Більше десяти років, починаючи з 2003-го, у Полтаві тривала епопея із встановленням пам’ятника гетьманові Івану Мазепі. З цією ініціативою виступила патріотична громадськість міста, згуртована переважно навколо осередків «Просвіти» й Народного Руху України. Міська влада, однак, сприймала ідею без особливого ентузіазму, вважаючи, що монументи таким суперечливим історичним постатям – не на часі.
Чиновники стверджували, що педалювання мазепинського питання «національно-стурбованими» активістами буцімто роз’єднуватиме полтавську громаду й напружуватиме політичну обстановку в затишному місті у самому серці України. «Воно, – як влучно зауважив Юрій Андрухович, – б’ється дещо сповільнено і не любить занадто часто хвилюватися. Воно таке, яким і належить бути українському серцю – добре, сліпе, м’яке й дещо ожиріле».
Краще натомість зайнятися реальними проблемами – дорогами, дахами, ліфтами, школами й лікарнями, а не передвиборчим піаром на темі патріотизму. Водночас 2005 року багатолітній мер Полтави Анатолій Кукоба таки оголосив конкурс на об’ємно-просторове вирішення пам’ятника Мазепі. На розгляд надійшло п’ять робіт, однак жодна з них, за словами членів журі, не задовольнила вимоги сьогодення.
Під таким комунально-господарським соусом міські урядники роками успішно блокували громадську ініціативу. Та, схоже, історія з Мазепою вийшла на фінішну пряму. 14 жовтня 2015 року, на Покрову, містянам нарешті продемонстрували багатостраждальний пам’ятник, довкола якого розгорталася справжня Полтавська битва за пам’ять.
Українське місто слави російської зброї
Байдуже або й часом вороже ставлення влади до ідеї встановлення монумента Мазепі мало просте пояснення. Оскільки переважна більшість керманичів міста й області були вихідцями з компартійної/комсомольської номенклатури, то і ставлення до постатей з пантеону українських національних героїв у них було ідеологічно забарвлене. У їхній картині світу, сформованій за шкільною партою в радянські часи, Мазепа однозначно був зрадником царя Петра І та віковічної братерської дружби українського й російського народів. За підступний перехід на бік шведського короля Карла ХІІ гетьмана-негідника, за найвищою вказівкою государя-імператора, відлучили від православної церкви. А оскільки екс-комуністи після 1991 року вмить стали демонстративно набожними людьми, то для них це був вагомий аргумент.
На творення негативного іміджу Мазепи працювала не лише радянська пропаганда. Не менш потужний вплив мала російська імперська культура й історіографія, що протягом трьох століть витворила власний полтавський міф (чого варта одна поема «Полтава» Олександра Пушкіна?). Міф зі своїми героями й антигероями, найбільш демонізованим серед яких став Мазепа. Усіх його прибічників затаврували як мазепинців, естафету котрих «через роки, через віки» підхоплять петлюрівці й бандерівці, а будь-які незалежницькі прагнення малоросів у межах імперії кваліфікували як український сепаратизм, або мазепинство. Сама ж Полтава, згідно з імперською ідеологічною концепцією, була «містом слави російської зброї» та завдяки цьому символічному капіталові 1802 року отримала статус губернського центру.
Відповідний образ Полтави постійно підживлювався і популяризувався, проникаючи глибоко у пори цього колишнього полкового, українського за духом міста. Завдяки цьому багато мешканців краю сприйняли та засвоїли колоніальний історичний погляд на трагічну для України Полтавську битву, і миттєво не могли відмовитися від своїх переконань. Навіть тоді, коли УРСР отримала незалежність від союзно-імперського центру, а молода держава переживала період національного піднесення й переосмислення власної історії.
Хоча, звісно, далеко не всі полтавці були денаціоналізованими малоросами й зазомбованими «совками». Бо ще наприкінці 1980-х, коли ідеологічний пресинг послабився, місцеві патріоти проводили меморіальні заходи у чергову річницю Полтавської битви, котру вони називали поразкою і катастрофою для українського народу. Влада натомість влаштовувала масштабні святкування в імперському стилі. Містом роз’їжджали артисти у формі вояків петровських солдатів і запрошували людей на «праздник русской виктории».
