Довший час зміни в політиці пам’яті Польщі викликали занепокоєння в основному в тих, хто нею фахово займався. На міжнародному рівні європейська спільнота ледве встигала оговтуватися від польських демаршів щодо (не)прийняття біженців, вимоги сплати Німеччиною репарацій та масових маршів за участі польських неонацистів. Посутніми змінами в польській історичній політиці ніхто особливо не переймався. Ну і що з того, якщо міністр освіти щось не зовсім «традиційне» сказала про Голокост? І кому, зрештою, діло до того, що польська прокуратура викликала професора Яна Томаша Ґросса на допит?
На жаль, відповідної реакції не було. Для повноти картини треба додати, що такі випадки топилися в морі справедливої (значною мірою) критики поляками актуальної української історичної політики. А шкода.
Не особливо гостро реагував навіть Ізраїль, зберігаючи партнерські відносини з урядом «Права і Справедливості», обмежувався легкими нагадуваннями під час візитів польського президента та офіційної урядової делегації. Ізраїльський прем’єр ніби оберігав Польщу, як свого потенційного союзника у Європі.
І тут раптом вибух. Про поправки до закону про Інститут національної пам’яті заговорили в Ізраїлі всі. Та ще й як заговорили. Обурення в ізраїльтян викликали поправки, які, якщо узагальнити, звучали так: поляки як народ участі в Голокості не брали, а той, хто підважує або заперечує цю тезу, – злочинець.
Здавалося б, для чого парламентарям Польщі виносити в ранг статей закону таке сумнівне положення і для чого оперувати такими узагальненнями як «Польський Народ»? Щоб обов’язково потім уточнювати, що були «шмальцовнікі», що поляки брали участь в єврейських погромах, що виловлювали євреїв, які втікали з ґетто, і здавали нацистам? Відповідь може виявитися напрочуд простою. Якщо замкнутися в середовищі однодумців, перестати читати і слухати тих, хто має іншу думку, то за кілька років можна легко перетворитися на малоадекватну людину.
Історична політика ПіС та KUKIZ15 настільки наповнилася націоналістичною риторикою у боротьбі зі своїми противниками, що витворила образ святої і непорочної польської нації. Нації – ексклюзивної жертви, яку били і вбивали, а вона (ледве не єдина) мужньо протистояла злу. При цьому поляки не забували роздавати удари у відповідь і рятувати євреїв. А для того, щоб ніхто, включно з дослідниками та свідками, не посмів зруйнувати таку чудову конструкцію, вирішили записати в законі, що покаранню підлягають ті, хто публічно і всупереч фактам приписують Польському Народові або Польській Державі відповідальність за скоєні Німецьким Райхом злочини нацистів або за інші злочини проти миру, людяності або воєнні злочини, бо цим вони разюче применшують відповідальність справжніх виконавців злочинів…
Таким формулюванням польські парламентарі аж ніяк не захистили поляків, вони тільки виказали свої справжні страхи. Показали, що бояться незалежних, об’єктивних досліджень, що хочуть у законодавчий спосіб закрити рота тим небагатьом свідкам, що лишилися. Таке дивно почути в наш час, але польські депутати, не ховаючись, відверто заявляли для чого прийняли цей закон: щоб «змусити журналістів вивчити історію Польщі» (зрозуміло, в тому «правильному», затвердженому політиками варіанті), «подбати за національну гідність» та «захистити чесне ім’я Польщі від ворожих нападів». Депутат Сейму Стефан Нєсоловський навіть зіронізував, що цей закон дозволяє польському національному спецназу за книжку «Сусіди» викрасти Яна Томаша Ґросса так, як колись ізраїльтяни викрали Айхмана. Сумно і смішно, ніби в ХХІ столітті можна змусити решту світу повірити якимось примітивним, хуторянським та національно детермінованим трактуванням минулого. Поляки вирішили, що прикриваючись справедливою боротьбою з некоректним вживанням формулювання «польські табори смерті», зможуть пропхати недолугу ревізію Голокосту.
Саме тому реакція Ізраїлю на прийняття цих поправок була такою різкою і бурхливою. Першою заговорила парламентська опозиція, а один з її лідерів - Іцхак Герцоґ озвучив вимогу: відкликати посла Ізраїлю з Варшави. Прем’єр-міністр країни Беньямін Нетаньягу також не забарився з різким осудом закону, назвавши його «абсурдним». А ще додав: «Не можна змінити історію, не можна заперечити Голокост».
Ципі Лівні, співголова «Сіоністського табору», досить швидко резюмувала прийняття польського закону такими словами: «Цей закон не тільки не змиває похмурих плям минулого, але й додає нову пляму. Тепер закон не змінить минулого, але він небезпечний для майбутнього».
Щодо поправок до закону про польський ІНП висловилися критично й інші ізраїльські політики та керівники. Очевидно, що положення закону справили на них таке емоційне враження, що дехто перестав добирати слів. Голова партії Еш Атід – Яір Лапід гнівно кинув: «Сотні тисяч євреїв були вбиті на території Польщі, не зустрівши при цьому жодного німецького офіцера». А міністр транспорту та розвідки Ісраель Кац звернув увагу, що польський Сейм ухвалив цей резонансний закон 26 січня, напередодні Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту. Він зробив такий висновок: «Саме в ці дні, коли світ вшановує Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, Польща вважає можливим затвердити закон, мета якого – заперечувати участь у знищенні євреїв і уникати історичної відповідальності за ці дії».
