Парламентські вибори в Польщі уже стали історією. Історією, яка завершила цілу епоху. «Право і справедливість» виграла, але програла. Причому програла настільки переконливо, що жодних сумнівів у цьому не було ще до дня виборів – екзитполи, а потім і дані польського Центрвиборчкому лише підтвердили те, про що в останні тижні упевнено сигналізували різноманітні соціологічні контори.
Звісно, в історії з виборами-2023 є багато про що поговорити. Це і фактор «українського зерна», який, схоже, не те що не зіграв на руку Качинському і Ко, а навіть і дещо зіпсував партії влади рейтинги в найважливіший, фінальний момент парламентських перегонів. Це і в принципі унікальне повернення Дональда Туска, який після свого першого прем’єрського терміну пішов працювати в Євросоюз, але потім не відправився на почесну політичну пенсію, а знову зайнявся непростою, а часом і відверто бруднуватою польською політикою. Зайнявся – і переміг. Це і поразка єдиної відверто українофобської політичної сили, «Конфедерації», яка ще в середині літа мала рейтинги приблизно 15% і цілком могла утворити більшість з «Правом і справедливістю», що означало б проблеми принаймні для України, бо всі ті популістські антиукраїнські закиди, які лунали з того боку західного кордону, генерували представники саме цієї партії.
Одне слово, вибори до Сейму і Сенату в Республіці Польща були більш ніж цікавими. Але є ще один момент, який стосується не стільки Польщі (та України), скільки Європейського Союзу в цілому. І про нього також варто згадати. Бо він, так видається зараз, на хвилі ейфорії прихильників польської опозиції, може стати дуже важливим, якщо не ключовим для цілого регіону.
У квітні 2022 року, саме тоді, коли об’єднана Європа почала під орудою Сполучених Штатів гуртуватися навколо допомоги Україні (саме того місяця в Німеччині відбулося перше засідання коаліції у форматі Рамштайн), Угорщина провела парламентські вибори. Вибори ті завершилися упевненою перемогою політичної сили чинного прем’єр-міністра Віктора Орбана. Коаліція «Фідес»-ХДНП, яка керує країною з 2010 року, здобула 135 мандатів зі 199, тобто отримала монобільшість в угорському парламенті. (Нагадаємо, що після виборів-2018 у цієї коаліції було лише 99 депутатів.)
І після цього перепризначений на посаду голови уряду Орбан почав займатися тим, чим займається і досі – працювати на Росію і проти України. Його вимоги зняти ті чи інші санкції, його заклики до припинення допомоги Україні (під «благими» гаслами про завершення війни, звісна річ) вже увійшли в історію ганьби Євросоюзу часів російсько-української війни.
Наприкінці вересня поточного року в іншій центральноєвропейській країні, Словаччині, на виборах перемогла партія ще одного відверто антиукраїнського політика, Роберта Фіцо. (Про Фіца можна говорити довго, про його зв’язки з відверто кримінальними персонажами, але цим нехай переймаються словаки – ті, які за нього все-таки не проголосували, бо 23%, очевидно, «какая разница»). Який також заявив, ще до оголошення коаліції, яка поверне його у крісло прем’єр-міністра, про необхідність припинення допомоги Україні.
Звісно, такі заяви і справи йдуть врозріз із політикою Європейського Союзу. І лідерам ЄС доводиться уже рік боротися з Орбаном, до якого невдовзі додасться ще й Фіцо. Але і Угорщина, і Словаччина – це все-таки досить скромні за своїм впливом країни. (Так, євросоюзівське право вето ніхто не скасовував, але, погодьтеся, знайти управу на Угорщину значно простіше, ніж, скажімо, довелося б шукати на Італію.) Аж тут – Польща. Де Качинський, в принципі, є таким же євроскептиком, єдине, що не антиукраїнським політиком. Хоча в історії із «зерновим скандалом» ПіСівці показали, що вони цілком можуть бути Україні ворогами.
Перемога «Права і справедливості», їхній новий уряд – особливо у разі коаліції з українофобською «Конфедерацією» – серйозно посилив би позиції євроскептиків у Центральній Європі. А це автоматично означає – позиції Володимира Путіна. (Хай як дивно це звучить щодо польської ще донедавна партії влади. Бувають і такі парадокси.)
Тому лідер «Громадянської платформи» Дональд Туск, якому саме час був їздити по світу з лекціями і розповідати, як це він став першим після Івана Павла ІІ польським політиком світового рівня (а Папа Римський – це, як не крути, політична посада), був змушений вступити у важку боротьбу. Не тільки і не стільки за свою партію чи свою країну, а й за Європейський Союз, якому він віддав п’ять років на чолі найвищого політичного органу ЄС.
Перемога Туска і його партії, перемога польської коаліції та зміна влади у цій країні врятували Європу від нового «Троїстого союзу центральних держав». Не таких потужних, як у класичного «Троїстого союзу» кінця ХІХ століття, але навіть зусиль цих трьох членів ЄС вистачило б для створення довгострокової турбулентності в Європейському Союзі. З усіма відповідними наслідками – для регіону, для України, для всього демократичного світу врешті-решт.
Тож, вітаючи польську опозицію з тріумфом, не забудьте, що вони зробили це в інтересах усієї Європи. Яка безпрецедентно потужно допомагає Україні і до якої Україна хоче долучитися ще за життя нашого покоління. У політиці нечасто бувають відверто кінематографічні історії з гепіендом. Але якщо вони таки є, то вибори до Сейму і Сенату Республіки Польща – це один з таких сюжетів. Усі наслідки якого нам, європейцям (з паспортами громадян ЄС чи поки без), ще належить пережити й усвідомити повною мірою.