Однією з головних подій початку 2024 року у Східній Європі (не тільки тут, але саме в цьому регіоні це явище розквітло найяскравіше) став протест фермерів, а конкретно – польських фермерів проти української сільськогосподарської продукції.
Вимоги цієї професійної спільноти можна зрозуміти, але що довше тривав цей протест із перекриттям кордонів, то більше виникало запитань до його організаторів і виконавців. І щодо можливого «російського сліду» в цьому протесті, звісно, також. Можливо, передусім – саме про руки Москви в розсипаному українському зерні. Але не тільки.
Скажімо, таке прикладне питання: надворі березень, а польські фермери, замість того, щоб активно займатися землею (бо ж саме сезон), так само активно воюють з українською сільгосппродукцію. Так активно, що навіть вибили деякі послаблення з боку Єврокомісії, про що повідомив прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск.
От скажіть – де ви бачили аграріїв, яких у гарячий сезон менше хвилює ситуація на землі, ніж якісь там політичні домовленості чи поступки від влади? А ви ж їх, безперечно, бачили. Давно, понад 30 років тому, але бачили. Таких аграріїв у ті часи було повно. Власне, усі вони були саме такими. І називалися – колгоспниками.
Так, отими звичайнісінькими радянськими колгоспниками, яких, будемо чесними і відвертими, не хвилювали наслідки їхнього господарювання на колгоспній (тобто формально їхній власній, просто об’єднаній у «добровільні» колективні господарства) землі. І це не жарт про власність, бо після розпаду СРСР і певного перехідного періоду всі колгоспи в Україні розпаювали і кожен колгоспник (а в деяких місцях – навіть не тільки колгоспники, а й представники так званої «сільської інтелігенції», себто учителі, фельдшери і працівники сільських рад) отримав свою частку, свій пай, свою власну землю. На якій хтось господарює сам, а хтось отримує гроші від оренди цієї землі фермерами.
Звісно ж, у радянські часи ніхто з колгоспників колгоспну землю і власність своєю не вважав. Але тотальне нехлюйство і небажання працювати (яке виливалося, скажімо, у регулярне споживання алкогольних напоїв, бо з колгоспу людину просто не могли вигнати – безробітних у СРСР бути не могло) пояснювалося не тільки цим. А ще й тим, що колгоспи не несли жодної серйозної відповідальності навіть перед своїм реальним власником – державою, тією бюрократичною структурою, на чолі якої стояв Центральний комітет Комуністичної партії Радянського Союзу.
Ні для кого не секрет, що колгоспи не були прибутковими організаціями. Але всі борги (перед державою, бо інших суб’єктів економічної діяльності, які б не залежали від держави, у СРСР не існувало), які накопичували ці структури, наприкінці року просто списували. І це було навіть у часи головного – можливо, єдиного – реформатора в історії СРСР, голови Ради міністрів Олексія Косигіна.
Тобто колгоспи були геть не економічним, а політичним явищем. Саме тому їхні борги списувалися (це була плата Комуністичної партії за покору радянського – передусім українського – села), саме тому колгоспники працювали абияк. Бо всі чудово розуміли, що жодної економічної складової в існуванні колгоспів не існує.
«До чого тут Польща?» – скажете ви. А до того, що польські фермери, якщо говорити прямо і жорстко, вибили собі в Євросоюзу щось схоже на радянський соціалізм – коли ти займаєшся абичим, а тобі абияк оплачують твою роботу, щоб ти не бунтував. Бо треба розуміти, що фермерство в Польщі – це не фермерство в Україні.
Українські фермери створили (як саме – це інше питання, але факт залишається фактом) прибутковий бізнес. Навіть невеличкі фермерські господарства, які мають менше тисячі гектарів землі, у вітчизняних умовах завжди почувалися непогано, що вже говорити про більші обсяги обробітку землі. Та навіть новітні «індуси», одноосібники, які займаються сільським господарством, на паях своєї сім’ї та найближчих родичів – цілком здатні забезпечити себе і своїх дітей, оплатити їм навчання у вишах, придбати їм квартири в обласних центрах, тобто дати певний старт у житті.
Польські ж фермери – це не про бізнес. Це про дотаційну сферу, фактично, про новітні «колгоспи», коли держава – у їхньому випадку Євросоюз – фінансує їхню діяльність, щоб вони не бунтували і були чимось зайняті. В Україні всю дорогу, до 2014 року точно, саме за таким принципом (ну, і ще зі складовою «розпиляти гроші») функціонувала зовсім інша галузь – вугільна.
Цікаво, що Польща, на відміну від Радянської України, ніколи не була колгоспною країною. Навіть на піку, на початку 50-х років минулого століття, перед «Польським Жовтнем» 1956 року (повстанням, яке змусило владу піти на поступки суспільству, зокрема відмовитися від сталінських планів колективізації), тамтешні колгоспи охоплювали лише 9,2% усієї сільськогосподарської землі. Тоді як в УРСР фактично вся земля була або прямо державною (у так званих «радгоспах», «радянських господарствах»), або опосередковано, через механізми формально самостійних колгоспів. Приватної власності на землю в СРСР не було, приватні аграрні господарства просто не могли існувати.
Польща уникнула тотальної колгоспізації, можна навіть сказати, що вона не зазнала цього процесу. Та, як бачимо, від соціалізму наші західні сусіди нікуди не ділися. Нехай і в одній окремо взятій сфері. А саме так і буває, коли держава платить своїм громадянам за те, щоб вони хоч щось робили – і неважливо, з якою метою це робиться, у якому світі, жорстокому тоталітарному чи вільному демократичному.
Саме тому польські фермери в березні – не на землі, а на кордонах. Бо свої гроші з Єврокомісії руками Туска вони виб’ють. А земля… Земля для них – це щось схоже на суміш хобі й політичних інструментів для свого комфортного існування. Як свого часу сприймали колгоспи їхні керівники, які могли господарювати як завгодно – борги ж усе одно списувалися. Головне – чітко дотримуватися лінії партії і не дозволяти на селі нічого зайвого, антирадянського. Тільки радянським колгоспним топменеджерам не треба було нічого вибивати в далекій Москві – уся система вже була створена, сформована і вилизана до блиску. Правила гри узгоджені і функціонували аж до самісінького кінця СРСР і навіть трохи далі.
Польським же «соціалістам» доводиться час від часу боротися з далеким Брюсселем за «заспокійливі» кошти на їхнє комфортне і безпроблемне – для місцевої й загальноєвропейської влади – існування.