«Звісно, це все било в обличчя, принижувало, і ми 1988 року не допустили жодного святкування. У Полтаву тоді їхала так звана Спілка російської молоді, півтори тисячі людей, – розповідає голова крайового осередку товариства «Просвіта» Микола Кульчинський. – Ми, патріотичні сили Полтавщини, підняли крик, заблокували все, що можна заблокувати. Внаслідок цього прибули тільки сорок осіб, і то їх через міліцейський кордон посадили в автобус. Ми поїхали в Музей Полтавської битви, провели там дискусію, поклали грудку землі на могили воїнів російської армії. Це було нормально, а відзначати з великою помпою ці імперські перемоги й катастрофи для України ми, звісно, не дозволили».
Попри це, вплив патріотів на загальну ситуацію в місті був незначним, і нерідко їхня боротьба видавалася марною та безнадійною. Полтавщина борсалася в малоросійсько-пострадянському баговинні, голосувала на виборах за міцних господарників, червоних директорів, комуністів і соціалістів та, здавалося, категорично не зносила на дух новоспечених національних героїв на зразок того самого Мазепи чи свого земляка, голови Директорії УНР Симона Петлюри. А як інакше? Бо хто це? Зрадники й бандити. Гірше за них хіба що Степан Бандера і його посіпаки, які «стріляли у спину нашим дідам».
Утім регіональна еліта хоч-не-хоч мусила демонструвати лояльність до України та плекати місцевий патріотизм. На цій хвилі постав хрест із викарбуваною присвятою «Українським загиблим козакам», яка виявилася дещо усіченою. Бо спочатку планувалося, що вона звучатиме так: «Українським загиблим козакам, полеглим у Полтавській битві за волю України». Та це, мабуть, звучало настільки зухвало, націоналістично й образливо для «братніх сусідів», тож міські урядники вирішили залишити нейтрально-безпечний варіант тексту.
В аналогічному руслі вшанували й земляка Бориса Мартоса, встановивши його погруддя. І підпис на табличці: кооператор, державний і громадський діяч, педагог. Жодних згадок про міністерську та прем’єрську посади за часів УНР, Боже збав, немає. Навіщо дратувати людей нагадуванням про минулі часи? Але що зробиш, коли державна служба зобов’язує брати участь в урочистостях. І тому до Дня Соборності України екс-комсомольська братія покладає квіти до цього монумента, а в холі обласної адміністрації організовує виставку про Злуку УНР і ЗУНР – з архівними документами тих часів і фото з такими нелюбими їм Петлюрою і Винниченком.
Благо, свято триває недовго, і зображення цих капосних адептів незалежності ще не скоро мулятимуть чиновницьке око. З куди більшим ентузіазмом регіональна (в усіх сенсах) еліта святкувала річницю створення комсомолу, включно з ювілейним виданням його історії на Полтавщині, висаджувала дерева у парку імені Ленінського комсомолу чи влаштовувала велопробіг на честь партизана Сидора Ковпака та царя Петра І, елегантно поєднуючи в одному флаконі радянофільство й тугу за імперією.
Мазепа прийде, порядок наведе
Українські ініціативи в Полтаві зазвичай відбувалися з подачі громадськості, а не влади, що розуміла українство як етнографічну екзотику та прагнула зробити цей погляд панівним. Згідно з таким підходом, у місті можна було встановлювати пам’ятники галушці, «дівчині з легенди» Марусі Чурай та одвічній «годувальниці українського народу» свині. Але в жодному разі не можна ставити монументи ні Мазепі, ні Петлюрі. 2007 року сама лише спроба встановити дошку на місці майбутнього (!) пам’ятника голові Директорії УНР викликала силове протистояння між прихильниками КПУ, Партії регіонів і націонал-демократичних партій, яке довелося стримувати кордону міліції.
Міська влада на чолі з «безпартійним БЮТівцем» Андрієм Матковським виступила проти встановлення дошки, формально прикрившись тим, що це рішення обласної держадміністрації, яку тоді очолював «помаранчевий» Валерій Асадчев з УНП, не погоджене з містом. До того ж під дошкою прокладено важливі комунікації, тож ставити там пам’ятник зась. Після цього недоброзичливці обливали дошку фарбою, а невдовзі підключилися й комунальні служби, які вивезли її в невідомому напрямку й на всі запитання журналістів лише удавано розводили руками. «Відморожувався» й сам мер, якого складно було запідозрити в симпатіях до українства.
