Війна завжди є загрозою і нагодою. Загрозою для діючої політичної системи, економічної стабільності та суспільної рівноваги. Нагодою для модернізації та назрілих реформ. А також для змін на політичному Олімпі, які можуть здійснити як політики, так і популярні воєначальники. Історія пропонує чимало сюжетів, коли військова слава і доблесть полководців творили їм шалену популярність у народі, а отже політичний капітал. Іноді вони його розтринькували недалекоглядними рішеннями. Нерідко ставали жертвами маніпуляцій хитрих і досвідчених політиків. Іноді ж виявлялось, що таланти полководців не обмежувались лише полями битв. І що в політичних маневрах вони не менш умілі, ніж на полі битви: Гай Юлій Цезар, Олівер Кромвель, Карл Ґустав Маннергейм, Двайт Ейзенгавер, Шарль де Голль... І, звісно ж, Наполеон Бонапарт, чий прихід до влади внаслідок державного перевороту в листопаді 1799 року є чудовим зразком того, як генерал переграв політиків, котрі прагнули скористатись його славою.
Війни, які на всіх фронтах вела революційна Франція з 1792 року проти армій Першої антифранцузької коаліції (Британія, Австрія, Пруссія, Іспанія та низка інших держав), подарували молодій республіці цілу плеяду здібних генералів. Не тільки Наполеон Бонапарт, але й Лазар Гош, Франсуа Келлерман, Жан-Батист Журдан, Жан Моро – ці й чимало інших полководців прославились як рятівники Вітчизни він іноземної інтервенції.
Справжня слава, а з нею і популярність прийшли до Наполеона завдяки Італійській кампанії 1796–1797 років. У березні 1796 року тодішній уряд Французької республіки – Директорія – призначив його командувачем Італійської армії, яка перебувала в кепському стані. Солдати роками не отримували платню, часто не мали навіть чобіт, в армії майже не було транспорту, коней і гармат, а її бойовий дух був жалюгідним. Від цієї пародії на армію не чекали нічого. Проте 27-річний Бонапарт повів свою голодну й обідрану армію в наступ. Події наступних місяців стали фундаментом для майбутньої Наполеонівської легенди. Розбивши одну за одною п’ять австрійських армій, Наполеон змусив австрійського імператора Франца І піти на мир, що завершило п’ятирічну війну першої коаліції (1792–1797). У грудні 1797-го Париж вітав Бонапарта як тріумфатора.
Для Директорії, чия влада ніколи не тішилась схваленням, поява нового надзвичайно популярного генерала була проблемою. Щоб її вирішити, Бонапарту доручили очолити військову експедицію в Єгипет задля створення загрози британським інтересам на Сході. На здивування правлячих політиків, генерал одразу погодився і з притаманною йому енергією взявся до організації походу. Єгипетська кампанія Наполеона (1798–1799) не була тим шаленим успіхом, про який повідомляли у Франції. Хоча Бонапарт відвоював Єгипет у мамелюків і відбив контрудари Османської імперії, становище французів було безперспективним. Похід до Сирії завершився невдало, британська ескадра Гораціо Нельсона знищила французький флот, відрізавши можливості для повернення війська додому.
Під час обміну полоненими британський адмірал передав Наполеону газети з останніми, шокуючими, новинами з Франції. Виявилось, що за час його відсутності на континенті війська Другої антифранцузької коаліції (передусім австрійські та російські) розбили французів в Італії і наступали на всіх фронтах, а в самій Франції безлад і невдоволення досягали дедалі вищого рівня. Генерал відчув свій шанс, наказав таємно приготувати два фрегати і з невеликою групою довірених офіцерів відплив до Франції.
На момент повернення Наполеона з Єгипту більшість французів вважали ситуацію в країні катастрофічною: економіка розвалювалась, уряд був корумпованим і слабким, ворожі армії наступали. Насправді все було не аж так фатально, особливо на фронтах. Генерал Массена розбив росіян біля Цюриха, російсько-британський корпус було витіснено з Голландії – тож загроза вторгнення минула. Але панівних настроїв це не змінило. Свою роль грала і пропаганда різних груп з метою знеславлення і так непопулярної Директорії. Тож популярного генерала на Батьківщині очікувала неймовірна зустріч. Не останню роль тут зіграла організована Наполеоном і його симпатиками пропаганда у французькій пресі, яка звеличувала його перемоги в битві біля пірамід чи інші єгипетські успіхи і замовчувала невдачі.
6 жовтня 1799 року Наполеон дістався Франції. «Ось наш визволитель, посланий небесами!» – такою була реакція натовпів цивільних і військових, що вітали Наполеона під час його поїздки з півдня Франції до Парижа. У Ліоні місцева театральна трупа на його честь поставила нашвидкуруч написану п'єсу «Повернення героя». В Авіньйоні молодий артилерійський офіцер Жан-Франсуа Буляр занотував: «Все блискавично рушило з місця, а солдати вийшли поза мури і стали при дорозі, якою мав їхати герой Італії та Єгипту... Гучні вівати і крики “Хай живе Бонапарт!” супроводжували його [Наполеона] на всьому шляху до готелю... З цієї миті дивились на нього як на когось, покликаного зцілити Францію від нещасть, на які наразив її жалюгідний уряд Директорії і невдачі наших армій».
