Цікаво, а з якого ж такого дива згори донизу, вздовж і впоперек, наскрізь і навскоси «рускіє-распрарускіє», «чіста рускаязичниє і рускакультурниє» без жодного міліграма українськості квартальнозелені і іже з ними раптово стали українськими патріотами? Ага, напевно ось чому: Зеленський якось випадково взяв до рук Шевченкового «Кобзаря», потім прочитав збірку «Зів’яле листя» Франка, далі «Лісову пісню» Лесі Українки і захопився цією геніальною поезією, а Єрмак з Подоляком начиталися Грушевського, Донцова, Липинського, Бачинського, Міхновського, Шевельова, Єфремова, Ребета, Антоновича і до нестями покохали українську національну ідею. А Шефір, наслухавшись українських народних пісень вкупі з піснями Квітки Цісик, увертюрою Лисенка до опери «Тарас Бульба» і «Мелодією» Скорика, відкрив для себе чарівний світ української душі і зрозумів, що українська ментальність – найкраща у світі… Та ні, не тому, а зовсім з іншої причини…
Зелений 95-й квартал у своєму гуморі, загалом проповідуючи проросійські наративи, чудово стібався собі з України і українців, з українських патріотів, з Голодомору, вони заробляли мільйони на фільмах для Росії про придурків і для придурків і за ці гроші купували собі вілли в Італії, в Іспанії, в Криму. Згадка тут про придурків в жодному разі не є образою квартальців, бо один із найпопулярніших комедійних акторів радянського кіно Савелій Крамаров згадував: «Я все життя грав придурків, тому мене люди в усьому Радянському Союзі завжди приймали як рідного».
Квартальці чудово жили у своєму придурковатому «рускам мірє» чи навіть «рускам міркє» разом із Пушкіним, Достоєвським, Єсеніним, Висоцьким, Цоєм і Жванецьким, і ніщо не віщувало їхнього переходу на українські рейки. Але раптом сталося те, що сталося. Зелені на чолі з Зеленським стають патріотами не через любов до України, а через елементарне бажання жити, а не померти від навіженої Росії, з таким самими успіхом вони стали б якимись іншими патріотами, навіть марсіанськими. Коли ти репрезентуєш демократично обрану владу, якою б доброю чи поганою вона не була, і коли на кону стоїть питання жити чи не жити, станеш ще й не тільки українським патріотом.
Здається хтось із античних філософів сказав, що в певних обставинах і останній боягуз стає сміливим і мужнім воїном. Сміливими і мужніми воїнами вони, звісно, не стали, утім сучасне керівництво України може й незграбно і часто-густо некомпетентно, але так чи інакше все ж докладає зусиль для того, аби наша країна якось вистояла у боротьбі з диким болотним монстром, бо іншого виходу немає: або загинути і бути повністю знищеними, або відстояти Українську Державу… Коли виникає реальна екзистенційна загроза для нації, владі треба конче повертатися до її коренів, навіть якщо ти і не належиш до неї етнічно, а бодай політично, що теж є досить істотним чинником приналежності до неї. Хіба хочеш – мусиш… А далі може й насправді полюбиш її щиро…
Алкаш Медведєв деколи проголошує доволі мудрі ідеї. Як, наприклад, таку: «Існування України є фатальним для українців. Врешті-решт вони практичні люди. Як би вони зараз не хотіли смерті росіянам, як би вони не навиділи російське керівництво, як би вони не прагнули до міфічних ЄС і НАТО, все одно, вибираючи між вічною війною і неминучою загибеллю й життям, абсолютна більшість українців (ну хіба що за винятком мінімальної кількості відморожених націоналістів) у підсумку вибере життя. Зрозуміють, що життя у великій спільній державі, яку вони зараз не дуже люблять, краще від смерті, їхньої смерті і смерті їхніх близьких».
Геніальний хід думки. Все дуже логічно й послідовно. Але є нюанс. Насправді, як би ті 70-80% «житілєй юґа-вастока», які завше голосували за Януковича, Партію регіонів, ОПЗЖ, Шарія, які були проти всього українського, як би вони не любили росіян і їхнє керівництво, «як люди практичні», «вибираючи між смертю своєю і своїх близьких і життям», у підсумку виберуть життя в «державі, яку вони зараз не дуже люблять» – в Україні, бо Росія – це лише смерть, смерть і смерть, в тому числі, і навіть передовсім для них, українських поціновувачів «рускава міра».
У перші тижні й місяці повномасштабної війни біженці з прифронтових теренів, які потрапляли до Львова, здебільшого навіть і з львів’янами спілкувалися російською. Коли львів’яни їх запитували, мовляв, чого ж ви втікали від Росії, яка прийшла до вас на танках «захищати російську мову», вони відповідали, що «удіралі ні ат Расіі, а ат бамбьошкі». Чудова і щира відповідь, втікали не від Росії, вочевидь Росію вони люблять і чого ж від неї втікати, а втікали від війни, від ракет і руйнувань. Також дехто з них навіть щиро обурювався і нарікав на своїх «братанів»: «А чьо ані сафсем свіхнулись?! Убівают нас, рускіх і рускаязичних, вместа бандьор!».
Ми, звісно, позаяк немає відповідних соцопитувань, про розповсюдження таких настроїв серед наших співвітчизників можемо лишень приблизно здогадуватись, може такі настрої і не є панівними, але ті, хто стикається з біженцями з України в Європі, кажуть, що це принаймні на 70% у чистому вигляді «рускій мір». І не лише тому, що ті вперто розмовляють російською, що злостить передовсім поляків, але й тому, що вони дуже гарно вміють порозумітися з росіянами, яких у Європі цілі тлуми: тусують із ними, співпрацюють із ними, беруть від них допомогу, ходять до лікарів, вихідців із Росії.