У всій «красі» це виявилося під час 300-річчя Полтавської битви. Згідно з президентським указом Віктора Ющенка, 2009 року мав відзначатися військо-політичний виступ гетьмана Івана Мазепи та укладення українсько-шведського союзу. Але міське керівництво Полтави знову торочило про святкування. Щоб не дратувати гостей із Росії, в місті хутко познімали «свободівські» білборди з ликом гетьмана і слоганом «Мазепа переміг! Українська держава є!». Займалася шкідництвом й обласна рада, більшість у якій становили регіонали й БЮТівці. З держбюджету була виділена субвенція на спорудження пам’ятника, проте депутати відмовилися від цих грошей і відправили їх назад у казну. Підпорядкований міському управлінню культури заповідник «Поле Полтавської битви» не погодився прийняти у подарунок від шведів погруддя Карла ХІІ, бо він, мовляв, не має мистецької вартості. Зате його бюст взяли в обласний краєзнавчий музей.
Мер Полтави Матковський і голова облради від ПР Олександр Удовіченко, не криючись, стверджували, що для них Мазепа – зрадник. І жодний Ющенко чи його варяги-призначенці в ОДА – для них не указ. Третій президент України, пишучи листи, безуспішно намагався просвітити тогочасного мера-українофоба, який нині рядиться у вишиванку патріота, балотується від БПП «Солідарність» і говорить в ефірах, що він завжди був за Мазепу. Хоча п’ять років тому на зустрічі з виборцями поважного віку Матковський хизувався, що не дозволив встановити пам’ятник «предателям» – Мазепі й Петлюрі.
Такий погляд на Полтавщині сповідували далеко не всі. Так, 2003 року в Полтаві з подачі «Просвіти» започатковано «Мазепа-фест», покликаний вшанувати пам’ять гетьмана і через культуру навернути до українства насамперед молодь. За дев’ять років існування фестиваль переріс формат рок-концерту за участю найвідоміших вітчизняних виконавців («Плач Єремії», «Кому вниз», «Гайдамаки», «Мертвий півень», Віктора Морозова) та еволюціонував до справжньої панорами мистецтв, що включала в себе дні кіно, театру, кобзарської та бардівської пісні.
У Полтаву їхали пофестивалити з різних куточків країни, місто поступово позбувалося недоброї слави «колиски малоросів». Мазепа став духовним патроном імпрези, під час якої також збирали гроші на пам’ятник гетьманові. Окремий благодійний концерт у Полтаві зіграв лідер гурту «ВВ» Олег Скрипка. Люди жертвували хто п’ять, хто двадцять гривень, хтось давав кілька тисяч. Перекази надходили звідусіль – від Мукачева до Луганська. Проте найактивнішими були звичайні полтавці. За кілька років необхідна сума (1,76 млн грн) була зібрана. Жодної копійки з міського чи обласного бюджету не було витрачено. Це був справді народний пам’ятник за народні кошти.
Від міської влади потрібен був лише дозвіл на встановлення роботи київського скульптора Миколи Білика. Але мерія тягнула час, як тільки могла. То пропонувала поставити його десь на околиці, щоб не муляв ока. То не хотіла відкривати монумент гетьманові в річницю Полтавської битви, бо гості з Росії образяться. То силоміць виганяла будівельників, які вже заходилися готувати місце під постамент в історичній частині міста, на Соборній площі. То вкотре переносила дату відкриття: спочатку на День Незалежності, потім – на Покрову. Урешті-решт ідею забалакали й мало не поховали.
Це була ганьба для Полтави. Настільки велика, що мери Калуша, Хмельницького, Львова, Тернополя, Білої Церкви й Івано-Франківська виявили бажання «прописати» у своїх містах багатостраждальний монумент Мазепі, який роками стояв на подвір’ї творчо-виробничого комбінату «Художник» у Києві. Дійшло до того, що один обурений громадський діяч запропонував тимчасово поставити пам’ятник на території свого приватного будинку в середмісті Полтави, допоки не зросте національна свідомість її мешканців. Та подібна ексцентрика була неприйнятною. Як крайній варіант лунали ідеї встановити бронзового Мазепу поблизу Свято-Покровського храму УПЦ КП в одному з віддалених спальних районів міста.