Така реакція поставила Директорію перед вибором – вітати Наполеона як героя і завойовника Єгипту чи віддати під трибунал як дезертира. З формальної точки зору він ним і був, адже без дозволу покинув напризволяще Єгипетську армію. Ще й порушив розпорядження про обов’язковий карантин для всіх, хто морем прибував до Франції. Насправді вибору не було, адже під час прийому Наполеона в урядовій резиденції особиста охорона директорів почала спонтанно вигукувати «Хай живе Бонапарт!». Хоча в перші дні після свого повернення до Парижа Наполеон не робив жодних політичних кроків, настрій у столиці йому сприяв. Коли парижани дізнались про його повернення, то в кожній дільниці міста влаштували святкову ілюмінацію, а в усіх театрах лунали крики «Хай живе Республіка! Хай живе Бонапарт!».
Оточена з усіх сторін, Директорія безпорадно очікувала першої атаки. А Наполеон уважно й обережно придивлявся, кого з недругів уряду зробити своїм партнером у перевороті, який він твердо намірився здійснити. Бонапарт проявив обережність не тільки через широкий вибір варіантів, але й з міркувань безпеки. Якою хиткою не була б влада Директорії, необдумана спроба могла привести генерала не в урядову резиденцію в Люксембурзькому палаці, а на гільйотину.
Найбільш наполегливим політиком серед тих, хто хотів зробити Наполеона знаряддям державного перевороту, виявився Еммануель-Жозеф Сієс. Священник за професією, він брав активну участь у революції з моменту її початку і щасливо пережив усі хвилі терору. А з травня 1799 року – внаслідок чергового мініперевороту всередині самої Директорії (за чотири роки існування в цьому п’ятиособовому органі влади встигло побувати 13 діячів) – увійшов до складу уряду.
Переворот спланували у два етапи. Першого дня Сієс і Наполеон мали переконати Раду Старійшин – вищу палату парламенту – в існуванні загрози для Республіки з боку фінансованих британцями змовників та радикалів-якобінців. Рада мала у відповідь зробити Бонапарта командувачем паризького військового округу і призначити на наступний день засідання вищої і нижчої (Ради П’ятисот) палат під охороною військ у палаці Сен-Клу на околицях Парижа. Тут, в оточенні лояльних Бонапарту солдатів, депутати мали бути відрізані від столиці і в руках змовників. Сієс і ще один змовник поміж членів Директорії – Роже Дюко – мали подати у відставку з посад директорів і силою чи підкупом змусити зробити те саме трьох інших колег. Наступного дня змовники мали переконати законодавців, що через відставку Директорії чинну конституцію слід скасувати і призначити трьох тимчасових консулів для підготовки нової. Ними мали стати, звісно ж, Сієс, Дюко та Бонапарт. Усе мало розпочатись 18 брюмера (9 листопада) 1799 року.
Першого дня все відбулось згідно з планом. А от 19 брюмера (10 листопада) справи ледь не пішли шкереберть. Рада П’ятисот виявилась міцним горішком, попри те, що її очолював брат Наполеона Люсьєн. У ній було чимало радикалів – якобінців і переконаних республіканців, котрі починали розуміти, що насправді відбувається. Тож коли Наполеон щойно увійшов до оранжереї палацу Сен-Клу, де засідала нижня палата, і спробував виступити з промовою, то на нього одразу посипались крики «Геть з тираном!», «Кромвель!» і найстрашніший з усіх – «Оголосити його поза законом!». Ця фраза в роки революційного терору неминуче означала шлях на гільйотину. Натовп розгніваних депутатів оточив Бонапарта, який намагався сховатись за спинами чотирьох гренадерів. Його хапали за одяг, штовхали і, начебто, навіть намагались вдарити стилетом. Ледь при тямі, не так від насильства, як від шоку, Наполеон, за допомогою солдатів, таки зумів вирватись з оранжереї на вулицю, де розташовувалось декілька військових підрозділів.
У критичний момент на допомогу брату прийшов Люсьєн Бонапарт. Облишивши марні спроби вгамувати депутатів Ради П’ятисот, він заледве вирвався з оранжереї. Люсьєн заявив солдатам у дворі палацу, що група депутатів-радикалів спробувала вбити Наполеона. Далі відбулась сцена надто театральна, що бути простою імпровізацією. Люсьєн приставив шпагу до грудей Наполеона і гукнув солдатам: «Присягаюсь, що встромлю її власному брату просто в серце, якщо він коли-небудь здійснить замах на свободу французів!». Після цього Наполеон наказав командиру найближчого підрозділу взяти своїх вояків і «розігнати те бунтівне кубло». Двічі повторювати наказ не довелось.
