Будь-яку хорошу ініціативу можна довести до абсурду, якщо думати про обгортку, а не суть. Так наразі відбувається зі скороченням кількості народних депутатів України.
В Україні знову активно заговорили про скорочення кількості народних депутатів з 450 до 300. Цього разу це голосування у другому читанні закону, який вперше проголосували ще 5 лютого 2020 року (236 депутатів підтримали). Це ж питання Володимир Зеленський вніс у нерепрезентативне опитування під час останніх місцевих виборів. Минув рік, а в нас не відбулося жодної серйозної дискусії чи обговорення. Не було їх і після місцевих виборів. Крім криків, маніпуляцій та відвертого обману людей.
Про скорочення кількості народних обранців у нас говорять часто, під час виборчої кампанії особливо активізуються опозиційні та маленькі партії, намагаючись привернути до себе більше уваги та підтримати тезу виборців про «корупціонерів, котрих треба розігнати або розстріляти». Цього разу ініціативу перебрав президент, що трошки міняє розташування сил, бо є реальна можливість внести зміни.
Хто і коли пропонував такі зміни – немає сенсу розглядати. Демонстрація непослідовності політиків не змінить того, що кожного разу в нас говорять не про те, що важливо, а про те, що популярно.
Для початку варто зафіксувати факт того, що і ініціатори, і противники таких змін не говорять по суті, не наводять аргументів. У всіх висловлюваннях присутній популізм, піар та обман виборця.
Треба розуміти, що в більшості країн світу законодавчі органи формувались історично. До ефективних, функціональних парламентів країни йшли століттями, проходили війни та революції. Наша парламентська система дісталась нам у спадок від СРСР. Єдине, що мінялося за час Незалежності, так це формальна роль: від президентсько-парламентської до нібито парламентсько-президентської республіки. Вся суть законодавчого органу, система, підходи – у нас досі родом з СРСР. Тому говорити про якусь історичність чи тяглість безглуздо. Цей парламент немає нічого спільного з УНР чи ЗУНР.
Роль Верховної Ради взимку 2014 року теж не треба переоцінювати. По-перше, вона виконала свої функції, передбачені законодавством. По-друге, це були ті самі депутати, що за півтора місяця до того голосували (чи дозволили проголосувати) за «диктаторські закони» (16 січня 2014 року). Наші парламентарі завжди були пристосуванцями щодо президента і не дуже переймалися тим, що насправді в них повноважень більше.
Говорячи про зменшення кількості депутатів, ми забуваємо, що в нас немає дискусії про функції й обов’язки депутатів та Верховної Ради як інституції загалом. Обговорення ролі саме інституції, а не окремого депутата, дуже важливе під час таких змін. Бо наразі ми продовжуємо розвалювати державні інститути, не пропонуючи заміни і роблячи акцент на окремих людях, а не системі управління та влади.
Кількість не має значення. До речі, наразі у ВР тільки номінально є 450 депутатів, а насправді 424. На окупованих територіях виборів не було, тому й існує недобір. Важливо, що робить ВР. І нам важливо змінити роль депутата й парламенту. Наразі це не дуже зрозумілий набрід людей, який визначає, як має жити та розвиватись Україна. Навіть партії, які «щохвилини думають про Україну», у своїх діях відштовхуються від думки виборця, протистояння з президентом чи експрезидентом, а не важливості створення незалежних та якісних державних інституцій.
Один з найпопулярніших аргументів проти скорочення – це те, що депутат фізично не зможе представляти більшу кількість виборців, а прості українці не зможуть донести йому свої проблеми. По-перше, усі проблеми однакові, і в жодного з нас немає унікальних, не характерних для інших. По-друге, а навіщо мати контакти з народним депутатом? Не потрібно, якщо ти не потенційний прохач чи корупціонер. Завдання депутата – це розробляти і приймати законодавство, яке визначатиме правила життя країни. І аж ніяк не допомагати пану Василю на Харківщині чи пані Ніні на Житомирщині. Це функції місцевих органів самоврядування чи управлінь соціальних захистів. А депутат має написати таке законодавство, яке дасть змогу зробити це ефективно.
