Наприкінці минулого тижня у прес-агенціях промайнула новина, що Славко Вакарчук відмовився від свого депутатського мандату, оскільки ані його фракція, ані весь український парламент не сповнили його надій на євроатлантичну інтеграцію України. Його заява з цього приводу оббігла всі українські прес-агентства а навіть появилася біжучою стрічкою у телевізійних новинах.
Не беруся ставити під сумнів щирість цієї заяви. У мене, однак, виникає серйозний сумнів щодо її аргументації. Точніше - щодо різкої, посутісної невідповідності між її першою (вихід рок-зірки з парламенту) та другою (через провал євроінтеграції) частинами.
Я трохи знаю європейську історію, а рок-музика була і залишається моєю старою любов'ю. Я не знаю, однак, випадку, щоб Роджер Вотерс, Стінґ, Боно, Збіґнєв Голдис, чи хто-інший з «диких дітей рок-н-ролу» засідали у стінах парламенту. Не те що рок цурається політики: маємо багато прикладів, коли кожен зі згаданих музикантів провадив масові політичні акції протесту чи солідарності. Вони, однак, провадять політику іншими засобами, через альбоми, концерти, і заяви.
Може, пам'ятаєте сцену з фільму Олівера Стоуна «Доорз», коли розлючений Джім Моррісон розбиває вщент телевізор, побачивши у ньому рекламу під його пісню «Light my fire»? Ця сцена добре символізує, чим був рок-н-рол: сильним і непідробним драйвом. Не буду надто оригінальним, коли скажу, що власне рок «завалив» комунізм. Його не могла стримати жодна стіна, тим більше Берлінська - і він завоював серця тодішніх молодих, а тому позбавив комуністичну владу майбутнього.
Схема, коли рок-музикант йде у політику, нагадує мені радше не європейську, а комуністичну (євроазійську, візантійську, східноєвропейську - назвіть як хочете) модель, коли митець прибігає ластитися до ніг влади за її першим посвистом. Залишаючись поза владою, митець гарантує і розширює простір нескомпрометованої і нескорумпованої свободи - як це робить, скажімо, в українському випадку Юрій Андрухович чи Олег Скрипка.
Звичайно, ніхто ніколи не має право забороняти Святославу Вакарчуку чи Руслані Лижичко робити те, що вони хочуть - зокрема, коли об'єктом їхніх прагнень є політика. У тому випадку їм, однак, варто було старатися досягати європейського стандарту: тобто бути політиком 24 години в день і 7 днів на тиждень. Політика є серйозним фахом, і ставитися до неї треба серйозно і професійно. Подібно як політики не записують альбоми у перервах між парламентськими засіданнями, так само рок-зіркам не пристало займатися політикою у перервах між рок-концертами.
Тому виходячи зі стін парламенту - і, як надіюся, більше туди ніколи не повертаючись - Славко Вакарчук насправді наблизив Україну до Європи. Бо чим більше українські митці (інтелектуали, журналісти і т.д.) протистоятимуть спокусі влади, і чим активніші вони будуть на публічному полі - тим більші шанси України на євроінтеграцію.