Командира четвертої роти батальйону "Дніпро" Володимира Парасюка дві сотні львів’ян зустрічали з прапорами, квітами, цукерками та вигуками «герой!» Вояк був зворушений щирою зустріччю земляків.
Студенти, дорослі, школярі та навіть маленькі діти чекали до дванадцятої ночі, аби зустріти бійця. Малюки дарували бійцю квіти та прапори, чоловіки та дівчата обіймали народного героя, плескали та кричали «молодець!»
Командир Парасюк про своє поранення говорить як про подряпину: «Та просто гранатою зачепило. Підлікують 2 дні і знову поїду на фронт».
Фото: facebook.com
«Те, що було в Іловайську, це навіть не пекло. Це був котлован, нас всіх туди кинули, розбили. Нас було дві колони по чотири кілометри кожна. Російські війська впустили нас в кільце, після чого його закрили. Ми були зі зброєю, але розрядженою. Ми не мали чим відбиватись. Проти їхніх танків, «Градів», мінометів у нас були лише автомати. Я сам не мав жодних патронів. Випустив усі магазини і тоді поклав зброю», - наголосив військовий.
У полоні чеченці хотіли зламати дух українців. Вимагали зняти хрестики. Однак командир і його побратими відмовились від цього.
Чеченці шукали серед полонених не лише Володимира Парасюка, а й Семена Семенченка і Березу. Проте завдяки кмітливості, Парасюка не впізнали. Він одразу закопав свої документи та обмотався бинтами.
«Я 20 хвилин стікав кров'ю, намазав нею шию, перемотав. Чеченці заставляли мене голову підняти, я казав, що не можу, у мене куля в спині. Вони відчепилися», - зауважив він.
Потім командира з іншими полоненими возили до Росії, на оглядини до ГРУ. Парасюк назвався волонтером під іншим прізвищем – Сидоренко. І такими маленькими хитрощами вирвався. На кого саме обміняли його та товаришів, Парасюк не знає.
Володимира та його побратимів не катували, проте це був лише виняток з правила. Адже чеченці хотіли показати для російських телеканалів, як вони зразково поводяться з полоненими. Інших, яких не знімали журналісти, били та всіляко знущались.
«Адже здорових людей серед ополченців немає, - наголосив Парасюк. - Це або агенти ФСБ, або обкурені, п’яні ополченці, яких зазомбували радянськими стереотипами, і вони тим і живуть».
Вояк розповів, що у боях в Іловайську втратив найближчого друга Тараса, який врятував його життя та ще життя дев'яти бійців. Проте командиру навіть не дали підійти до його тіла.
«Ці події змінили мене зовсім, проте ще більше загартували, і я буду боротись ще з більшою силою. Боротьба далі продовжується, нам потрібно Україну зберегти, це є наша земля, за яку боролись діди, яку нам Бог дав. Нам важко, але ми ніколи не здамося», - запевнив командир Володимир Парасюк.