Цього дня виповнюється 142 роки від дня народження видатного військового, полковника армії УНР Петра Болбочана. Він долучився до розбудови війська Української народної республіки у 1917-1918 роках, створив один з найбоєздатніших підрозділів. Найбільше відзначився як керівник Кримської операції 1918 року, коли українське військо вигнало більшовиків із Криму, звільнивши ключові міста. Більшовики обіцяли 50 тисяч золотих рублів за його голову, а вбила полковника українська влада, звинувативши у державному перевороті. Сьогодні у Києві вшановують його памʼять. На сайті Українського інституту національної памʼяті розповіли про цього славетного полководця.
Петро Болбочан народився 1883 року в селі Гіджеу на Бессарабії (нині це село Ярівка на Буковині). Його батько був молдовським православним священником. Прізвище Болбочан походить від румунського «Bulboacă», що означає «водоворот». Діти з незаможної сімʼї мали два шляхи: стати священником або військовим. Петро за сімейною традицією пішов вчитися в Кишинівську духовну семінарію. Однак через два роки несподівано вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. Більшість юнкерів були українцями, Болбочан організував серед них «український гурток для поширення рідного слова». Але його заборонили, а юнкеру Болбочану оголосили догану.
Напередодні Першої світової війни Петра Болбочана призначили полковим ад’ютантом 38-го пішого Тобольського полку. Там він на практиці навчився військової справи у командувача підрозділу – полковника генштабу Миколи Ейгеля, військового теоретика, автора підручників з тактики та фортифікації, за якими вчилися у військових школах.
У час війни Болбочан взяв участь у 37 бойових операціях, отримав поранення. Деякий час він виконував обов’язки начальника кулеметної команди та на правах батальйонного командира наглядав за всіма кулеметними командами полку. За хоробрість під час бойових дій нагороджений орденами Святого Станіслава 2-го та 3-го ступеня, Святої Анни 2-го та 3-го ступеня.
Після революції 1917 року Болбочан підтримав Центральну Раду і взявся за організацію українських військових частин. Він допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького, а згодом очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк, який дислокувався у Проскурові.
«Ситуація в Україні була дуже напружена і не всім сподобалося існування українізованих частин. Солдатський комітет, який перебував під контролем більшовиків, дав наказ роззброїти полк, а казарми підірвати і розстріляли гарматами. “Богданівців” теж спочатку відправили з Києва на фронт, а під час виїзду обстріляли», – пише УІНП.
У січні 1918 року Болбочан прибув у Київ, де сформував Республіканський курінь (пізніше – 2-й Запорізький піший курінь), який відіграв важливу роль у придушенні більшовицького бунту на «Арсеналі» та обороні Києва від «муравйовців». Вже у березні його підрозділ звільняв Київ та визволяв від більшовиків Лівобережжя та південно-східну Україну. На той час курінь став Окремим запорізьким корпусом – одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР.
Саме «запорожцям» довелося відіграти ключову роль у звільненні Криму від більшовиків у квітні 1918 року. На той момент підступи до півострова були надійно укріплені, а один зі шляхів до Криму лежав через Чонгар. Червоні замінували міст і думали його підірвати в разі наступу українців. Однак війська Болбочана провели блискучу спецоперацію: 22 квітня невелика група, козаків 20, на дрезині з кулеметами стрімко проскочила перешийок і нейтралізувала червоноармійців, запобігши підриву мосту. Того ж дня Болбочан взяв вузлову станцію Джанкой. Через два дні «запорожці» разом із кіннотниками Всеволода Петріва були уже в Сімферополі, а 25 квітня вони звільнили від більшовиків Бахчисарай.
Українські матроси у Севастополі 29 квітня підняли на кількох кораблях Чорноморського флоту українські прапори. Але німецькі частини оточили українців у Сімферополі і вимагали покинути півострів. Після двох діб напружених переговорів з Києва надійшов наказ підкоритися вимогам союзників і залишити Крим. Частини Болбочана відійшли до Мелітополя.
Коли проголосили Українську державу, яка уклала формальне перемир’я із більшовиками, Запорізький корпус під командуванням Болбочана охороняв прикордоння з Росією. Але політика Скоропадського не подобалася Болбочану, і він підтримав антигетьманське повстання Директорії. У грудні він очолив Лівобережну групу Армії УНР.
«Історики досі сперечаються, чи реально було в тих умовах утримати Лівобережжя, не втративши всю боєздатну армію, але факт лишається фактом: на початку 1919 року під натиском більшовиків Болбочан практично без бою здав усе Лівобережжя і відійшов із Харкова аж до Полтави. За це полковника зняли з командування Запорозьким корпусом і звинуватили у державній зраді. Декілька днів Болбочан провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Йому пропонували їхати до Італії формувати там з полонених боєздатні загони, які б повернулися до України і воювали тут, але Болбочан відмовився. Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів. Петро Болбочан, за спогадами сучасників, притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію», – розповідають в УІНП.
В одному з наказів військам Болбочан наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».
Більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів. Полковник пережив два замахи.
Втім, Петро Болбочан мав авторитет серед підлеглих. За наполяганням офіцерів у травні 1919 року його звільнили. На той час Запорізьким корпусом командував Володимир Сальський. Державний інспектор полковник Микола Гавришко закликав Болбочана самовільно очолити корпус і видав відповідний наказ. Болбочана знову звинуватили у спробі здійснити державний переворот і заарештували.
«Він мав змогу втекти: прихильні до нього частини пропонували підняти бунт і захистити полковника. Однак він відмовився, сподіваючись у суді відстояти свою честь. Військово-польовий суд засудив його до страти», – розповідають історики.
Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування, 28 червня 1919 року на станції Балин на Хмельниччині Болбочана розстріляли. Згодом цей же полковник Гавришко свідчитиме на суді проти Петлюри під час процесу над його вбивцею Симоном Шварцбардом.
У наш час традиції 3-тя бригада оперативного призначення «Спартан» Національної гвардії України носить імʼя полковника Петра Болбочана.