Риторичність і пафосність мовних фігур у промовах президента України Петра Порошенка вже нікого не дивують. Справді, чого у нього не забереш, то це плиткого красномовства, яке, відверто кажучи, вже не те, що набридло, але давно злить і дратує, оскільки часто є порожньою словесною тріскотнею людини, яка недооцінює інтелектуальний рівень громадян і дуже переоцінює свої акторські здібності. Тональність промов, аматорська театральна гра і категоричність в оцінках змін, що вже настали, дуже контрастують із щоденною реальністю та очікуваннями громадян України на нового президента і уряд.
Як не дивно, але тим змінам, що все-таки відбулися в країні, потрібно завдячувати аж ніяк не президентові, урядові та Верховній Раді. Часто ці зміни відбувалися завдяки потужному тискові українського громадянського суспільства на владу і всупереч волі та діям владної верхівки.
Порошенко, влада, система і саботаж
Перше, що вже на старті насторожило в роботі Петра Порошенка, – це кулуарність прийняття рішень і непублічність політичних планів. Ніхто не знав, якими ж насправді є ці плани, навіть на найближчу перспективу. Гадали, вгадували, виходячи із засад, що наш новий президент має чіткий намір покарати злочинців з попереднього режиму, докорінно реформувати країну, відбити агресію та подолати корупцію. Після подій на Майдані ні в кого навіть не виникало сумніву, що нове політичне керівництво України не піде на сепаратні домовленості з олігархами, щоб зберегти стару систему. Це виглядало б дико і неприродно, особливо з огляду на пам’ять про полеглих за свободу героїв.
Але президент вирішив піти іншим шляхом. Можливо, він подумав, що для реалізації задуманого йому потрібно зосередити у своїх руках якнайбільше владних повноважень. А можливо, така концентрація влади була потрібна йому для збереження старої системи, в якій він виріс, сформувався і досягнув найвищих політичних висот. Можливо, як досвідчений бізнесмен, він сподівався керувати державою як велетенським власним бізнесом. Всі варіанти можливі, але для того, щоб приспати пильність, команда президента вдалася до певних технологічних хитрощів.
Щоб ніхто не посмів перешкодити реалізації відомого тільки йому плану, у медіа запустили тезу: ніякої критики нової влади, допоки вона не досягне перших результатів. І ця технологія спрацювала якнайкраще. Не було чути навіть найменшої критики тоді, коли президент вирішив позмагатися за владні повноваження з прем’єр-міністром, які той отримував за новою/старою Конституцією. І хоча історія формування владної коаліції була першим серйозним сигналом, що лідери двох найбільших фракцій Петро Порошенко і Арсеній Яценюк банально поділили сфери впливу і владу, незважаючи на те, що тим само вбивали український парламентаризм, однак це не викликало в суспільстві ані найменшого занепокоєння.
Не викликало занепокоєння й підписання нової коаліційної угоди, положення якої значною мірою суперечили конституційним нормам. Українці списали все на «революційну доцільність» і приготувалися до стрибка лева. Але не побачили не те, що стрибка, але й найменшого підскакування. Окрилений ламанням через коліно коаліції та обранням головою Верховної Ради свого давнього підручного – Володимира Гройсмана, Порошенко продовжив реалізовувати свій план. Він більше не хотів чути про технократичний уряд, бо відразу розумів, що не зможе на нього впливати, якщо той не буде сформований за квотним принципом.
Громадськість так і не довідалася, за якими критеріями відбирали міністерських кандидатів. Їй не пояснили, хто і скільки запхав в уряд своїх людей. І тому все склалося так, як того хотів Петро Олексійович: сильний президент, мозаїчний уряд із подвійним дном і підконтрольна президентові більшість у Верховній Раді. Найгіршим у цій ситуації було те, що малим фракціям у парламенті, які увійшли до складу коаліції і реально представляли громадянське суспільство, дісталася роль німих і пасивних статистів. Всі важливі проекти рішень узгоджували між собою президент і прем’єр-міністр, а потім ставили коаліцію у Верховній Раді перед фактом.
Спроби окремих депутатів та навіть фракцій збунтуватися або хоча б висловити незгоду «господарі» коаліції швидко нейтралізували, не гребуючи підтримкою колишніх регіоналів у парламенті. З кожним місяцем роботи уряду і парламенту ставало зрозуміло, що поділ на фракції насправді нічого не означає, що набагато важливішими є таємні домовленості між сильними світу цього і те, скільки депутатів у яких фракціях контролюють олігархи. Тільки через півроку на світ Божий, тобто в медіа, стали проникати відомості про те, хто насправді є чиїм депутатом. Бо, погодьтеся, дуже дивно звучать постійні нападки на уряд, який обрала коаліція, з уст депутатів президентської фракції. Якщо тільки послухати виступи депутатів Капліна і Добродомова на Інтері та на каналі 112 Україна, то складеться враження, що Опозиційний блок менше істерить, ніж ці два члени коаліції.
Нещодавно ефект вибуху бомби отримала інформація, надана віденському суду, про існування таємних домовленостей між Петром Порошенком, Віталієм Кличком та олігархом Фірташем. Не маючи цілком достовірної інформації, окрім заяв Дмитра Фірташа, нам важко судити про масштаби таємних домовленостей президента Порошенка і представників кланово-олігархічної системи. І для того, щоб не бути голослівним, потрібно просто проаналізувати діяльність президента за останній рік.