Зменшення кількості депутатів це однозначне зменшення потенційних корупціонерів. Спершу кількісно – мінус 150. Якщо залишити теперішній бюджет ВРУ, то можна на 50% збільшити фінансування депутатів, а значить знову скоротити кількість спокус і корупції. Також теперішній закон передбачає впровадження пропорційної виборчої системи. Це знищить мажоритарну систему, яка є ще одним великим джерелом корупції. І більшість «зашкварних» обранців цього скликання пройшли саме по округах, а не за списками. Ризик диктатури в партії є. Але потрібно паралельно ухвалювати законодавство, яке унеможливить тиск лідера на своїх партійців. Саме тут потрібно вести дискусії й обговорення – міняти не просто кількість депутатів, а принципи їхньої роботи та підходи. Депутат має працювати у стінах Парламенту, а не в студіях телеканалів.
Не може підтримка чи непідтримка реформ визначатись особою президента. Де гарантія, що наступний не буде гіршим. Важливо будувати сильні інституції, щоб наступний не міг на них впливати. А то в нас уже 14 років (з перервою на чотири роки каденції Януковича) діє парламентсько-президентська форма правління, а депутати досі не знають про це.
Немає прямого зв’язку між диктаторськими режимами і кількістю народних обранців. Для прикладу в нас наводять Білорусь, але якщо там кількість депутатів розглядати пропорційно до кількості населення, то виходить так само, як зараз є в Україні. У США на одного конгресмена припадає 650 тисяч населення, а на Кубі 50 тисяч на парламентаря. Усе залежить від сили державних інституцій і якості виконання ними своїх функцій.
Також треба говорити про якість нашого законодавства. У стінах ВРУ озвучуються класні ідеї, але вони так і не перетворюються на законодавство. «Діряві» закони, за якими впроваджуються реформи, – це одна з асоціацій з нашим законодавством за останні шість років. Також шкутильгає взаємодія Кабінету Міністрів України з ВРУ в написанні законів та підзаконних актів.
Але й ухвалений закон ще не означає, що він запрацює. У багатьох випадках потрібні підзаконні акти, які готують міністерства, і тут проблема. Бо положення та порядки, які пропонує КМУ, не завжди відповідають реформам, з’являються невчасно, а в окремих випадках взагалі не пишуться. Треба змінити це так, щоб разом із прийнятим законом з’являлись й усі супровідні документи.
Один з аргументів «експертів» та «політологів» проти скорочення кількості депутатів, що в них з’явиться більше роботи. По-перше, у якійсь же сфері роботи поменшає. По-друге, це їхня основна і єдина зайнятість. А для представлення країни у світі ми маємо спеціальне міністерство. Можна і менше подорожувати за кошти платників податків, якщо така велика зайнятість.
Потрібно врахувати децентралізацію і зміни, які вона принесла. Місцеве самоврядування тепер має вагу й силу у житті країни, і на нього потрібно зважати. Не потрібно дозволяти самоврядуванню вступати у велику кількість асоціацій та створювати хаос. Всеукраїнська асоціація органів місцевого самоврядування має стати силою, що продукуватиме й адвокатуватиме закони, які потрібні громадам та розв’язуватимуть проблеми людей. Нарощування повноважень і функцій самоврядування має замінити активність депутатів, що будуть скорочені. На місці краще видно, що і як варто робити. Один приїзд у місяць народного депутата не дає того ж бачення і розуміння ситуації. Модель one voice policy (єдиного голосу) має стати головною для самоврядування і створити принцип противаги. Нові рішення мають рухатись знизу вгору, а не навпаки.
Наразі в нас не ведеться дискусія чи будь-яке обговорення змін за межами телеканалів і зливних бачків. За таких підходів, як зараз, немає значення, яка кількість депутатів: ситуація не зміниться, а ризики будуть ті самі. Потрібно дивитись на суть, а не зовнішні зміни.