесії, погруддя Дімітре Ончула - голови Румунської академії, погруддя класика румунської літератури Мігая Емінеску.
У радянський період масово встановлювалися радянські символи. Нема нічого дивного, що радянська політика пам'яті була універсальною для всього новоздобутого простору: ті самі пам'ятники вождям пролетаріату та радянським діячам, стандартні пам'ятники воїнам-визволителям, з одним особливим додатком - з метою запобігання нищення цих пам'ятників на них, як правило, викарбовувалися імена земляків, полеглих на фронтах Другої світової війни.
Різниця між пострадянськими Львовом і Чернівцями полягає знову у наднаціональному вимірі чернівецьких пам'ятників:
1990 - погруддя класика румунської літератури Мігая Емінеску.
1990 - меморіальний камінь на місці розстрілу фашистами чернівецьких євреїв.
1990 - погруддя композитора і поета Сидора Воробкевича.
1992 - скульптурна група «Колиска миру» на честь побратимства Чернівців і Солт Лейк Сіті
1992 - пам'ятник відомому німецькомовному поету Паулю Целяну.
1995 - пам'ятник «Героям Буковинського куреня (1918, 1941-44).
1990-і - пам'ятник Осипу Маковею та Юрію Федьковичу.
1996 - пам'ятний знак на честь 400-річчя Берестейської унії.
1999 - пам'ятник буковинцям-солдатам Радянської армії, які загинули під час війни в Афганістані.
1999 - пам'ятник Т.Шевченкові.
2000 - пам'ятник Мігаю Емінеску.
2000 - пам'ятник буковинським євреям, які загинули під час Голокосту.
2006 - пам'ятник «Кохання».
2006 - пам'ятник першому митрополитові Буковинської митрополії Євгенові Гакману.
Український національний Львів:
1990 - пам'ятник М.Шашкевичу.
1992-95 - пам'ятник Т.Шевченкові «Хвиля національного відродження».
З 1990 - Меморіал визвольних змагань українського народу.
1992 - пам'ятник жертвам львівського ґетта.
1993 - пам'ятник «Просвіті» з нагоди 125-річчя заснування.
1994 - пам'ятник М.Грушевському.
1996 - пам'ятник І.Трушу.
1997 - пам'ятник жертвам комуністичних злочинів.
2007 - пам'ятник С.Бандері.
Ми звикли назовні хизуватися нашою мультикультурною історією. Проводимо конференції і семінари, виголошуємо «правильні» тексти, сподіваємося стати туристичним центром Європи. Але коли дивитися на пам'ятники - пам'ятаємо тільки себе, навіть якщо ми тут і не завжди були...
Фото зі сайту www.litakcent.com