Чи міг собі хтось уявити на зламі 1980-90-х років, коли радянське суспільство з ентузіазмом споруджувало домовину для СРСР, що досить скоро буйним цвітом роздасться ностальгія за небіжчиком. Тоді такому пророкові плюнули б в обличчя. Адже для ледь чи не 99 відсотків мешканців однієї шостої світового суходолу незаперечною була теза: СРСР – це зло, гірше нікуди, крапка.
Нині ж кількість українців, котрі шкодують за розвалом Союзу коливається між 40 і 50 відсотками. У Росії рівень адептів відновлення радянської імперії вже давно перевалив за 50%, у Білорусі – ще більше.
Чому громадяни України досі плачуть за радянським минулим? Цьому є цілий комплекс пояснень. Безумовну першість серед аргументів займає, звісно, незадоволеність нинішнім життям, відставання життєвих стандартів від тих, які забезпечені мешканцям Західної Європи, на яку ми, нібито, рівняємося.
Не складно зрозуміти й так званий віковий аргумент. Для мене самого найщасливіші роки, як не крути, були радянськими. Це моє безтурботне дитинство, веселе тінейджерство, наповнені енергією, любов’ю і безкомпромісністю студентські роки. Але все це ностальгування, не затуляє мені усвідомлення того, що вибудовування власної щасливої долі відбувалося аж ніяк не завдяки партії, уряду й радянські владі, а радше всупереч.
Нині завидки беруть, спостерігаючи за життям сучасної молоді, перед якою відкритий увесь світ, для якої знято всі заборони й бар’єри. Тому то й виникає не лише нерозуміння, а інколи й відверте роздратування, коли бачиш, як деякі представники молодого покоління не цінують тих можливостей, які перед ними відкрилися, які бажають потрапити до старого доброго СРСР. Молоді люди котрі про Союз можуть знати лише з розповідей батьків-дідів, з прикрашених радянських кінофільмів чи з сучасних російських серіалів, автори котрих вирішили за будь-яку ціну відмити заплямоване славне минуле, зізнаються на інтернет-форумах у своєму коханні до Країни Рад і пирскають слиною на всіх критиків радянського способу життя. От наприклад:
- Подивіться на продовольчі товари в будь-якому магазині України і назвіть хоч один якісний товар типу як в СРСР, все – отрута. Самі збочення, все дороге.
- Як русофоби годували байками про красиве і казкове майбутнє для України, тільки радянський народ даремно повірив шарлатанам і заокеанським злодіям.
- Ніхто в СРСР не залазив в сміттєві ящики і не просив грошей на вулиці, люди були скромні і добрі. Ми втратили добру країну....
- Всі притомні, порядні громадяни СРСР в той ранок (мова про 19 серпня 1991 р.- Л.П.) вирушили на роботу. Що ж за набрід збирався на площі навколо Єльцина? Що за дебіли лягали під танки?
- Ідіот, плюнь в обличчя своїм батькам, що народили тебе при СРСР і те, що вони отримали від минулої влади, чим донині користуються громадяни: квартири, дороги, комунікації, безкоштовна освіта, медичне обслуговування та багато чого іншого ...
Читаючи такі коментарі, завжди шкодую, що досі не винайшли машини часу, аби тих молодих адорантів всього радянського закинути на 30 років назад, хай насолодяться. Хай постоять в довжелезних чергах за всім, що тільки можна було купити (а можна було не так вже й багато). Хай відчують дефіцит на будь-що. Такою вже була та хвалена планова економіка, що зненацька міг зникнути з прилавків крамниць найнесподіваніший товар: мило, масло, шкарпетки, туалетний папір, дюбелі… Во славу його величності дефіциту створювалося безліч анекдотів і веселих віршиків зокрема про те, що «яйця бачимо лиш в бані – з Новим Роком вас, львів’яни!». Важко назвати продукт легкої чи харчової промисловості, який не ставав дефіцитом, хоч на короткий час. Можна лише впевнено назвати товар, який дефіцитом був постійно – батарейки. Чому – невідомо. От не було їх, і хоч ти плач, особливо коли ти – дитина, й без елементів живлення не працюють твої улюблені іграшки. Бо забавки на батарейках радянська промисловість випускала, а самих батарейок – ні. Крутися, як хочеш.
Випускала радянська легка промисловість й достатньо взуття, щоправда ніхто не бажав його надівати навіть під дулом автомата. Тому й існував, приміром, на Львівській взуттєвій фабриці з гордою назвою «Прогрес» цех зі знищення нереалізованого взуття.
Ніхто не бажав носити радянського одягу, але де подінешся – іншого ж нема. Тому й дуже легко можна було відрізнити радянську людину від іноземця, навіть з близької нам Польщі, не кажучи вже про західніші країни.
У радянських шатах й виглядали всі наші сіро й похмуро. Рідко коли у цій сірій біомасі зустрінеш щиру посмішку попри те, що з гучномовців і екранів телевізорів тільки й лунали пісні із закликом посміхатися.
Хай би потусували юні шанувальники СРСР у країні, де банан – це щось фантастично недоступне, де рок – заборонений, де щоб виїхати навіть до країни соцтабору, треба зібрати стільки різних довідок і характеристик, що бажання подорожі пропаде автоматично. Де будь-яка критика держави вважається кримінальним злочином, а права людини – абсолютною фікцією.
