Заручники нейтральної смуги
В суботу, 12 жовтня, я збирався відвідати Польщу. Готуючи до друку чергову статтю я зрозумів, що потребую консультацію польських колег, з якими домовився зустрітись неподалік від кордону – у Перемишлі. Вставши о 5 годині ранку я, причимчикував на львівський залізничний вокзал, заліз у маршрутку, та через півтори години приїхав на пункт пропуску Шегині-Медика. З нашої сторони людей було небагато і на нейтральну смугу я потрапив за кілька хвилин, коло восьмої години ранку. Зайшов та зупинився, вражений побаченим. Перед входом на польську митницю гойдалося людське море – 600-700 чоловік. Люди збилися перед пропускним пунктом у щільну масу, та так напирали одні на одних, що погнули паркани огорожі. Стояв шалений галас. Виявилося, що поляки з ночі не пропускають нікого на свою територію. Ніхто не знав причини затримки. Я хотів поговорити з польськими митниками, але не зміг до них дістатись, оскільки бажаючі прорватись у Євросоюз стояли плече до плеча, створюючи живу стіну. Жодна людина не погоджувалася зсунутись бодай на півкроки, хоча інформація, яку я збирався отримати була цікава всім присутнім.
Люди в середині натовпу взагалі не могли поворухнутись, опинившись заручниками черги. Кільком жінкам стало погано, і їх рятували, передаючи по руках валідол, та валеріанку. Жінка, якій треба було у туалет, від безвиході вилізла на паркан, і як мавпа полізла по ньому, намагаючись дістатись до клозету. Її відразу ж почали наслідувати.
- Миколо!!! Перелізай сюди! Я тут стою! – закричав чоловік з середини черги.
- Іду!!! – відповіли йому з кінця.
Микола теж виліз на паркан. Та поліз по ньому вперед.
Польський митник, який посміюючись дивився на натовп з-за паркану помінявся в обличчі і заволав: - Нєвольно!!!
Але Микола його не слухав. Він ліз з кінця черги на початок і, напевно б добрався до свого знайомого, якщо б не дві бабці, повз яких він пролізав.
Перша жіночка з криком: «Куди без черги», почала гаратати завислого над нею Миколу кулаком у дупу, а друга вчепилася хитруну у брюки, та потягла його у низ. Розгледіти, що сталося з порушником далі не вдалося. Імовірно, від суду Лінча нещасного спасло те, що поляки відкрили турнікети, та впустили першу партію «туристів».
Людське море захвилювалося та поперло на турнікети, і так стрімко, що взагалі виламало частину дротів з паркану, щоправда на нашу сторону. Галас став більшим. Почулись зойкіт та мати тих, кого притисли особливо сильно.
В хвості черги розгублено переступало з ноги на ногу кілька десятків людей, які не бажали іти на штурм.
- Схоже я ніколи не потраплю на ту сторону, - скрушно хитала головою дівчина в окулярах. – Я інтелігентна людина і не вмію штовхатись, а мене всі відсувають назад і я весь час у кінці.
Тут же стояла і старенька полька, яка вимагала, щоб її пропустили, бо вона має польський паспорт. Однак наявність в неї такого документа нікого не хвилювала.
Я теж не бажав штовхатись, і став в метрі від хвоста цієї дикої черги. В мене з-за спини відразу вибігла повна пані років п’ятдесяти, яка з розбігу врізалася у натовп.
- Перепрошую, ви ж за мною стояли, - нагадав я їй.
- То ви ж не підсуваєтеся, - обурилася панянка.
- А ви думаєте, якщо я до того пана ззаду приклеюся, то ви швидше до Польщі потрапите. Станьте назад.
Жіночка невдоволено засопіла, та стала позаду мене. За хвилину я відчув, як її живіт притисся до моєї спини. Вона воліла бути якнайближче до кордону з Євросоюзом.
Пропускали на польську сторону надзвичайно повільно 20-30 людей на годину.
Я прикинув, що такими темпами я потраплю до Медики годині о четвертій. Втрачати тут цілий день не хотілося, то ж я спробував повернутись до України. Виявилося, що і це неможливо. Згідно правил, я не міг пройти назад там же ж, де і зайшов. Для цього треба було потрапити у коридор, який вів на вихід. Щоб зайти у нього я мав дістатись до хвіртки, на якій чергував польський митник, пояснити ситуацію, та попросити, щоб мені дозволили повернутись. Зробити це було неможливо, бо хвіртка була наглухо заблокована натовпом.
Погода хмарилася, почав накрапувати дощик, а я стояв під відкритим небом на нічийній землі, не маючи можливості ні потрапити до Європи, ні повернутись додому.
Коли таких я к я зібралося більше десяти, я витягнув журналістське посвідчення і відправився на переговори з нашими митниками. Досить швидко мені викликали старшу зміни, яка погодилася повернути всіх бажаючих на батьківщину.
Чим закінчилася історія з цим корком на кордоні я не знаю, як не знаю і чому він створився. Можливо польська сторона таким чином помстилася нам за футбол. Можливо були інші причини заблокувати кордон. Не знаю. Знаю я лише те, що у цій черзі наші співвітчизники вели себе як справжні дикуни.
Чомусь згадався гімн часів Помаранчевої революції, де були слова «ми не бидло, ми не козли». Так от, після того, що я побачив, я дозволю собі з цим твердженням не погодитись.