Мало хто звернув увагу, але окупаційна влада в Криму збудувала не лише Керченський міст, а й новий, красивий аеропорт. Це дещо не вписується в традиційне україно-патріотичне уявлення про Крим, в якому нема світла, води, а місцеве населення тихцем кусає собі лікті за те, що підтримало окупантів. Згідно з цим уявленням, західні санкції от-от мають додавити Росію, і вона поверне нам Крим, Донбас ще й контрибуції виплатить. А потім – розвалиться.
Зненацька випливає щось на кшталт заяви Трампа (повернути Росію до «Великої сімки») – і все: «Та як він міг, ми ж тут передовий загін Західного Світу в боротьбі з Дикою Ордою!» Проблема в тому, що «передовим загоном» себе вважаємо лише ми. Та й то не всі. Ті два мільйони українців, які звалили на заробітки до Польщі, так явно не вважають.
1980 року Олімпіаду в СРСР через вторгнення до Афганістану бойкотувало 65 країн. Зараз футбольний чемпіонат у Росії не бойкотує ніхто. Україна не є головним питанням порядку денного на Заході, навіть Сирія її випереджає.
Так, нас продовжують підтримувати на словах і на практиці, але без фанатизму. На Росію продовжують тиснути, але обережно, тобто, також без фанатизму. Ніхто особливо не хоче, щоб вона розвалилася. Бо розрулювати війни між Татарстаном і Башкортостаном, між Інґушетією та Осетією, а також приймати хмари біженців звідтіля Європа та США не дуже-то й бажають.
Потрібно змиритися з думкою: Росія у її нинішніх кордонах – надовго. Так, ми не визнаватимемо Крим у складі РФ, так, провідні держави Заходу не визнаватимуть Крим у складі РФ. Але і Північну Корею визнали не одразу. Перша країна не з соцтабору визнала КНДР лише у 1958 році. Зараз її визнають майже всі. Тож і у випадку Криму всілякі Венесуели та Пакистани час від часу йтимуть назустріч російським партнерами, якщо тільки…
Якщо тільки Україна не стане багатшою та впливовішою за Росію. Якщо тільки співпрацювати з Україною не буде значно вигідніше, ніж бити з нею горщики. Як приклад можна навести Ізраїль, який історично опинився в набагато складніших умовах, але не погодився на роль вічної жертви і розмінної монети Заходу.
І тут ми підходимо до основного: найбільший союзник Кремля в Україні – це корупція. Росії не потрібно бути успішнішою, їй потрібно аби її сфера впливу (пострадянський простір, окрім Балтії) просто була менш успішною за Росію. Це не складно, коли рівень корупції такий самий, але в Росії є багато нафти. У випадку, якби Грузія чи Україна подолали корупцію, провели реформи, стали суттєво розвинутішими і заможнішими за Росію, то Росії довелося б або змінюватися (що невигідно оліґархату), або втрачати позиції і, зрештою, розвалитися. Тому «захисний пояс» із бідних, корумпованих держав – запорука виживання нинішньої Росії.
Аґресію проти Грузії (спочатку – повзучу, потім – відверту) Росія почала тоді, коли Путін впевнився у планах команди Саакашвілі-Бендукідзе докорінно міняти корумповані державні інституції. З Україною вирішили не церемонитися: спочатку напали, втягнули у війну, а заморозили бойові дії лише тоді, коли стало очевидним небажання нового українського керівництва проводити справжні реформи. Навіщо воювати за Київ, коли можна легко купити Київ?
Власне корумпованість України і була основною причиною, чому війна за Крим та всілякі Новоросії не сталася ще в 90-х. Росії було вигідно сприймати Україну як таку собі державу-карикатуру, існування якої своєю абсурдністю лише зміцнює «русский мир».
Відмінністю нашого часу від 90-х є стрімка деґрадація суспільних інституцій і в Росії, і в Україні під впливом корупції. Нашою перевагою є компактні розміри та структура економіки, не зав’язана на експорт сировини. Нашим недоліком є менша важливість України для великих світових держав (як я вже писав вище: стабільність Росії значно важливіша для світу, ніж стабільність України). Це не означає, що Росія взагалі не може розвалитися: може, адже ті самі процеси деґрадації, які в Україні виливаються у періодичний вияв невдоволення на «Майданах», в Росії є значно небезпечнішими з огляду на ефект масштабу. Просто треба врахувати, що Росію у випадку чого Захід намагатиметься рятувати значно активніше, ніж нас. Ядерний Татарстан поряд з ядерним Башкортостаном – це страшний сон для всієї ООН.
«Але ж вище було написано, що Україна має стати багатшою та впливовішою за Росію, – заперечить уважний читач, – А тут виходить, що будь-яка спроба України вирватися з корупційних злиднів конче призведе до війни. Що ж робити?»
Вириватися. 2014 рік дав нам шанс – війна таки почалася, Україна таки отримала підтримку Заходу, Росія тимчасово обмежена в можливостях ведення активніших бойових дій. Так, влітку 2014-го дратувати Путіна було не варто, але відсутність реформ і в 2015, і в 2016, і в 2017 свідчить лише про те, що Порошенко та його команда справді не хочуть радикальних змін. Лише косметичні – для заспокоєння Заходу. І ми не можемо дозволити політикам з цієї команди залишатися при владі і в 2019 році – інакше цей шанс буде остаточно втрачено і наші надії на відновлення територіальної цілісності залишаться у минулому.
Пора починати повернення Криму не на словах, а конкретними структурними (це слово тут не для краси вжито, ще раз: структурними!) змінами відсталої української держави. Цілком нова податкова адміністрація, служба безпеки, поліція. Окремий пункт – цілком нове трактування громадян України, котрі мешкають в окупованому Криму та на Донбасі (це два різні випадки, різними мають бути і підходи). Але про це – іншим разом.