Де черги ... Знову ті кляті черги лізуть в голову, що поробиш – надто закарбувався цей символ епохи в пам’яті кожної народженої в СРСР людини. Хочу навести одну цитату щодо радянської черги:
Люди назавжди пересварилися в чергах. Міські кричать селянам: «Паразити, обжерали кляті, через вас в магазин не увійти! Мішками грабуєте!»
Селяни у боргу не залишаються: «Захребетники кляті! Може це ви цей хліб та м'ясо вирощуєте? Ми вас годуємо, а нам би хоч м'ясного духу нюхнути коли-небудь!»
І ті, й інші намагаються випхати з черги відрядних провінціалів. Ті відбиваються: «Вас би до нас переселити! Дізналися б про життя щасливе!»
Бабки кричать молодим, котрі намагається зайняти чергу одночасно і за ковбасою, і за маслом, і в касу: «Що ж ви, зарази, всі хитруєте, скрізь наперед поспішаєте! А нам тут хоч до ночі стій!»
А ті відповідають їм з піною біля рота: «Карги кляті! Пенсіонерки, мать вашу! Що ж ви вдень, поки ми на роботі, по магазинах не ходите? Що вас нечиста сила ввечері тягне, коли нам взяти чого-небудь треба?»
Сивий від старості дід потикається в чергу, як загублене щеня, - він зайняв місце і відійшов посидіти на ящику, так забув, за ким зайняв, і тепер намагається в слизькій від поту, жаром дихаючій змії знайти свій суглоб. А змія мовчить. Мовчить кам'яно, жодної тріщинки не виявити в цій стіні, і він скиглить, вже втративши надію: «Донечки, рідненькі, я ж тут стояв, от за бабою в зеленому, за мною ще стояло дівча з хлоп'ям. Де ж вони?»
«Не треба було відходити! Так всі на шармака пролізти можуть - ми тут займали!»
А тут татарка впустила чи то родичку, чи то подругу, і про дідка просто забули, його печаль тріскою забрала хвиля спалахнулої люті: «Ах ви, злодюги солоні! Татарва гидка! Спекулянти! Гадюки! Крадії! Вам би тільки російську людину нажухати! Сволота!»
Татарки зло регочуть, гостро скалять золоті зуби: «Ваша всі - п'яниці! Дурні! Рука прибери! Відріжу!»
Татарок бояться, тому відразу накидаються на понурого чоловіка в краватці, в капелюсі, в окулярах, котрий ввічливо просить продавця нарізати ковбасу: «Нарізати йому! А сам - руки відсохнуть? Машко, ти йому відріж його ... Капелюха надів, тєллігент хрєнов! Дай йому по окулярах! ..»
Людина розгублено кліпає: «Товариші, я вас не розумію! Я вас не розумію, товариші...»
У захваті черга реве: «Гусак свині не товариш ...»
Люди назавжди посварилися в чергах. Ні, вони не гірше за інших – американців, німців чи французів. Але вони бідні. Історія нашого життя – це драма непереборної бідності ...
Думаєте це про голодні 1930-і, чи важкі повоєнні роки? Аж ніяк, тут описано життя благословенних брежнєвських 70-х, про які найрізноманітніші адепти СРСР нам намагаються розповісти, як про роки благоденства. А знаєте, хто автор цих рядків? Може саркастичний викривач радянської дійсності Васілій Аксьонов, може іронічний антирадянщик Сергій Довлатов чи агресивний анархіст Едічка Лімонов. Ні, ні і ще раз ні. Це цитата з роману «Петля і камінь на зеленій траві» відомих російських детективістів, шанованих радянським суспільством і цінованих партією й урядом братів Аркадія і Георгія Вайнерів. Знаєте цих авторів? Безумовно, хто ж не захоплювався їхнім «Місцем зустрічі». Не чули про цей роман? І не дивно. Він був написаний 1977 року, але не для загального огляду, а так би мовити «в стіл». Бо в благословенні 70-і за таку писанину могли б і до «вищої мір соціального захисту» засудити чи до психушки.
Щойно після розвалу Союзу роман було опубліковано. Дуже раджу прочитати його всім, хто хоче створити для себе реальну картину часів. Суспільний зріз подається просто фантастичний і в художньому, і в пізнавальному вимірі.
Та разом з тим готовий визнати, що досить часто радянські незручності сприяли нашому гарту й самовдосконаленню. Ми навчилися читати товстенні романи за ніч (нині для багатьох видався б безглуздим сам факт «позичити книжку на ніч»), ремонтувати все, що піддається ремонту в хатніх умовах. Ми натренувалися тягнути з фазенд величезні торби з врожаєм, відточили вміння відслідковувати в магазинах ознаки появи дефіцитного товару, на око визначати розведену сметану, на нюх – забадяжений коняк. Ми навчилися насолоджуватися кожною миттю перегляду світової кінокласики, якою аж ніяк не розбещував нас радянський кінопрокат. Зрештою ми навчилися бути щасливими від кожної дрібниці: вистражданої в черзі ковбаси, впольованого туалетного паперу, придбаних у поляків джинсів, талону на «Графа Монте-Крісто», здобутого за центнер макулатури, від молока за працю на шкідливому виробництві тощо, тощо, тощо.
Але ну його подалі таке щастя.