Ну от, в Україну приїздить Уго Чавес. Під враженням цієї події, я навіть виставляю свій пост в понеділок, а не як традиційно, в п’ятницю.
П’ятниця – це в мене звичка ще з «Львівської газети». Вийшло це якось автоматично – на п’ятницю тоді була вільна колонка. І на п’ятницю писати було зручніше – завершувався робочий тиждень, приходило менше електронних листів і всяких гул-групс, більшість з яких автоматично йшла в «треш», трохи замовкав мобільний, а в скайпі появлялося лише приватне спілкування (ну добре, не в скайпі, а в «асьці», на скайп я вже пізніше перейшла). З іншої сторони, робити з понеділка п’ятницю не так уже й незвично. Переносять же у нас вихідні і робочі дні з п’ятниці на понеділок, з понеділка на суботу. Причому нікого не обходить, що світ створений з семи днів не випадково, і навіть Робесп’єр потім жалів, що отак безпардонно переформатував календар.
Робесп’єр жалів ще про багато чого (принаймні, так пишуть біографи). І Че Гевара, і Шухевич (про Бандеру не знаю) в певні періоди свого життя багато в чому сумнівалися і визнавали, що не зі всім можуть собі порадити. Сумнівалися в адекватності ціни на життя, але ніколи – у правильності власного вибору (Че Гевара не визнавав УПА герільєю, бо ставив добро класу вище національного, але «упівців» поважав, це факт). Тому при всій суперечливості таких постатей, вони не будуть авторитарно-негативними, хоча авторитаризм в них був, а будуть романтично-позитивними, бо сумнівалися і не викликали сумніву у своєму бажанні зробити цей світ кращим. У них не виходило, вони це розуміли, і їхня смерть була лише доказом слабкості ворога.
А от Уго Чавес і його нечисленні друзі ніколи не сумніваються, тому їх романтиками не назвуть. Вони рідко усміхаються, часто «наїжджають» (на ООН, Раду Європи, правозахисників, демонстрантів, біженців, мігрантів, опозиціонерів, експертів, іноземні фонди, міжнародні інституції, громадські організації тощо), постійно щось ліквідовують і не мають команди – тобто, людей, які їх не покинуть навіть тоді, коли все закінчиться. Тому вони ніколи не допустять, щоб це закінчилося.
Уго Чавес – персонаж майже білоруський. Якби він не дружив з Лукашенком, не викликав би такої цікавості. Ну і ясно, спершу він відвідав Білорусь, потім Росію, а вже потім – Україну. Наступна точка в його турне по євразійському континенту – Іран. Серед когорти таких країн ми маємо право на відчуття власної екзотичності, тільки не сталося б так, як в сусідів – певний час до них, окрім Чавеса, взагалі ніхто не приїжджав. Я вже собі уявляю, як в школах відкриваються клуби українсько-венесуельської дружби, у військових вишах навчаються венесуельські офіцери, Чавес обіцяє нас забезпечити нафтою на 200 років, а ми його - літаками і технікою. Ще у нас буде безвізовий режим з Венесуелою (для всіх інших країн введуть візи) і відкриється спільне підприємство Петролера-Укравенесолана. Венесуельські вуличні музиканти вже не продаватимуть диски зі своєю запальною музикою під час своїх вуличних перформансів – їм для виступів нададуть палац «Україна». Президенти вітатимуть один одного з впевненою перемогою на виборах (Чавес вже змінив конституцію – може балотуватися хоч двадцять раз), і лише якісь західні аналітики говоритимуть, що все це – мильні бульбашки, і ніяких економічних ефектів ця байда не приносить.
Та кого цікавитимуть якісь експерти? Першими впадуть правозахисники – їх арештовуватимуть на акціях (перед тим заборонять навіть листівки на вулицях розповсюджувати), дискредитуватимуть за звинуваченнями у порнографії і зґвалтуванні. У спокої залишать лише тих, які виступатимуть з протестами лише за узгодженням з владою. Потім розженуть студентів, які протестуватимуть проти незрозумілих реформ. У Білорусі зробили мудро – там, щоб якась Рада Європи не звинувачувала у політичних репресіях, студентів-опозиціонерів просто виключають з університетів за погану успішність і посилають в армію. В армії їм або вставляють на місце клепки, або вони й так втрачають свою популярність. І всі задоволені.
Ті, хто хочуть здобути освіту і нормально працювати, стануть…. ні, вони не стануть прибічниками режиму – їх розумні аналітики окреслять словом «нейтральні». Інтелектуальний потенціал «нейтральних» буде збільшуватися, а «опозиціонери» не матимуть можливості розвиватися. Частина «нейтральних» позиціонуватиме себе на Заході як «опозиційні» (вгадайте, за що? – за гроші, звичайно). Іноземні місіонери демократії губитимуться у суспільному спектрі – вони зазвичай теж звичайні солдати своїх урядів, і їм треба буде хороші звіти і якісну аналітику. Брати до уваги тих, кого влада вже дискредитувала, немає сенсу – це визнання того, що все, що робилося кількадесят років по підриву комунізму, не принесло жодних результатів (це я теж точно знаю – недавно перевіряла). Буде плюралізм, буде традиція, патріотизм теж буде, ідеології не буде ніякої, лише первісні ритуали політичного процесу. Дуже зручно це все назвати демократією за формою, а зміст мало кого цікавитиме. Можна це назвати авторитаризмом, який влаштовуватиме і нас, і весь світ.
Хотілось би, звичайно, щоб було не так, але не подобається мені цей ланцюжок з Чавесом.