Козак проти гетьмана
Чи не єдиною надією на зміну ситуації була зміна міської влади. Конкурент чинного на той час мера Матковського, Олександр Мамай, щоб завоювати симпатії виборців, схвально відгукувався про Мазепу, говорив, що його ж невипадково зобразили на десятигривневій купюрі. Отже, історики щось знають про цього, напевно, видатного чоловіка, який зробив для України багато добра. Та й саме козацьке прізвище ніби зобов’язувало Мамая сприяти монументальному увічненню Мазепи. Але відбулося все навпаки: щойно Мамай завдяки цукру та гречці переміг на мерських виборах (2010 р.), то враз забув про свої реверанси.
Він почав апелювати до соціології. Свого часу Мамай стверджував: якщо 50-80% полтавців будуть проти пам’ятника Мазепі, такою ж буде і позиція міської влади. Знайдеться хоча б 30% тих, хто за, влада почне прислухатися до них. На його замовлення 2011 року одна маловідома місцева компанія провела соціологічне опитування, за даними якого лише 6% містян виступали за встановлення монумента гетьманові в Полтаві. Слово громади – закон. Однак уже 2014 року ідею підтримували 35%, негативно сприймали 26,2%, байдуже – 28,8%, з відповіддю не визначилися 10%. Мамай ці показники не коментував.
Іще градоначальник любить говорити, що Мазепа – це «100% політика» і «взагалі не його рівень», а компетенція президента, уряду і парламенту, рішення котрих він, звісно, виконуватиме (указ Ющенка, до речі, не втратив чинності). Хоча як їх виконує Мамай, видно дуже добре на прикладі законів про декомунізацію. Мер публічно відмовився перейменовувати незліченні «комуністичні» назви вулиць, бо коштів на зміну табличок і документації в міському бюджеті немає, тож нехай гроші дають парламент і уряд.
Два роки тому, коли громада ініціювала перейменування вулиці Паризької комуни на Героїв Крут, Мамай пафосно заявив: «Доки я буду міським головою, на сесію зроду не винесу питання про перейменування жодної вулиці. Крапка». Нові назви вулиць можуть бути хіба в новозбудованих районах, які ще невідомо коли з’являться. Якщо ж йому потрібно провести якесь рішення, мер не цікавиться думкою громади, а просто ставить її перед фактом – і дає дозвіл на встановлення меморіальної дошки царському сатрапові, генерал-фельдмаршалу Іванові Паскевичу.
Але політична кон’юнктура робить своє. Відразу після Революції гідності міська рада зібралася на позачергове засідання, де постфактум узаконила демонтаж пам’ятника Леніну та проголосувала за Мазепу. Хоч невдовзі Мамай призупинив це рішення, бо депутати, мовляв, ухвалили його під тиском громадськості, котра заполонила сесійну залу. Потім з’ясувалося, що є нескасоване рішення влади про відведення землі під пам’ятник – і Мазепа врешті-решт приїхав у Полтаву.
Подивитися на монумент гетьманові прийшло чимало містян. Ніхто не протестував, не кричав «Ганьба зраднику». Хоча про мистецьку вартість пам’ятника художники, природно, дискутували, зазначаючи, що це фахове питання, а важливіший сам факт: Мазепа в Полтаві. На заході були присутні представники обласної влади, духовенства УПЦ КП і родини Мазеп. Бракувало на цьому святі українського духу лише міського голови. Мамай не знайшов часу відсвяткувати з полтавцями День українського козацтва, хоча вітальні білборди розвісив по місту ще задовго до Покрови.
Мабуть, це таки «100% політика» і «не його рівень». Єдине, про що шкодували люди, то про те, що 14 жовтня відбулися тільки оглядини пам’ятника, а по-справжньому його відкриють у листопаді, коли встановлять постамент й облаштують прилеглу територію. Чекати залишилося недовго. У цій Полтавській битві Мазепа нарешті переміг.