Далі – справа техніки. Люсьєн зібрав заледве 50 депутатів нижньої палати (решта втекли хто куди), котрі слухняно проголосували за власний саморозпуск (того ж дня аналогічне рішення ухвалила Рада Старійшин), призначення трьох консулів і підготовку нової конституції. Вважалось, що Сієс, який мав відповідний досвід, уже її написав.
Здобувши владу, консули взялись до підготовки нової французької конституції. Сієс сподівався взяти ініціативу на себе, відтіснивши непотрібного тепер генерала на другий план. У своєму проєкті конституції він запропонував створити посаду великого електора, котрий формально очолював би двопалатний парламент, але виконував би суто церемоніальні функції. Реальна влада мала бути в двох інших консулів – Сієса й Дюко. Наполеон розумів, що роль електора готують саме йому. Та Сієс недооцінив політичні здібності Наполеона, як і його енергійність та рішучість. Одразу після перевороту Париж заполонили маніфести, розповсюджувані соратниками Бонапарта. У них генерала вихваляли як рятівника Республіки, а про Сієса й Дюко не згадували. На відміну від пропагандистів Наполеона, Сієс і його соратники в перші дні були пасивними. Тож нова влада в народі одразу почала стійко асоціюватись з Наполеоном.
Конституцію мала підготувати спеціальна комісія зі сорока осіб. Реально її писав Сієс. Наполеон, відчуваючи підтримку армії й суспільства, порушив його плани. Він також мав досвід написання конституцій. У часі Італійської кампанії Бонапарт власноруч написав основні закони для створених ним Цизальпійської та низки інших підконтрольних Франції республік, які були куди прогресивнішими й ефективнішими та передбачали сильну виконавчу владу. Це, як і проведені в Італії та Єгипті реформи, доповнило його військову славу ореолом просвіченого реформатора. Наполеон представив комісії власний проєкт конституції, який замість церемоніального великого електора передбачав посаду обраного на десять років першого консула, котрий зосередив би всю виконавчу й частину законодавчої влади. Два інші мали б суто дорадчі функції. Саме цей варіант комісія прийняла. Переворот, що почався 18 брюмера, досягнув остаточного завершення.
Переворот 18 брюмера і сходження на владний Олімп Наполеона Бонапарта в ролі першого консула часто називають кінцем Великої французької революції, що розпочалась десятиріччям раніше. За цей час французів спіткала ціла палітра найрізноманітніших досвідів: від початкового революційного романтизму, оптимізму та віри в новий, більш справедливий світ – до жахіть якобінського терору, кривавої громадянської війни у Вандеї, безкінечних економічних і політичних криз та війн. Станом на 1799 рік більшість французів прагнула вже не свободи, рівності й братерства, а спокою, миру та стабільності. Нехай навіть ціною втрати деяких демократичних здобутків революції. Відчинену 1789 року скриньку Пандори слід було зачинити.
Багато хто асоціював бажання змін на краще з полководцями. Поки політики – принаймні в очах суспільства – невпинно боролись за владу, плели інтриги та незаконно збагачувались, армія на чолі з Бонапартом та іншими славними генералами раз по раз рятувала Республіку від колапсу. Армія стала інституцією з найвищою довірою поміж французів, що відкрило шлях популярним генералам до політичної влади. Наполеон розпізнав свій шанс і, не без долі везіння, використав його.
Саме армія відіграла ключову роль в успіху перевороту. Як відзначив один з найвідоміших біографів Наполеона Ендрю Робертс, «гренадери, здавалось, з цілковитою байдужістю прийняли факт, що відіграли вирішальну роль у поваленні чинної конституції. Вірність своїм офіцерам, під чиїм командуванням багато з них бились на полях баталій... ставили понад вірність своїм обраним на виборах представникам. Коли солдатам довелось вибирати... то просто не мали жодних сумнівів». Це чудова демонстрація того, що може спіткати політичну еліту у разі дискредитації в очах не тільки цивільної частини суспільства, а й тих, чиїм обов’язком є проливати кров за власну країну.
Ці події стали початком 15-річного правління Наполеона Бонапарта – одного з найблискучіших, а водночас найбільш суперечливих діячів в історії. Звитяжний і популярний у народі генерал скористався недооцінкою з боку політиків, переграв їх і виявися не менш видатним державним діячем, аніж був полководцем. Але це лише один сюжет. Історія ж цінна тим, що завжди пропонує їх чимало. На кожну успішну спробу військових прийти до влади припадає куди більше невдалих. А поміж тих, хто таки зумів очолити власні держави – незалежно від методів – лише небагатьом вдалось стати видатними політичними діячами і піти стопами Цезаря, Кромвеля, де Голля... Чи Наполеона Бонапарта.