ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.
«Видавництво Старого Лева» опублікувало у рамках проекту «Вавилонська бібліотека» роман польського письменника у перекладі Олександра Гриценка.
Це один із найпопулярніших романів відомого польського письменника і драматурга Вітольда Гомбровича. Дія роману відбувається у Польщі за часів Другої світової війни, проте історичні реалії – лише тло для захопливого сюжету з елементами криміналу і любові. В центрі подій - двоє варшавських інтелектуалів, що помандрували до сільської місцевості, ховаючись од війни, і зустріли там двох молодих закоханих, які, на їхню думку, ідеально пасують один одному, проте ще не осягнули цього вповні.
***
Я розповім вам про свою пригоду, можливо, одну з найфатальніших.
Тоді — а йдеться про 1943 рік — я перебував у колишній Польщі й у колишній Варшаві, на самісінькому дні доконаного факту. Поріділе коло моїх друзів та приятелів із колишніх кав’ярень — «Зодіаку», «Зем’янської», «Іпсу» — збиралося щовівторка в одній квартирі на вулиці Кручій. Там, за чаркою, ми намагалися й далі залишатись артистами, письменниками, мислителями, продовжуючи свої давні розмови й суперечки про мистецтво. Гай-гай, я й тепер ніби бачу людей, що сидять чи лежать у густому цигарковому диму: один схожий на кістяк, , інший — увесь неначе поламаний, і всі кричать, галасують. Один вигукує: «Бог!», другий: «Мистецтво!», третій: «Народ!», четвертий: «Пролетаріат!» Ми дискутували запекло, й так воно тяглося, тяглося: Бог, Мистецтво, Народ, Пролетаріат,— але одного разу з’явився гість — середнього віку, чорнявий, худий, з орлиним носом — і представився окремо кожному з присутніх, дотримуючись усіх формальностей. Потому він уже майже не розкривав рота.
Він дуже чемно подякував за поданий йому келишок горілки і з не меншою старанністю додав: «Я би попрохав іще сірника…» — після чого став чекати …а коли йому врешті подали сірника, заходився запалювати цигарку. Дискусія тим часом тривала: Бог, Пролетаріат, Народ, Мистецтво,— а сморід стояв уже такий — не продихнеш. Хтось запитав: «Яким вітром занесло вас сюди, пане Фридерику?» — й одразу ж отримав вичерпну відповідь: «Від пані Еви я дізнався, що тут буває Пєнтак, тож зайшов, бо маю для нього три заячі шкурки й підошву». — А щоб не бути голослівним, показав шкурки, загорнуті в папір.
Йому подали чай, він випив його, але на блюдці лишилася грудочка цукру, тож він простяг руку, щоб узяти цукор, та, мабуть, визнав цей порух за недостатньо обґрунтований, тож руку відсмикнув; вочевидь, це видалося йому ще недоречнішим, тому він знову простяг руку і з’їв цукор, з’їв, мабуть, уже не задля приємності, а тільки щоб не поводитися недоречно… щодо цукру чи щодо нас? Аби якось вийти з незручного становища, він кашлянув, а щоб обґрунтувати свій кашель, вийняв носовичка, але витерти носа не наважився, тільки здвигнув ногою. Цей рух ноги, здавалося, приніс йому нові ускладнення, тож він узагалі затих і знерухомів. Ця незвичайна поведінка (він, власне, нічого не робив, тільки «поводився», безупинно «поводився») вже тоді, під час першої зустрічі, зродила в мені зацікавлення. Протягом кількох наступних місяців я близько познайомився з тим чоловіком. Як згодом з’ясувалося, він був досить добре вихований, а також непогано обізнаний у царині мистецтва (свого часу займався театром). Річ у тім… річ у тім… але досить буде сказати, що ми зайнялися удвох невеличким гендлем, який давав нам засоби на прожиток. Утім, це тривало недовго, бо одного дня я отримав листа від так званого Гіпа, себто Іполіта С, дідича з-під Сандомира, з пропозицією його відвідати. Іполіт зазначав, що хотів би обговорити з нами деякі свої варшавські справи, в яких могла би придатись і наша допомога. «Тут у нас спокійно, нічого такого, але вештаються банди, часом нападають — нема, знаєте, порядку… Тож приїздіть удвох, так буде спокійніше».
Їхати? Удвох? Якісь сумніви, досить невиразні, виникли в мене з приводу цієї подорожі удвох… Узяти його з собою, щоб там, у селі, він продовжував свою гру… А його тіло — це тіло таке… специфічне? Взяти його з собою, незважаючи на цю його мовчазно-промовисту непристойність? Обтяжувати себе кимось настільки скомпрометованим, а внаслідок цього й компрометуючим? Наражатися на цей «діалог», що так уперто вестиметься з… власне, з ким? А його «знання», ці знання про…? А його хитрощі? А його підступність? О так, усе це мені не дуже імпонувало, але з іншого боку, у своїй нескінченній грі він був таким особливим, таким відстороненим від нашої спільної драми, таким далеким від дискусій про «Народ, Бога, Пролетаріат, Мистецтво»… і саме це давало мені змогу відпочити, розпружитися… А водночас — яким бездоганним, спокійним і обережним він був! Отже, їдьмо, удвох буде значно приємніше! Зрештою ми пропхалися до вагона, вдерлися до його натоптаних людьми нутрощів… І невдовзі потяг, скрегочучи, рушив.