Важко передбачувані часи настали для підприємництва. Одні бізнеси чують себе нормально, інші – не працюють на сто відсотків. Ніхто не застрахований від того, що діло завтра впаде або запрацює… Загальна невизначеність – це тренд останніх днів, воєнних обставин. Та чи не варто на стан справ в Україні – і в будівельній галузі зокрема – поглянути позитивно і оптимістично? Якщо реально оцінити місце Львова на карті світу, з огляду на виваженість та міць Збройних сил України, допомоги світу – оптимізму може ще додатися. Так, важко, але ми встоїмо. Ба навіть більше: можна обережно, але позитивно прогнозувати майбутнє.
Не приховуватиму: голоси про підтримку лунають і з боку будівельників. Щоправда наразі це не мейнстрим. Та все ж тихе голосіння лунає і з нашого сектору… Бачте, кажуть деякі, ціна матеріалів зросла, а людей бракує: хто в ЗСУ, хто за кордоном; житло ж не так жваво купують, як би хотілося. Тому, мовляв, час і нас, ну… не те щоби підтримувати, а так – трішки підставити плече.
Може, і так. Не все гарно – звісно, на фоні постраждалих від війни українців, вояків на фронті та інших жахіть і смертей це якось губиться. Але все ж заперечу скептикам будівельного ринку і скажу: як це не цинічно, війна показала, хто є хто. Та й заодно відкрила приховані можливості та обговорення суті.
Своєю маленькою групою причетних до будівництва у Львові ми це обговорили не раз і не два від початку війни. Коли росіяни підло напали, перша реакція була – завмерти. Ну але будівництво – не така справа, де можна зачинити кіоск і піти собі: служити у війську або ж волонтерити, що було би правильно. Тому вже в перші години, коли минув шок, ми почали рятувати тих людей, які пов’язані з нами. А їх було чимало. Вояки, яким допомагаємо роками. Люди із зон війни, наші працівники та партнери, що співпрацюють із нами або нам допомагають. Коли все було пророблено (ми, до речі, сильно здивувалися – честь і хвала нашій команді! – наскільки ми готові до форс-мажору), з’ясувалося, що є час проаналізувати. Те, що ми робили; проекти, які в процесі – і майбутнє, яке бачимо.
Та чи не головне – ми зрозуміли, що правильно і на часі тримати ту лінію, яка йде роками. А саме: надавати комплексні будівельні послуги. Клієнт не має переживати, чи буде в районі де поставити машину або чому далеко від супермаркету. Ці часи минули. Саме забудовник мусить вкупі з міською владою передбачити всі варіанти, проробити плани. І звідси випливає ще одне: минули й ті дні, коли будівництво було «золотим дном». Країна будівельного Ельдорадо, де всі стригли проценти надприбутків, мабуть, уже в минулому… І настав час не ламати своєю соломинкою хребет верблюда, який і так ледве на ногах, а навпаки – так би мовити, допомогти, худобині))) Маю на увазі – долучатися забудовникам до нормального розвитку мікрорайонів.
А це означає – іти говорити із владою, людьми, пропонувати комплексні рішення. Школа, садок, зони відпочинку, ігрові майданчики для дітей – це вже не бонус, а «має бути». І кожен будівельник, що поважає себе, має давати, а не брати. Адже роками, ніде гріха таїти, забудовники часто грішили проти червоних ліній. Та зараз настав час віддати те, що заборгували – насамперед людям, а потім і Україні та Львову.
Щодо нашого міста, то тут усе в будівельній справі просто. Якість архітектури вже нам показують історичні будинки, просторові рішення, які й сформували місто. Настав час тримати рівень Львова цікавими комплексами, не плодячи чергове гетто. Пора повернутися до міста лицем, а не бетономішалкою. Нормальні проекти, якісні матеріали, місто тилу в умовах найжорстокішої війни нового тисячоліття на наших теренах, і вулиці та будинки, де можна просто відпочити. Відпочити в тіні тихих алей та сучасних будівель. Відчути, що Україна бореться не дарма: адже маємо багату архітектурну спадщину, можемо її творчо переосмислити і залишити майбутньому цікаві проекти.