Коли студент Богдан Місан сказав батькам, що почалася війна, ті подумали, що сину це просто наснилося й порадили лягти спати. На жаль, це був не сон. Тепер Богдан більше ніколи не зможе повернутися у рідний дім на Луганщині, адже його вже просто не існує.
Богдан є студентом Національного фармацевтичного вишу у Харкові. У день повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, хлопець був далеко від рідних – у гуртожитку. Щоправда, вибухи його не дуже налякали, адже у 2014 році він вже чув їх. Однак юнак не міг і подумати, що це доведеться переживати знову.
Про початок війни та нове життя Богдан розповів журналістам 24 каналу в межах проекту «Свої». ZAXID.NET робить передрук інтерв’ю.
«Батьки не повірили, що почалася війна й сказали, щоб я лягав спати»
Як для вас почалася повномасштабна війна в Україні?
Я пам'ятаю, що прокинувся від якогось шуму. Зрозумів, що він дуже схожий на вибухи. Для мене це вже було знайомо, бо я у Попасній жив. Коли зрозумів, що щось не те, то найперше подзвонив батькам. Вони сказали, що мені це наснилося і щоб я йшов спати.
Вони не повірили, що почалася війна. Вже через якийсь час всім стало зрозуміло, що відбувається.
Чому ви одразу не евакуювалися з Харкова?
У Попасній на той час було тихо і я планував їхати туди. Тато казав, що приїде по мене до Харкова, але я подумав, що це буде дуже небезпечно. Між Ізюмом та Харковом дорога вже була перерізана. Ми вирішили, що краще не ризикувати, то ж я залишався у Харкові. Мені не було куди їхати, окрім Попасної.
У Харкові я був десь тиждень. Спочатку було більш-менш тихо, а потім обстріли почастішали. Почали з'являтися новини, що під Харковом стоять танки. У нас тоді мала бути лекція, але ніхто не пішов. Викладачка навіть дзвонила і питала, де ми. Ми сказали, що ніхто не прийде через ситуацію в країні.
Я жив у гуртожитку. У нас там був дуже добре облаштований підвал: укріпленні стіни, 2 виходи.
За 300 метрів від гуртожитку впав російський снаряд
Ви весь час були у підвалі через обстріли?
Ні, я виходив. Я вже відносно звик до вибухів. Ходив спати у кімнату і будь-що-будь. Авіація літала над нами, поруч вибухи були. Десь за 300 метрів від гуртожитку впав снаряд.
У гуртожитку в нас був порядок. Комендантка до останнього залишалася і слідкувала за всім. В інших гуртожитках були випадки, що мародери повиламували вікна й повиносили речі. У нас все було добре завдяки відважній працівниці. Нерви здавали, вона боялася, але продовжувала ходити в гуртожиток. Спершу – поки студенти не роз'їхалися, а потім – дивилася за речами. Таку сміливу й віддану справі людину ще потрібно знайти.
Коли ви зрозуміли, що вже потрібно виїжджати з Харкова?
Мама моєї дівчини знайшла людей, які могли вивезти нас. Насправді мені не було дуже страшно, бо я вже таке пережив. У 2014 році снаряд впав у нас під балконом. Я жив на 3 поверсі, а той приземлився біля фундаменту. Пощастило тоді вижити. Тому я вже спокійно до цього ставився, тим більше що у Харкові відносно поруч навіть і не падало. Але дівчина боялася, тому ми й поїхали.
Мої батьки на той час залишалися у Попасній. Тато мав свій бізнес – декілька аптек. Він продовжував між ними бігати, дивитися, щоб не розкрадали, а також забезпечував людей ліками.
Він не міг кинути це все. Люди були налякані, а тато виніс генератор і давав електроенергію, щоб місцеві мешканці могли рідним подзвонити. Він турбувався не лише про себе, а й про людей.
Попасна – місто мерців: живі люди жили у підвалах
Куди ви поїхали з Харкова?
Ми поїхали до родичів дівчини у Дніпро. Заїхали дуже швидко. Коли проїжджали, то бачили машину, яка горіла. Мабуть, прилетів снаряд.
