28 жовтня в Україні відзначають день визволення від фашистів, та для багатьох жителів Західної України «визволення» стало справжньою трагедією. Після нього почалися примусові депортації. Так званий обмін населенням відбувався з особливою жорстокістю.
Емілія з 15 років живе у селищі Сокільники біля Львова, але не називає його домом. ЇЇ батьківщина сьогодні опинилась по той бік кордону.
«Я походжу із села Сянічок Сянокського повіту. Там дуже гарні терени: в нас не були такі високі гори, як в Карпатах, вони були більш пологі...», — розповідає Емілія Гвоздюк, переселенка з села Сянічок.
Зараз Сянічок ― це південно-східна Польща. У мальовничому селі під горою живуть лише поляки, та до 1944-го тут споконвіків жили українці.
У липні 1944-го радянська армія звільняє село від німецької окупації, та не встигло місцеве населення оговтатись, як прийшло чергове лихо. Радянська влада разом із польськими комуністами похапцем вирішила прокласти між двома державами кордон.
«Ця лінія Керзона стала основою для радянсько-польського кордону, це була лінія абсолютно неспіврозмірна з етнічним розселенням українців. І тому ми говоримо про зачистку Закерзоння», — розповідає історик Віталій Ляска.
Починається масштабна операція переселення. У Надсянні, на Лемківщині, Холмщині та Підляшші радянсько-польська комісія готує списки переселенців і примусово просить покинути дім. Українці не хочуть пакувати валізи.
«Ми про ту угоду взагалі не знали, просто поляки заходили і казали забирайтесь звідси...», — згадує Емілія Гвоздюк.
У 1945-му стало очевидним, що акція провалилась, тому З вересня 1945 року виселяти українців почали військові підрозділи трьох польських дивізій. Примусовим переселенням радянські комуністи захотіли знищити підтримку УПА. А далі почалось жахіття, яке пані Емілія ніколи не забуде.
«Село Завадка Мурахівська ― там винищили всіх людей, всіх вистріляли, хати всі підпалили і всіх трупів покидали до вогню», — розповіла переселенка з села Сянічок (1946) Емілія Гвоздюк.
«Це була акція одномоментна: оточували село, казали «ми вас виселяємо на Батьківщину». Що люди змогли брати, то брали і вагонами відправляли на територію Радянського Союзу», ― розповів історик Віталій Ляска.
Декілька днів у холод та дощ, у бараках люди чекали на товарні вагони.
«24 квітня ми виїжджали зі Сянека товарняком ― на сам Великдень. Як люди заспівали Христос Воскрес, то були такі плачі і крики, бо ми нічого не знали, де ми їдемо. Нам ніхто нічого не сказав», ― розповідає Емілія Гвоздюк.
Більшість виселили на схід України, родина Емілії зійшла з потяга на Львівщині. Тоді вперше ступили на поріг чужої хати, з глини, соломи та безліччю блощиць. А в їхній рідній новенькій хаті в Сянчеку оселились поляки.
«То жах батьки пережили. Дуже важко побудувати хату в 1937 році, а в 1946 нас вигнали. Вся татова праця... як то можна лишити все і поїхати», — згадує пані Емілія.
За офіційними даними, на територію УРСР всього було депортовано майже 500 тисяч українців, із західної України на територію сучасної Польщі виселили 700 тисяч поляків.