Кажуть, загалом європейцям у Європі важко розрізнити росіян і українців, бо і ті, й ті розмовляють російською. Коли один іспанський знайомий запитав Юрія Андруховича, як же врешті розрізнити росіян і українців, той чи то серйозно, чи то жартома, відповів: «Розумієш, якщо ти чуєш, що голосно говорять, то це росіяни, бо українці тихенькі, їх у публічному просторі не чути. А росіяни можуть матюкатися на весь кафедральний собор». Жарти жартами, але львів’яни навіть до напливу біженців, пов’язаного з повномасштабним вторгненням, добре знають, що якщо у громадському транспорті чи публічному місці хтось голосно кричить, а це можуть бути навіть і літні люди, і діти, які пискують до своїх батьків, якщо сварка з матюками гучно лунає на вулицю з вікон приватного помешкання, то це здебільшого індивіди, які належать до відповідної категорії людей, добре знаємо якої.
Хоча у майбутньому ми все ж сподіваємося на краще. Міський голова Львова каже, що з тих приблизно 150 тисяч біженців зі Сходу і Півдня, які за цей час пройшли через Львів, принаймні 50 тисяч залишаться тут жити на постійній основі. Заможніші з них зараз викуповують цілі під’їзди елітних житлових комплексів. Звісно, що більшість із них, якщо не вони самі, то їхні діти будуть інтегровані в український мовний, культурний і духовний простір Львова, бо це ж зрештою Львів… Хіба хочеш – мусиш… Але для цього потрібний тривалий час.
Таки не від гарного життя можна полюбити Україну. Ми добре пам’ятаємо ті соцопитування минулих двадцяти років, коли не лише Схід і Південь, а загалом респонденти цілої України (!) визнавали, що найкращим з усіх можливих президентів (і причому з великим відривом) для них є… Путін, а ще навіть після 2014 року – Лукашенко. Цікаво, як би проголосували, якби була така можливість, мешканці Півдня і Сходу, 70-80 відсотків яких завше голосували за антиукраїнські політичні сили від Януковича до Шарія, яким муляло все українське, і де говорити українською було великою мужністю, за те, аби до них, замість України, прийшла Росія, але без жодного пострілу, без жодного руйнування, з повного потурання Заходу і т. п., з зарплатами і пенсіями вдвічі-втричі більшими? І невідомо, чи не стали б Труханов, Вілкул, Терехов – Сальдом і Балицьким за інших обставин?
Зрозуміло, що це все чиста теорія, бо «якби» такого в історії не буває, але неважко здогадатися результат такого референдуму, утім зараз все кардинально помінялося, і треба любити нелюбу Україну, лишень заради того, аби не померти, бо це питання насправді шекспірівське – бути чи не бути. Дуже, ну просто неймовірно хочеться вірити міському голові Ігорю Терехову, який твердить, що Харків завжди був українським містом, а під час повномасштабного вторгнення РФ здобув імідж незламного міста. Терехов урочисто запевняє: «Чому Харків вважали проросійським ватним містом? Ми дуже ображались на це. 95% харків’ян мають серйозні проукраїнські настрої, 3% – проросійські, 2% – туди-сюди. Ніхто зараз не вважає нас (харків’ян) ватниками. Ми довели всім, що ми – Україна». Як казав один тепер заборонений в Україні поет: «Над вигадкою сльозами обіллюся».
Але насправді хочеться щиро вірити, що ті, які ніколи не любили України і всього українського, а їх значна частина в нашій державі, таки полюблять її, бо іншого виходу в них немає – полюбити нелюбу Україну або померти від навіженої Росії. Хіба хочеш – мусиш…
І на цьому можна було б поставити крапку, але буквально останнім часом в інформаційному просторі замайоріла тема, яку можна назвати небезпекою «грузинізації» України, тобто при будь-якому варіанті закінчення російсько-української війни, коли вже не стоятиме руба екзистенційне питання бути чи не бути, ті, що полюбили Україну не від доброго життя, так само можуть її розлюбити, і знову, як і в Грузії, яка втратила 30% своєї території, у нас можливо активізуються прокремлівські сили, які зі стану сплячки і позірного фальшивого українського патріотизму знову перейдуть до стану атаки на українську мову, українські цінності і реабілітацію пушкіних разом із висоцькими.
І так само, як нинішня грузинська влада розповідає, що війну 2008 року розпочала не Росія, а Саакашвілі, в нас будуть розповідати, що війну 2014 року розпочав Порошенко, а 2022-го – Зеленський, і як за версією Грузинської (російської) мрії треба вибачатися перед Абхазією і Південною Осетією, в нас скажуть, що треба вибачатися перед «ЛНР» і «ДНР» і налагоджувати добрі стосунки з тими, хто тебе ґвалтував, катував і вбивав. Охочих для такого можливого варіанту розвитку подій в українському політикумі хоч греблю гати. Наші ватники у Верховній Раді на третьому році повномасштабної війни почуваються більш, аніж комфортно.
Під слідством перебувають лише двоє ватних посіпаків – Шуфрич і Дубінський, і ще не факт, що їх засудять, а решта – усілякі бужанські, бойки, шевченки, льовочкіни, дмитруки і ще купа відвертих підспівувачів Кацапії й далі роблять свої антиукраїнські справи щодо захисту московської церкви, протидії дерусифікації, щоправда не так відкрито і завзято, утім досить наполегливо, вочевидь чекаючи на відмашку з Кремля, коли це, як і в Грузії, можна буде робити на повних обертах. Ось чому ми маємо бути напоготові до такого варіанта «грузинізації» України, аби йому рішуче протистояти.