Багато вітчизняних та міжнародних політичних оглядачів ще в перші дні білоруських протестів проголосили, що режимові Олександра Лукашенка настав кінець. Мітинги тривають у цій країні майже два місяці, проте опозиції поки не вдалося якось відчутно схилити ситуацію на свою користь. То чи не є заяви про крах влади багатолітнього диктатора передчасними?
Роблячи висновки про нежиттєздатність режиму Лукашенка, політичні коментатори нерідко опираються на термін «легітимність», який, по суті, означає рівень довіри населення до правителя та визнання його влади над собою. У цьому є сенс, проте в авторитарних та тоталітарних режимах легітимність має значно менший вплив на стан справ в країні, ніж у демократичних. В авторитарних керівник робить поправку на думку більшости, але аж ніяк не підкоряється їй.
У демократичних державах для зміни влади існує інститут виборів, який і дає змогу громадянам обрати собі когось іншого замість керівництва, котре втратило довіру. В авторитарних та тоталітарних суспільствах вибори також зазвичай відбуваються, але вони, навпаки, зорієнтовані на те, аби створити видимість існування в населення вибору та позірно засвідчити легітимність і легальність влади диктатора.
Часто в таких суспільствах або звужений сам вибір (висуваються лише кандидати від правлячої політсили і технічні, котрі не становлять загрози для режиму, а опоненти не допускаються під різними приводами чи їх знімають з реєстрації в процесі), або влада вдається до маніпуляцій під час голосувань та підрахунку результатів. Або і одне, і інше, як відбулося в Білорусі. І саме те, що влада нахабно намалювала Лукашенкові захмарний результат у 80%, якого він не міг досягнути, й роздратувало населення та змусило вдатися до протестів.
Оскільки на частині дільниць голоси порахували без підтасовок, то приблизно можна собі уявити, якою виявилася справжня підтримка Лукашенка білорусами. Цей показник не перевищує 20%, а ймовірно є меншим. І це при шаленій пропаганді, залякуванні народу та використанні адмінресурсу тощо. Себто приблизно 80% білорусів прийшли на вибори, аби сказати своє рішуче «досить!» багатолітньому правлінню Бацьки. А це вже таки серйозний показник недовіри, на який не може не озиратися навіть авторитарний правитель. Проте 10-15% підтримки серед населення та лояльність силових структур і держапарату можуть допомогти втриматися біля керма влади навіть настільки непопулярному політикові.
У сучасній ситуації режим міг би протриматися, якби Білорусь існувала в політичному вакуумі. Так, звісно, не є, тому все вкрай залежить від зовнішньополітичних чинників. Менше – від готовности Заходу тиснути на Лукашенка санкціями. Чому менше? Тому що Захід обмежений у виборі інструментів, адже йому доводиться маневрувати. ЄС старатиметься впливати на події м’яко, аби не розірвати остаточно зв’язків, боячись, що Лукашенко кинеться в обійми Путіна. Такий висновок можна зробити з того, як ЄС не запроваджує санкцій щодо самого білоруського диктатора. А також, що шукає шляхи до діалогу з ним напряму, намагаючись втягнути його в перемовини, де Захід гратиме роль посередника між узурпатором та білоруською опозицією. Аби робити все в обхід Москви, відсікти її від втручання у справи РБ.
Проте не дарма високий представник Європейського Союзу Жозеп Боррель після засідання Ради ЄС порівняв Лукашенка з нелегітимним диктатором Венесуели Ніколасом Мадуро. США, ЄС та низка інших країн не визнають легітимности влади останнього, проте він уже не перший рік де-факто керує країною, а дії опозиції не приносять їй серйозних дивідендів.
А от які плани у Кремля на Лукашенка – це важить уже значно більше. Якщо він і для Путіна втратив легітимність, то все залежатиме від того, наскільки самопроголошений президент таки зміг сколотити довкола себе і під себе лояльну вертикаль. Малоймовірно, що достатньо міцну, аби втриматися при владі протягом цілої наступної каденції, не маючи змоги отримати підтримку ні із Заходу, ні зі Сходу, адже білоруська економіка слабка і дуже залежить від сусідів. Тому будь-яка трохи сильніша економічна криза може змести його владу куди швидше, ніж багатотижневі страйки провідних підприємств.
Лукашенко може таки отримати «допомогу» від Росії
Можливо, Кремль радо погодиться на розгін протестантів своїми руками в обмін на тіснішу інтеграцію Білорусі з РФ. Сигнали щодо цього прозвучали, але були не вельми чіткими. Якщо ж це таки трапиться, то Бацька позірно збереже владу, проте роль його буде радше бутафорною, ніж матиме реальний вплив на ситуацію в країні. На подібне Лукашенко може пристати в разі, якщо зрозуміє, що іншого виходу із цієї кризи в нього немає, тому, аби зберегти свою шкуру – муситиме піти на поступки Москві. Але видається, що цей сценарій він притримуватиме, до останнього сподіваючись якось власними силами все розрулити.
Правда, сама російська влада може зіграти роль провокатора й натиснути на Лукашенка чи лояльних до Кремля силовиків, аби ті втопили Мінськ у крові. Зробити це Путін та компанія можуть задля того, аби Захід остаточно розірвав із білоруським диктатором будь-які зв’язки. Аби той не мав іншого шляху й мусив дрейфувати в бік Москви, підкоряючись забаганкам Кремля.
Але й це сумнівно, адже російська влада опинилася в патовій ситуації. Путін розуміє, що жорстоке придушення протестів за участи російських силовиків може кийками відбити бажання білоруській опозиції мати справу з Кремлем. Але й дозволити перемогти мітингувальникам Путін та компанія теж не можуть, адже це заохочуватиме росіян до протестів.
