І знову росіяни б'ють по театру, знову ракети летять на мирних мешканців… Ні. І з цієї точки, з цього «ні» варто було почати обговорення того, що сталося в суботу, 19 серпня, в адміністративному центрі Чернігівської області. Бо удар був завданий не по обласному академічному музично-драматичному театру імені Тараса Шевченка. А по об'єкту, який викликав у представників країни-агресора цілком логічний військовий інтерес. Інтерес, який полягав у тому, що в приміщенні театру проводився захід, на який організатори, компанія Victory Drones запросила «виробників, військових, агрошколи та соціально-відповідальні бізнеси». Уявляєте, який роял-флеш могли отримати росіяни одним несподіваним точним ударом? Не гірше, ніж нещодавно в Коломиї, де метою російської армії були не приватне обійстя і восьмирічний хлопчик – а українські офіцери, представники ВПС, ті, хто в недалекому майбутньому повинен піднятися у рідне небо на літаках F-16.
Звісно ж, головним питанням є джерело витоку інформації. Хоча, вибачте на слові, Чернігів – це не Київ, у цьому місті навряд чи є стільки ж (чи хоча б половина) майданчиків для подібних заходів. Тож, знаючи про проведення цього заходу – а інформація була у відкритих джерелах, – вирахувати місце його проведення точно не теорема Ферма.
Але навіть якщо організаційні роботи проводилися з дотриманням усіх норм безпеки, то як мінімум в ОВА про цей захід знали апарат адміністрації, пресслужба, кілька управлінь (культури, зокрема – на їхній же території збиралися, в обласному театрі). Тож роботи для Служби безпеки України буде достатньо. Це вже не кажучи про тих, хто приїхав у Чернігів на захід – бо зрадник цілком міг бути і з цієї сторони.
Але це, повторюся, робота для СБУ, Нацполіції та інших відповідних структур. Ми ж поговоримо про відповідальність не кримінальну, а моральну. Ні для кого не секрет, що в прифронтових тергромадах Донецької, Запорізької, Луганської, Харківської областей розташована купа підрозділів Сил оборони України. І далеко не завжди вони розташовуються за межами населених пунктів – хоча б тому, що будівництво (складів боєприпасів та ПММ) у чистому полі відразу кинеться в очі дуже допитливим громадянам України з цікавими Telegram-абонентами у смартфонах.
І, знов-таки, для мешканців цих територіальних громад не є аж таким секретом, куди і чому час від часу прилітає до них з того боку фронту. Ці люди, вони добре знають, що б'ють не по корівниках чи колишніх колгоспних складах або тракторних бригадах, що це не просто від великого чорного бажання знищити якомога більше українців (для цього росіяни уже продемонстрували досить ефективну, особливо з фінансового погляду, тактику a-la Bucha/Izyum) – а тому, що в тих конкретних точках є те, що їх цікавить з військової точки зору передусім. Що через деякий час може прилетіти до них на голови. Або допоможе привезти на фронт те, що прилетить.
Можна сказати, що так українські військові підставляють мирне населення цих сіл? Напевно, можна. Але у всіх цих випадках є два дуже важливі нюанси. По-перше, у солдатів і командирів немає вибору. Вони не можуть розташувати склади з пальним чи боєприпасами десь на Київщині, під захистом Patriot'ів – і возити дизель та снаряди на Запоріжжя з Обухова. Логістика так не працює. Тому вони змушені розташовуватися на оптимальній відстані від фронту. Під загрозою ударів з боку ворога.
А по-друге, якби не ці солдати, то Куп'янськ і Краматорськ, Оріхів і Гуляйполе – вони були б зараз під контролем військ окупаційного контингенту Російської Федерації. І замість загрози прильоту артилерійських снарядів чи ракет С-300 – які все ж таки прилітають не дуже часто, особливо в міста і села, віддалені від фронту, – люди в цих населених пунктах жили б у зовсім іншому страху. Мешканці звільненого торік Херсона багато можуть розповісти про цей страх. Ті мешканці, які дивом виїхали з окупованого міста чи не меншим дивом вижили в окупації, і зараз залишаються в рідному місті, попри те, що його регулярно обстрілюють російські окупанти.
Одне слово, це ті самі випадки, коли не існує однозначно найкращого варіанта. У тебе в селі штаб бригади? Готуйся до того, що може прилетіти. А якщо військ немає – готуйся до можливої окупації.
Але історія в Чернігові – це інша ситуація. Жодної нагальної потреби проводити такий захід – вибачте за пафос, стратегічно важливий у нинішніх воєнних умовах – у місті, яке, з одного боку, перебуває в зоні ураження, зокрема «Іскандерів», а з іншого, – не закрите системами ППО так, як Київ, не було. Якби цей захід відбувся в київському метро, в Ужгороді чи десь на підземному заводі (а в нас є й такі) – важливість його точно не стала б меншою. Але ймовірність ракетного удару була б значно меншою.
Так, організатори чернігівського демо-дня підставили насамперед самих себе. Підставили місцем проведення заходу – центр міста, популярне місце для туристів чи просто місцевих відпочивальників, до того ж, це був день Преображення Господнього, а в тому районі купа церков. Усе склалося так, що поруч мало бути – і було – немало людей. І тут пастка: попроси містян не гуляти в районі театру – місце проведення заходу фактично розголошене (хоча, як показала субота, воно і так було відоме ворогу), не афішуй – чекай натовпу.
Так, звісно, повітряна тривога, «пройдіть в укриття». Але – подивіться, як часто Чернігів обстрілювався росіянами після поразки у бліцкригу весни 2022-го. І як часто в Чернігові з того часу лунала повітряна тривога. Якщо маєте ці два числа – простим математичним способом вирахуйте ймовірність перетворення сигналу тривоги на ракетний удар. І подумайте – чи тільки в Чернігові, який після квітня-2022 майже не відрізнявся в цьому плані від Кропивницького, Тернополя чи навіть Ужгорода, люди так реагують зараз на тривоги. Можна, звісно, звинувачувати самих містян у безвідповідальності – але коли в тебе цілий рік практично щодня звучить сигнал тривоги і нічого в результаті не відбувається, ти рано чи пізно перестаєш реагувати на нього. До того ж містяни не знали, що саме відбувається в театрі (будемо вважати, що захід організували справді на високому безпековому рівні). Але організатори – знали.
Є така відома фраза: «Це більше, ніж злочин. Це – помилка». Так-от, цей захід у Чернігові був помилкою. (Принаймні поки не доведено іншого – скажімо, що усіх згаданих на початку статті людей зібрали там спеціально, щоб підставити під російські ракети.) Помилкою, за яку було заплачено кров'ю. Чужою кров'ю.
Повторюся, що з джерелами витоку інформації має розібратися СБУ. А всім іншим важливо зрозуміти, що подібні помилки більше не повинні повторитися. Втім, для цього багатьом спочатку треба усвідомити значно простішу істину – що росіяни, хай як багатьом із нас хотілося б виставляти їх винятково божевільними дурниками і «чмонями», далеко не завжди мають на меті лише залякування і знищення випадкового мирного населення. Вони ще й б'ють по конкретних військових чи інших стратегічно важливих об'єктах. І створювати для них зайві мішені – це, м'яко кажучи, не дуже правильно.