Пролунали й менш гострі, але не менш категоричні слова. Наприклад, посол Ізраїлю в Польщі Ханна Азарі заявила, що Ізраїль розглядає цей закон, як неможливість говорити правду про геноцид. І ще, виступаючи на 73-й річниці в Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, вона уточнила, що Ізраїль розуміє, хто будував Аушвіц та інші табори, і що всі знають, що це були не поляки. Фактично в цьому питанні науковці сходяться на думці, що називати нацистські концтабори «польськими» неприпустимо. Але вони погоджуються з формулюванням, запропонованим шведською дослідницею Інґрід Ломфорс: «Польща була центром Голокосту. Головними виконавцями, якого були німецькі нацисти, але Голокост був би неможливим без участі або згоди місцевого населення». Тому спроби польських політиків вивести цілу націю поза рамки відповідальності, а до всього ще й присікти в зародку критичні дослідження цієї теми, виглядають наївними, якщо не дикими.
Насторожує також атмосфера, в якій ухвалювалася поправки до закону. Виявляється, що робота над ними тривала аж два роки. Тому дивує те, що нікому, а перш за все працівникам ІНП, навіть не прийшло до голови, що в сучасному світі такі законодавчі норми є неприпустимими. Дивує, що для істориків з ІНП є прийнятним диктат політиків, людей дуже часто без історичної освіти, котрі не мають зеленого поняття, на якій стадії перебувають дослідження тієї чи іншої теми, які не обізнані з результатами фундаментальних досліджень на складні й суперечливі теми. Покірно погодилися прийняти у вигляді закону емоційні й примітивні уявлення нефахових осіб, для яких політичний піар важить більше за міжнародне реноме їхньої держави. Пасивність ІНП у справі, яка його безпосередньо стосується, вражає. І це підважує його незалежність і об’єктивність як самостійного гравця.
Коли базова інституція спасувала і вибухнув міжнародний скандал, за його залагодження мусили взятися молоді політики: президент Польщі Анджей Дуда та новий прем’єр – Матеуш Моравєцький. Президент Дуда одразу зробив кілька притомних заяв про те, що в його країні всіх, хто поширює неправду або заперечує Голокост, будуть нещадно карати. Але водночас він як людина, котра не має своїх «багнетів» у Сеймі, повторив тезу, що закон спрямований на те, щоб захистити поляків від звинувачень у співучасті в злочинах нацистів. Дуда так само вдався до надмірних узагальнень, особливо заявляючи, що не було жодної участі поляків як нації вцілому в Голокості. І знову ж таки додав, що були окремі негідні люди, котрі продавали своїх сусідів.
Прем’єр Моравєцький спробував захиститися заявою, базованою на ситуації задовго до прийняття сумнозвісних поправок: «Польща й Ізраїль 2016 року прийняли спільну заяву, в якій виступають проти всіх спроб викривлення історії єврейського або польського народів шляхом заперечення або й применшення трагедії євреїв під час Голокосту або використання помилкових термінів, таких як “польські табори смерті”».
Ситуація трохи покращилася після телефонної розмови увечері 28 січня між Нетаньягу і Моравєцьким. Політики домовилися про необхідність діалогу щодо ухваленого закону про ІНП. Створення ізраїльсько-польської комісії у цій справі могло б бути добрим виходом, оскільки закон ще має затвердити Сенат і підписати президент держави. Проте не все так просто.
Націоналістична історична політика ПіС, а особливо KUKIZ15, випустила джина з пляшки. Якщо послухати запальні виступи польських депутатів під час обговорення поправок до закону, а ще почитати форуми провідних польських видань, то стає зрозумілим, що скасування поправок майже не можливе. Про що відразу заявила речниця партії «Право і Справедливість» Беата Мазурек. Вона сказала, що партія не збирається нічого міняти в законі, бо поляки вже втомилися вислуховувати оскарження за німецькі злочини. Так само міністр Яцек Сасін в інтерв’ю на каналі Polsat News прокоментував позицію уряду: ухвала прийнята завдяки політичному консенсусу, а тому не підлягає змінам. На запитання, чи польське керівництво чекатиме висновків ізраїльсько-польської комісії перед тим, як передати закон на затвердження Сенатом, Сасін сказав, що для цього підстав нема.
Скидається на те, що польське керівництво не очікувало аж такої бурхливої негативної реакції із Ізраїлю. І, що ні Дуда, ні Моравєцький не зможуть вплинути на рішення Сейму. А тому мусять просто затягувати справу в надії, що або падишах помре, або віслюк здохне.
Єдиний, хто міг би виправити ситуацію – це голова парламентського клубу ПіС – Ярослав Качиньський. Але він не політичний самогубець. При такій високій підтримці закону в суспільстві й тому, що поправки відповідають його особистим поглядам, він навряд чи візьметься заганяти «джина» назад до пляшки. Тим більше, що він недавно вже йшов на поступки Дуді та Моравєцькому. Пора й твердість проявити.