На якийсь час планували залишитися у Дніпрі, а далі вже вирішувати, що робити. Але мали почекати на моїх батьків. Вони на цей момент ще не збиралися нікуди їхати. Сподівалися, що це швидко закінчиться, а у результаті... Ну, ви знаєте, що від Попасної взагалі нічого не залишилося. Тепер це навіть містом не назвеш, лише руїни якісь.
А як батьки змогли вибратися з Попасної?
Вони дуже важко виїжджали. Спочатку було тихо, а потім почалися жахливі обстріли. Тато звіз все обладнання та ліки на останню вцілілу точку, щоб люди могли взяти. У місті до останнього залишалися цивільні, попри те, що багато і повиїжджали. Тато вирішив поїхати вже тоді, коли прийшов в аптеку, а на її місці – згарище.
У цей день батько потрапив під обстріл. Швидше за все його з безпілотника побачили, бо як тільки він відійшов, почали стріляти прямо по тому місцю, де він був. Татові дивом вдалося вижити, бо він втиснувся під фундаментом, а за 20 – 50 метрів від нього прилітали снаряди з «Града».
Після цього батьки зібрали все, що могли, бо містом вже не можна було пересуватися. Тато переміщався пішки, бо якби в автомобіль влучили, то це вже кінець. Тим більше раніше татову робочу машину, на якій він возив ліки, повністю знищила авіація.
Автомобіль у той день стояв припаркований біля аптеки, всередині якої були люди. Від вибуху в аптеці вибило вікно. Якби батько Богдана вчасно не попередив відвідувачів і не крикнув «Лягайте!», то люди могли б постраждати, адже багато осколків потрапили в аптеку через вікно.
У батьків залишилася лише дещиця з того, що вони мали. Бабуся з дідусем відмовилися їхати. Літні люди трохи вперті, тому вони лишилися з моїми тіткою та дядьком. Але у результаті також поїхали через 3 дні, коли там вже взагалі стало жахливо.
Раніше могли виживати за допомогою генератора, але потім вже і такої можливості не було. Не було продуктів. Спершу бабуся з дідусем поїхали у Бахмут, а коли й там стало неможливо жити, то переїхали у Павлоград.
Що тоді відбувалося у Попасній? Там ще залишалися люди?
Коли батьки їхали з Попасної, там вже не лишилося ніяких екстрених служб. Лише місцеві мешканці й волонтери, які допомагали розбирати завали. Тобто лишилися ті, в кого вистачило сміливості та сил. По місту вже почали валятися трупи, які ніхто не прибирав. Це вже було місто мерців. Живі люди сиділи в підвалах і чекали, коли це закінчиться.
Зараз те, що було в Попасній, повторюється у Бахмуті. Трохи відтягнули, але воно все одно прийшло.
Трупний запах і розкидані тіла: як живе Попасна в окупації
Чи залишився хтось з ваших знайомих у Попасній? Знаєте, яка там зараз ситуація?
У моєму рідному місті вулиці зараз всіяні тілами. Наші знайомі недавно туди їздили, то казали, що ситуація дуже плачевна. У Попасній стоїть трупний запах, розкидані тіла, висять голови. Це дикі люди, які почали знущатися з тіл наших військових. Я не знаю, чи були живі військові, коли з них знущалися, чи це сталося вже пізніше.
На подвір’ї мого знайомого лежало тіло українського солдата. Десь його чекає сім’я, а він лежить у Попасній на чийомусь подвір’ї…
Росіянам все одно, вони не прибирають трупи. Можливо, розгребли тіла там, де зараз живуть, у напівзруйнованих будинках. Кілька тижнів тому був приліт у будинок в Попасній, де були вагнерівці.
До речі, а чому ви не виїхали у 2014 році?
Я виїжджав з мамою та бабусею. Лишився з бабцею в Гадячі, а мама вернулася назад. Місто продовжувало жити й потрібно було працювати.
Родина Богдана переїхала на зиму у Чорноморськ, бо там тепліше
Повернімося до сьогодення – ви залишилися жити у Дніпрі?
