У зв'язку з польськими виборами мене, як і зазвичай, дивує, що дехто намагається провести прямі аналогії між політичною сценою в Польщі та Україні. Ще дивніше, навіть дико виглядають спроби поділити ключових політичних гравців на «більш проукраїнських» та «більш проросійських». Тож вважаю за потрібне розповісти про ключові відмінності польської політичної культури від нашої.
Відсутність вуличного політичного насильства. Не те, щоб це було основною відмінністю, але, мабуть, найочевидніше, що впадає в очі. Після двох взаємно протилежних мітингів під час візиту Анджея Дуди до Кракова їхні учасники розходилися тими самими вулицями. Націоналісти з національними прапорами і симпатики ЛҐБТ з веселковими йшли поруч, обмінюючись часом не дуже приємними вигуками. Але – жодних бійок, і тим паче традиційного в наших гондурасах «сафарі». Ніхто не хоче мати справу з поліцією, котра працює насправді, а не суто в теорії.
Чіткий поділ на прихильників консервативних цінностей та прихильників розвитку. В Україні такого точно нема: скажімо, Порошенка може запекло підтримувати і юний столичний хіпстер, учасник ґей-прайдів та поціновувач марихуани, і завзятий націоналіст передпенсійного віку з маленького містечка в Галичині. І обоє можуть на чому світ стоїть лаяти виборців Зеленського, через яких Україна досі не така, яка могла б бути за другого терміну Порошенка (хоча, зрозуміло, кожен з названих персонажів уявляє її інакше). У польському випадку кореляція між укоріненим провінційним населенням «довоєнної» Польщі, з одного боку, і переселенцями на «повернених землях» та у великих містах, з іншого боку, помітна неозброєним оком.
Позиції самих кандидатів. Якщо вже й порівнювати (нагадаю: це – не дослівна аналогія!), то відмінність у програмах десь така сама, як у Юлії Тимошенко та Арсенія Яценюка десять років тому. Розбіжності є, але мало хто з виборців з першого разу спроможний їх назвати. Є тільки «імідж»: Громадянська платформа буцімто більш ліва в гуманітарних питаннях і більш права в економічних, а «Право і Справедливість» – навпаки. Якщо дуже примітивізувати: ти за повагу до прав ЛҐБТ і зменшення державних подачок біднякам, чи за посилення ролі Церкви і щедрі дотації селянам, багатодітним і т. д. Звісно, прямо ніхто таких позицій не озвучує, але «імідж» у політичних сил саме такий.
Ну і, звісно, обидва табори лякають виборців крахом держави у разі приходу до влади (або збереження при владі) табору супротивників. Причому одні кажуть, що Польща загине через владу зрадників-толерастів, а інші – через владу середньовічного застою, який задушить розвиток держави. Не дивно, що в таких умовах неминучою є поява «третьої сили», якою на цих виборах став відомий журналіст католицьких поглядів Шимон Головня. Фактично, він збудував свою кампанію на повазі до католицьких засад, з одного боку, закликах до модернізації держави – з іншого, а також критиці популізму чинної влади зокрема і двопартійної системи загалом. Тобто поєднання всього привабливого, що є з обох боків, і дистанціювання від обох ключових політичних гравців. Чи можна у нас уявити щось середнє між Зеленським та Порошенком? Навряд. Важко уявити навіть щось середнє між Порошенком 2014 року і Порошенком 2019 року, бо це зовсім різні програми і риторики.
Загалом я помітив, що українцям набагато простіше сприймати російську політичну сцену, ніж польську – і далеко не лише через мовний чинник. Польська політика зроблена з цілком інакшого тіста, ґрунтується на зовсім інших культурних відсилках. Тимчасом як Порошенко чи Зеленський (а також Ющенко чи Янукович) могли б з легкістю виявитися персонажами, скажімо, казахстанської політики, з поправкою тільки на етнічне походження.
А що буде з Польщею після виборів? Та те саме, що й до того: розвиватиметься, зокрема й завдяки сотням тисяч робочих рук з-за східного кордону. Ми, українці, можемо лише позаздрити стабільності державних інституцій та державницької самосвідомості суспільства в західних сусідів. Звісно, не Швейцарія. Але дуже сподіваюся побачити, що наша держава бодай у 2040-му досягне рівня Польщі 2020 року. Наголошу: саме рівня, бо такою, як Польща, Україна не стане ніколи – як і Польща ніколи не стане такою, як Чехія. У кожного власний шлях, але в нашому випадку ліпше намагатися якомога краще зрозуміти, як організоване політичне життя в наших сусідів – як мінімум, щоб не повторювати помилок. Бо, на жаль, Україна зараз перебуває на рівні, де ціна помилки може бути надто високою.