Сам же Лукашенко поки що робить ставку на час. Він тягнутиме його, граючи на виснаження, сподіваючись, що опозиція сама себе ослабить, не знайшовши спільних точок дотику. Що вона сама себе з’їсть у чварах, які активно розпалюватимуть провладні агенти у стані протестувальників та розкачуватиме десант російських пропагандистів.
Як армія на передовій поступово розкладається від бездіяльности, так і протести слабнуть, якщо ні до чого не приводять і не мають чим живитися. Яскравим прикладом був Євромайдан, який напередодні силового розгону студентів у ніч на 30 листопада фактично вичерпав себе. На вечірньому вічі, яке передувало міліцейському свавіллю, лідери української опозиції оголосили, що варто готуватися до продовження протестів навесні. Себто, по суті, заявили про згортання вуличних акцій. І якби не жорстокі дії силовиків – невідомо, як би розгорталися тоді події.
Тому Лукашенко цілком ймовірно спробує дати людям можливість випустити пару, а протестам вихолоститись, постійно затягуючи час. Для цього можна довго вдавати, що готовий вести переговори, імітувати якусь активність із цього приводу, зокрема перетасовувати силовиків. Запевняти Захід у своїй відкритости до діалогу. Закидати публічний простір сотнями взаємозаперечних ідей, торгуватися із Заходом, торгуватися з Росією, множити беззмістовне і змушувати при цьому опозицію якось реагувати на всі ці бздури. Причому бажано, аби бздури були такими, що вносили б сум’яття та розкол у ряди опозиціонерів: щодо теми мови, відносин з Росією, євроінтеграції, «моральности» конкретних персоналій, аби відволікти протестувальників від основного – роботи над процесом переобирання влади / підготовкою нових виборів та створенням візії Білорусі після Лукашенка.
Також режим продовжуватиме затримання. Уже тепер кожен великий мітинг у Мінську не обходиться без десятків, а то й сотень затримань.
Триває робота з лідерами протестів, їх шантажують та залякують. Передовсім тиснуть на очільників страйкових комітетів на заводах, підприємствах, у медичних та культурних установах, а також на селебріті та спортсменів, котрі публічно підтримали протести, закликали Лукашенка піти чи говорили про необхідність нових виборів або перерахунку голосів. У такий спосіб влада намагається зламати чи хоча б заткнути найактивніших. Частина лідерів перебуває в ув’язненні, ще частина – покинула Білорусь, побоюючись за власне життя та безпеку рідних. А тих, хто не хотів їхати, режим сам спробував видворити.
Загалом відсутність єдиного лідера та координатора протестів грає на руку мітингувальникам, адже це дає опозиції перевагу над владою. Коли є одна особа, довкола котрої гуртуються протестувальники – її можна посадити чи знищити, і тоді все зійде на пси. А так, коли мітинги не залежать від когось конкретного – вони можуть тривати, адже замість заарештованих людей приходять інші.
Проте в цій силі полягає і слабкість протестів, особливо, коли йдеться про перемовини зі силовиками. Їм потрібен чіткий лідер, конкретна персона, кому би могли присягнути на вірність як представнику нової влади. Тихановська своїми неоднозначними заявами (з одного боку, каже, що вона обрана президентка, а з іншого, – що не має наміру балотуватися заново, якщо будуть оголошені нові вибори) та перебуванням закордоном аж ніяк не сприяє бажанню силових структур перейти на бік опозиції.
Усе це веде країну до патової ситуації, у якій обидві сторони займають вичікувальну позицію. Становище в Лукашенка складне. Йому залишається сподіватися, що з часом все знову вляжеться. Що повториться ситуація після 2010 року, коли він на кілька років став вигнанцем на політичній шахівниці, проте вже невдовзі настала відлига у взаєминах із Заходом. І завдяки цьому йому вдалося навіть трохи зменшити вплив Кремля на білоруську політику та вибити в Путіна трохи преференцій.
Тому поки що виглядає на те, що маятник може хитнутися в будь-який бік. Проте він таки більш невблаганний до Лукашенка, адже зараз він робить себе залежним від Кремля. А там неодмінно вимагатимуть за свою підтримку більшу залежність Мінська від Москви, а заодно – або жорстко розправитися із протестувальниками, аби не лише в Білокам’яній та Петербурзі, а й у Хабаровську у всіх зникло бажання виходити на мітинги. Або погодитися на перевибори, як натякає Путін, апелюючи до необхідности змін конституції. А якщо цього буде замало чи Лукашенко впиратиметься – його може очікувати доля, подібна до тієї, що випала багатолітньому узурпатору влади в Молдові, олігарху Плахотнюку. Аби позбутися його, Захід та Росія спрацювали разом. І, судячи з недавніх заяв президента Франції Емманюеля Макрона, щось подібне вони можуть провернути і з білоруським диктатором.
Але зробити це буде складніше, адже в Молдові існувало доволі бурхливе політичне життя. Натомість у себе Лукашенко майже повністю зачистив політичне поле, а в парламенті фактично немає незалежних депутатів. Правда, якщо лукашенківці зрозуміють, що на зовнішній арені горе-диктатор перетворився на політичного трупа – знайдеться багато охочих перейти на бік опозиції.
Тому легітимність-легітимністю, але ситуація в Лукашенка справді складна. Навіть якщо йому вдасться втримати владу у своїх руках, то ненадовго, а останні місяці його правління не будуть солодкими ні для кого.