– Я запропонував, що зроблю серіал для дітей, казку. На мене подивилися як на божевільного і сказали, що на це ніхто грошей не дасть. Гроші можуть бути на дурниці, різні вечірні серіали, а серіали для дітей нікого не цікавлять.
Роман Віктюк - всесвітньовідомий театральний режисер - при кожній нагоді наголошує: де б він не перебував, у нього завжди буде львівське серце. Саме тому метр із задоволенням повертається у рідне місто.
Цього разу Романа Віктюка запросили приїхати до Львова на «Форум видавців - дітям» і він погодився без вагань. Режисер був вражений спілкуванням з дітьми. Віктюк вважає, що ніхто, крім дітей, не в змозі надати стільки щирих позитивних емоцій.
Про дітей, театр, погляди на життя та літературу Роман Віктюк розповів в інтерв'ю ZAXID.NET.
- Ви хвилювалися, коли готувалися до зустрічі з маленькими читачами в межах «Форуму видавців - дітям»?
- Багато дітей бачать мене по телебаченню. Я знаю, що вони віртуально зі мною говорять - це віртуальний зв'язок. Я іноді з екрану спеціально звертаюся до маленьких дітей і з ними розмовляю. Переконаний, що вони мене чують. В якій би я не був програмі, завжди знаю, що діти кричатимуть: «Мама, мама, він на екрані». Це лінгвістичне програмування, словесні коди. В цих кодах є моя душа. І вони відчувають. Знаєш, що мене вражає? В різних містах України, коли ми привозимо свої вистави і приходять діти 13-15 років, а потім я йду містом, вони до мене звертаються і просять автограф. Це неймовірно! Я все думаю, Господи, Господи, мене, напевно, знають лише дорослі, ні - це неправда. От коли оці діти тебе знають... Я не пам'ятаю, в якому це було місті, до мене підійшли 12-13-річні діти і сказали, знаєте ви чи ні, а ви для нас справжній Українець! Після таких слів я одразу замовкаю. Кращого слова для мене немає.
- Вважається, що нас виховують книжки. Вплив театру на людину також значний. Що ви через свої дитячі постановки намагаєтеся сказати дитині?
- Книжка виховує, але дітям треба читати книжки з семи місяців, потім буде пізно. І це правда - люди виховуються на виставах. Безумовно, а як інакше! Зі сцени повинні йти любов і добро. Все! Як цього немає, дитина одразу відчуває, її інтерес зникає, якщо немає такої енергетики. Так само в книжках. Діти відразу, з першого речення відчувають, чи цей твір людський, чи він - підробка. У кожному творі обов'язково закодовано енергетичний напрямок. Якщо такого немає, то діти все розуміють - серцем. Знаєш, я тобі скажу, що коли вони навіть просто дивляться на тебе, то одразу відчувають - ти запрограмований на брехню, політику чи любов.
Кожна книжка - це казка, це мрія. От нещодавно в Москві до мене звернулося четверо молодих людей, і сказали, що вони написали про мене казку. Я спитав, що, яку казку? Вони відповіли - ваше життя як казка. Про мій творчій шлях. Чотири книжки. Вони зачитували уривки, неймовірно цікаві. Це інший погляд, наче вони дивляться на мене з іншої планети. Мені навіть так страшно було, наче не про мене йшлося.
- Ви говорили, що у вас велика бібліотека. У ній багато книжок українських авторів?
- У мене стільки українських книжок, що вони мене вже з квартири виганяють. Музика, книжки і одяг, бо це також є естетика, це краса. У мене в театрі кабінет, якого немає у жодного режисера. Коли до мене приходять актори показуватися на роботу, я перевіряю, сам наче відволікаюся і дивлюся, чи звертають вони увагу на книжки. Є люди такі брехливі, вони кажуть: «Ой, сколько у вас книг!», а я дивлюсь, на яку книжку погляд спрямовано... Якщо погляд бігає і не знає, на чому зупинитися, ця людина ніколи не зможе працювати у нас в театрі.
- Під час попередніх приїздів до Львова ви обіцяли привезти в рідне місто дитячу виставу...
- Так! У нас вона є - «Кіт у чоботях». Ми хочемо привезти, але ніхто не запрошує, ніхто не хоче. Я вважаю, якщо в театрі немає вистави для дітей, то ми не готуємо наступні покоління для свого театру. В Петербурзі на початку 20-го століття були великі поети - Ахматова, Гумільов, Кузьмін, Мандельштам. Неймовірне сузір'я. Так от, геніальну п'єсу Кузьміна «Кіт у чоботях» ніхто не ставив після 1917-го року. Я знайшов цей твір - це геніальний поетичний переклад цієї казки. Ми граємо її в сучасному стилі, стилі репу. Як я казав, ми готові її привезти, але це нікому не вигідно, бо ціни не можуть бути такі, як на дорослі вистави. Все, на цьому не заробляють. Я навіть казав, що ми готові без єдиної копійки зіграти, але...
Так само наше телебачення... Я кажу зараз про українське, воно взагалі не займається дітьми. Я запропонував, що зроблю серіал, якщо вони захочуть, з 20-30-ти серій, ста, але для дітей. І це повинна бути казка. На мене подивилися, як на божевільного, і сказали, що на це ніхто грошей не дасть. Гроші можуть бути на дурниці, різні вечірні серіали, а серіали для дітей нікого не цікавлять. А мене не цікавить, що роблять для дорослих, це дурниці, на цьому заробляють гроші. А щоб збагачувати душі дітей, їх це не цікавить.
- Нещодавно ви привозили до Львова «Едіт Піаф». Коли львів'яни знову побачать гру вашого театру?
