У житті нашої рідної Галичини відбуваються глобальні зміни, які ми, сучасники, зрозуміємо нескоро. Але спробувати можна.
З одного боку – ми повільно інтегруємося в Європу. Досі ми лише їздили туди на закупи, навчання, заробітки. Тепер створюються умови, щоб та сама Європа прийшла сюди у вигляді капіталів, ділової культури, управлінців, а головне – ідеології. З іншого боку, маємо реальну, а не в стилі «Різдво разом», інтеграцію з рештою України (русифікованою і радянізованою значно більше, ніж сама Галичина). 25 тисяч (тимчасово?) переміщених осіб – це та кількість, яку можна було б і не помітити в Львівській області з населенням 2,5 мільйона, але яка, тим не менше, є відчутною. І зменшуватися у найближчій перспективі ця цифра не буде.
Обидві ці тенденції є серйозним викликом традиційному стилю життя (хоча це теж питання: наскільки сучасне є традиційним після останніх ста років перманентних потрясінь). Якщо ж їх поєднати так, як це робиться зараз, отримаємо нічні жахіття «справжніх галичан». Теоретично, оскільки Україна (і Галичина особливо) прагне в ЄС, то місцевим, вслід за європейськими нормами, потрібно толерувати будь-які вияви «ідентичності». Відповідно до уявлень людей, чиї знання про той-таки ЄС сформовані російським ТБ-ящиком. Ось така суто російська логіка.
Така постановка питання докорінно неправильна. І неважливо, чи звужувати його до мови, чи говорити про громадянську ідентичність у широкому сенсі. Питання не в ідентичності чи мові переселенців, питання перш за все у громадському просторі місцевих.
Як би дивно це не звучало для мешканців решти України, але у Львові відсоток росіян від 1945 року є стабільно високий, один із найвищих у Західній Україні. Так було задовго до війни на Сході. Якщо бути дуже злопам’ятним, навіть до того часу, коли Янукович не почав підсилювати регіон своїми «кадрами», які «працювали» на митниці, в міліції, податковій тощо, які приїхали сюди з сім’ями і свитою будувати нове життя в стилі «все будет Донбасс». І ці львів’яни (росіяни з походження) здебільшого не поводяться в рідному місті як «русо турісто» на курортах Анталії.
Одна країна, один народ – це все прекрасно. Але є спільні норми поведінки, неписані і писані правила, які передбачають, наприклад, що розмову двох людей не повинні слухати перехожі в радіусі десяти-п’ятнадцяти метрів. І якщо батьківщину справді не обирають (питання ще, що різні люди вкладають у поняття «батьківщина»), то інтеграція в суспільство і прийняття загальноприйнятих норм – це таки конкретний вибір. Як і вибір мови спілкування, до речі, поза межами внутрішнього кола. А для того, щоб інтегруватися, потрібно змінитися, а не змінювати навколишній світ.
Звісно, не всі переселенці й не всі росіяни в Україні поводяться у стилі «полюби меня такой, какая я есть». Можливо, їх навіть меншість. Але ця група явно не розумово відсталих (бо ж мусіли якось приїхати сюди, щось роблять, одягнуті) вперто робить вигляд, що не здатна засвоїти 100 слів мовою аборигенів для спілкування з ними. Погодьтеся, це не зовсім приємно навіть для гостинних українців.
Можливо, вдома вони були «кимось» із вищих прошарків. Може, там було прийнято говорити російською. Я навіть допускаю, що українська там вважалася мовою «колгоспників». Це може бути і відгомін слави «індустріальних годувальників цілої України», вдало закріплений телевізійними «шедеврами» «95 кварталу» в стилі «Останній москаль». Не виключено, що кілька років тому вони вже бували у Західній Україні, каталися на лижах, їли «автентичні страви» і не відчували потреби в переході на українську при спілкуванні з «дєвачькамі»-офіціантками і «чєловєками» при вході в готель.
Але зараз воно виглядає по-іншому. Тут ці люди сприймаються як чергові «визволителі» або «русо турісто». Переселенці мусять усвідомити, що після війни на Сході антиросійські настрої нікуди не подінуться ще довгі роки. І вони, лише декларуючи свою проукраїнськість, відчують їх на собі. Зберегти «совок» як прапор буде непросто.
З іншого боку, нам ненав’язливо намагаються пояснити, що самі ми не зовсім «автохтони», тому і не пасує нам, старим зайдам, висувати якісь вимоги новоприбулим «колегам». Мовляв, оскільки більшість населення Львова до Другої світової війни становили поляки і євреї, наше каяття також попереду. Адепти «одной страни» вирішили для себе, що українські селяни в Галичині так і залишилися селянами, натомість справжнє міське життя належить витворити. Зокрема й «російськомовній інтелігенції». Ані наявність численного міського (і містечкового) українського населення довоєнної Галичини, ані велетенська маса поляків у селах не є аргументом для людей, для яких радянський шаблон «українські селяни проти польсько-єврейського міста» став аксіомою. Зрештою, є ще й різниця між містом-селом в Європі і городом-деревней в «русском мире», і вона (о диво!) не обмежується туалетом.
Якщо вже говорити про «захоплення Львова» після війни, то окупанти не займають підвали і горища, як це було з більшістю українців. Невелика радість – втратити маєток у селі для того, щоб переїхати з родиною в непристосовану для життя комірчину в місті. Де майбутня кар’єрна драбина закінчується на першій же сходинці, як і належить неблагонадійному. Можливо, в тих, хто прагне каяття за український Львів, інший родинний досвід, їм дісталися від радянської влади добротні квартири чи навіть вілли виселених поляків. Тоді, зрозуміло, можна і покаятись.
Численні спроби реанімувати дует Тарапуньки і Штепселя на ТБ – з цієї ж опери. Яке ж телебачення без тупуватого хохла і розумного «старшого брата». І термін «агроельфи вишиватники» дуже влучний, бо ж не пощастило українцям так, як більшості росіян, перейти від збиральництва одразу в індустріальне суспільство. Буває, комплексуємо з цього приводу.
Зрештою, якщо є якась ідентичність, яку спільнота прагне зберегти, для цього є культурні товариства, недільні школи, ансамблі пісні й танцю, гуртки національної кухні тощо. Це не перетворення загальноміських (комунальних) закладів на «свої» та «общепонятні». Як би не зручно було використовувати тут уявну європейську модель, місцеві «должны» не так вже й багато.
P.S. І не потрібно вмикати стару платівку про російськомовних вояків на Сході. Мова іде не про мову, а про інтеграцію.