У Дніпрі ми прожили десь 3 місяці. Сподівалися, що все швидко закінчиться і витратили останнє, що мали, щоб прожити. Далі ми зрозуміли, що нічого не міняється. Ціни на оренду житла в Дніпрі дуже піднялися, тому ми переїхали у Чорноморськ під Одесою. Тут ціни нижчі у 3 – 4 рази, легше вижити. Не знаю, як далі буде.
Батьки з нами живуть. Бабуся з дідусем також мають приїхати, зараз вони у Павлограді, у батьків моєї дівчини.
Ми живемо за заощадження. Я працюю, а мамі з татом важче. Вони все життя працювали на себе і тепер їм важко знайти роботу. На якусь важку фізичну роботу вони піти не можуть, бо здоров’я вже не те. Татові майже 60 років, скоро пенсія мала б бути. Працювали, щоб мати нормально пенсію, але лишилися без нічого.
У Чорноморську у вас є якісь родичі або друзі?
Ні, ніяких знайомих тут немає. Вирішили переїхати у Чорноморськ, бо тут зима має бути м'якшою, аніж у Дніпрі чи Павлограді. Тому вижити буде простіше. Навіть якщо електроенергію вимкнуть, то холоду такого сильного не буде.
«Тато хоче вернутися в Попасну і відкрити аптеки»: про плани батьків
Як ваші батьки переживають втрату бізнесу?
У Попасній з 10 тисяч людей залишилося жити 200 – 300 осіб. Там нема умов для життя – ніяких комунікацій, нічого. Місто знищене повністю. Люди втратили геть усе, що мали. Так само як і мій батько. Він все життя будував свій бізнес і за лічені дні його втратив.
Зараз батьки у важкому моральному стані. По суті, вони втратили все, заради чого жили. Ми надіємося, що хоч якусь частину цього повернуть. Але це дуже складно. Можливо, зіб'ють з росіян.
Мої батьки ніколи не хотіли виїжджати з України, тато – патріот своєї землі. Після деокупації він хоче поїхати у Попасну і відкрити аптеку, щоб допомогти людям.
А як зараз у Харкові? Одногрупники не розповідали, яке там життя?
У Харкові зараз в принципі спокійно у порівнянні з тим, що було. Паніка вже стихла. Місто живе відносно звичним життям, наскільки це взагалі можливо.
Чи став новий дім для вас рідним?
Я надіюся, що колись стане. Але мої батьки хочуть повернутися у свій старий дім, хоч там вже нічого немає. Мені ж потрібно шукати новий дім.
Читайте також Я наче в СРСР побував, – історія Сергія про життя в окупованій Каховці та виїзд з міста
«Страшно та боляче»: Богдан про повернення у Попасну
Які у вас плани після нашої перемоги у війні? Що хочете зробити найперше?
Не знаю, ця перемога здається дуже далекою. Особливо, враховуючи скільки вже пройшло часу з початку війни. До перемоги ще дуже далеко. Але я сподіваюся реалізувати свої плани. Невдовзі буду проходити практику в аптеці. Хоча мені більше подобається мистецтво, а не моя спеціальність. Я пишу книжку, яку розпочав ще після 2014 року. Захотів описати ті почуття, які я відчував у той час. Я описав долю хлопчика, який опинився в місті, де розпочалися бойові дії.
Тому хочу знайти читачів, яким сподобаються мої історії. Хочу писати так, щоб торкатися душі людей.
Чи хотіли б ви поїхати у Попасну після звільнення?
Від нашої квартири нічого не залишилося. Снаряд впав на будинок і провалився з 5 на 1 поверх. Тепер там тільки руїни. Насправді мені страшно та боляче туди повертатися. Я не хочу.
Зараз ми ніби щойно народилися. Люди без минулого, лише з надією на майбутнє.
Запеклі бої за Попасну тривали понад 2 місяці. Росіяни зруйнували у місті геть усе. Президент Володимир Зеленський казав, що від населеного пункту "не залишилося навіть згарища". Такою страшною ціною ворог взяв контроль над Попасною.
Однак зараз ЗСУ просуваються, а у ворога – жодних здобутків. Ми переконані, що у Попасній ще замайорить український прапор, а наша держава та світ повернуть туди цивілізацію та життя.