- Ми тільки що грали «Піаф» у Грузії, в Тбілісі. І це була остання вистава, яку бачила Софіко Чіаурелі. Вона встала після вистави і, звертаючись до залу, сказала грузинською: «Це ви що, не бачите, що він - геній». Що там творилося...
Зараз ми поставили «8 жінок». Є фільм французького режисера Франсуа Озона. Можна сказати, що в суперечці з ним ми зробили виставу.
- В суперечці...
- Він відкрив, напевно, такі маленькі двері, а ми повідчиняли і вікна, і двері... В естетичному розумінні. Тому що ми не лише поєднали вокал, рух, але й слово. Слово - воно має іншу енергетику. Зовсім інше, коли вистава твориться, як така старовинна грецька річ, ніби «Іліада». «8 люблячих жінок» - це Гомер. Ми обов'язково її привеземо. Просто я ніколи не знаю коли.
Тепер в театрі працюємо над «Манон Леско» та «Гамлетом». Думаю, що глядачі їх побачать у вересні-жовтні. Я кожен раз повинен до свого дня народження (28 жовтня - ZAXID.NET), сам собі готувати подарунки - я завжди роблю для себе якусь нову виставу.
- Чим зараз живе російський театр?
- Я вважаю, що попит у світі є завжди на одну тему - кохання. Іншої теми немає і не може бути. Все! Але люди, які відтворюють це на сцені, вони вже не здатні не лише кохати, але вони й думати про кохання не можуть. Тому що оцей цинізм і іронія, які заполонили їх серця... Через це зникає любов. Любов - це така рідкісна квітка на планеті, що її треба так плекати, поливати і любити, аби вона зовсім не зникла. Ми цим займаємося, і нічим іншим.
- У своїх виставах ви завжди провокуєте глядача...
- ...Безумовно. Є такі засоби, як магія. Театр без магії не може бути. Таємниця повинна бути, а там, де магія, - є таємниця. А з театру вигнали цю таємницю. Це реальність. Якщо сказати, що життя - це трикутник, то надолині - оце коротке життя, а абсолют - вгорі цього трикутника. От про абсолют ніхто не думає, нікого це не цікавить, хоча і співають релігійних пісень і кричать, що вони греко-католики або православні - все що завгодно... Брешуть! Того немає.
- На вашу думку, як сьогодні розвивається український театр?
- На жаль, повинен тобі сказати, що серце у мене болить за український театр. Він не на рівні світових пошуків. На жаль! Я можу виділити Кучинського, Бабенко. Але це не сонце, яке постійно світить. Це лише маленькі-маленькі клаптики сонечка, які прориваються через гидоту. От назви київських вистав, вже від одних назв треба ховатися і тікати. Форма вистави повинна мати святковість, це повинно бути свято. Якщо цього немає, тоді немає тієї радості і енергії любові. А коли ззовні блискучий папірець, то всередині - ги-до-та!
Наприклад, є така п'єса, я говорю про Київ, яка називається «Вагіна». Це сидить дівчина і розповідає, які у неї у вагіні є болячки, і це півтори години. В залі 10-12 людей. І все, але це грають. Є афіші, хочеш - йди. Або, наприклад, є така Сара Кейн, яка покінчила життя самогубством, вона написала п'єсу про наркотики. Коли людина знає, що їй залишається жити ще чотири хвилини, і вона описує оці чотири хвилини наркотичної хвороби... Якого чорта я буду це дивитися? Це її особиста справа.
- А львівський театр...
- Тут ще такого немає, але це ще дійде. Це наступний етап. Думаю, що дійде.
- І консервативний Львів це сприйме?
- Який консерватизм, про що ти говориш...Тут нічого говорити...
- Ви досить часто публічно виступаєте проти усілякої попси. Але «Фабрика зірок» - це типово попсовий проект, та попри це, ви взяли в ньому участь?
- Безумовно. Я тому і погодився взяти в ньому участь, мені здавалося, що я зможу щось зробити. І мені вдалося, безумовно. Декілька дітей-учасників цього проекту, як Каднай і Галай, прекрасні. Я вважаю, що вони неоцінені. Їм по 19. Я готовий їх забрати до себе на курс, але якщо вони ще не відчули запах грошей. А якщо відчують, можуть поставити на собі хрест.
- Про запах грошей. Ви завжди категорично виступаєте проти участі акторів у серіалах. А як актори повинні жити?
- Звичайно! Це ж гидота життя. Це все наше життя, коли держава не думає про людину, яка називається творець. Все! І люди обдурюють себе і кажуть: «Я йду в серіал, щоб забезпечити собі життєві умови». А потім через ці гроші їм потрібен другий серіал, і так далі. І на цьому все закінчується, талановиті люди гинуть.
- В одному зі своїх інтерв'ю ви сказали, що причетність європейського театру до релігійності - найвищий чинник...
- Я не можу про це не говорити. Наприклад, Гамлет очима буддизму, це по-іншому можна поставити цю геніальну, легендарну п'єсу. Тому що Гамлет, який не хоче вбивати, знущатися, а навколо середовище, про яке ми з тобою говоримо... Це ніби я про себе повинен поставити. І питання не в тому «бути чи не бути», а питання в тому, як люди не можуть відчувати так, як я? А я кажу, що, мабуть, стільки пройде часу, поки всі не зрозуміють, що зло не може проникнути в твою душу. І коли Гамлет на шпагах б'ється з цим Лаертом - він не хоче вбивати, він тримає шпагу так, щоб той на нього напав. І він не кричить, що боїться. Він каже: якщо ви хочете вбивати - вбивайте. Люди щось втратили, втратили у собі ту людськість.
- Як її повернути?
- О, Христос на це вже стільки років чекає!
Фото з сайту www.lipka.ru