По-перше, найбільше підозр і нерозуміння викликала кадрова політика президента Порошенка. Подання кандидатури Віталія Яреми, цього «міліціонера-мовчуна», на посаду генерального прокурора України здивувало багатьох. Було незрозуміло, чому президент зупинив свій вибір на колишньому очільникові Київської міліції, бо тільки діти не знали про масштаби корупції, яка там панувала свого часу. Проте внутрішньо багато хто сподівався, що Ярема ще себе проявить, бо ж не міг наш президент підсунути нам свиню після таких драматичних подій? Підсунув. І знову найбільшою проблемою українців у післяреволюційний час стала їхня легковірність. Вони й подумати не могли, що президент може запропонувати на ключову посаду людину не для наведення порядку і встановлення справедливості, а для забезпечення саботажу.
Завданням Яреми було розвалити всі справи, не допустити до покарання винуватців злочинів і за будь-яку ціну зберегти систему. Порошенко не був новачком у системі, а тому добре знав, як функціонує прокуратура і суди, тому й провернув операцію «Ярема». І, на жаль, ні аналітикам, ні звичайним громадянам навіть на думку не прийшло, що Петро Порошенко, як людина системи, може намагатися реалізувати сценарій, який так добре вдався після Помаранчевої революції. В основі цього сценарію лежала тактика годування людей обіцянками доти, аж поки вони абсолютно не розчаруються, не впадуть в апатію і не залишать кланово-олігархічну систему в спокої. Як би цинічно це не звучало, але, складається враження, що публічні поклони на місці загибелі героїв Небесної сотні не надихнули президента на боротьбу із системою, а були лише камуфляжем для справжніх цілей.
Сміх крізь сльози може викликати те, як відбулася чергова процедура заміни генпрокурора. І знову президент всіх здивував вибором, цього разу він вподобав старого прокурорського апаратника Шокіна. Що тільки не розповідали легковірним українцям: і те, що Шокін переродився, і те, що тільки він може переламати хребет гідрі «портновської» системи, і навіть те, що він невиліковно хворий, а тому перед зустріччю з Богом хоче таким чином відмолити всі свої гріхи.
У перші тижні після призначення він кинув кілька камінців у тиху заводь української корупції. Кинув так, щоб пішли якнайширші кола, але без особливих наслідків. І все заглухло. Потім була комічна історія зі спробою покарати Клюєва і тепер – найсвіжіша сенсація: виклик на допит голови СБУ Валентина Наливайченка. Поки Наливайченко поводився як нешкідливий для системи хлопчик, то не мав жодних проблем. А як тільки зачепив справу БРСМ та причетність ГПУ до корупції у неймовірних масштабах, отримав відмову з Адміністрації президента здійснити офіційний візит до США і на додаток – повістку в Генпрокуратуру. Знайшли найбільшого злочинця, який має, напевно, відповісти і за вбивць Небесної сотні, і за непокараних злодіїв з команди Януковича, і за непорушність бізнесу Ахметова та Фірташа?
По-друге, президент Порошенко, як би дивно це не звучало, в зовнішньополітичній стратегії обрав політику компромісів та домовленостей із Росією Путіна. Вже навіть коли західні лідери зрозуміли і заявили, що з Путіним нема про що домовлятися, Порошенко наполегливо приймав у себе посла Зурабова, по кілька разів на тиждень вів телефонні розмови з Путіним і навіть дослухався до порад росіян у питаннях кадрових призначень. Напевно, тільки найсильнішим розвідкам світу відомо, що насправді обіцяв Порошенко Кремлю за ілюзорну передишку, недоторканість власного бізнесу в Росії та ще з багатьох питань щодо Донбасу, які нам ніколи не відкриються.
Відсутність чіткої та переконливої позиції у питанні війни на Донбасі та реального плану щодо його майбутнього породжує масу пліток, домислів та різноманітних версій теорії змов. Звичайним громадянам важко зрозуміти, чому Україна, ніби нічого на сталося, торгує не тільки з країною-агресором, але й із сепаратистами та терористами. Важко зрозуміти і те, чому в зоні АТО процвітає контрабанда і чому тільки через рік після початку воєнних дій керівники обласних адміністрацій розпочали блокаду регіону, який воює проти України? Як і не зрозуміти, чому й досі не завдано жодного відчутного удару по старій системі?
Чого ми не дочекаємося від президента Порошенка?
Відповідаючи на питання журналістів під час підсумкової прес-конференції, Петро Порошенко тричі картинно заявив: Не дочекаєтеся! У тому, що президент країни так часто вдається до цитат з анекдотів, нічого поганого нема. Це може бути тільки свідченням його близькості до народу. Але в бородатому єврейському анекдоті йшлося про старого чоловіка, який у невинних питаннях про самопочуття і здоров’я бачив злі наміри ворогів, а тому відповідав на все: Не дочекаєтеся! Чого ж стосувалися ці категоричні заяви у відповідях президента Порошенка?
Перший раз Порошенко виніс свій сакраментальний вердикт зловтішникам щодо життєвості парламентської коаліції: «Не дочекаєтеся! В Україні сьогодні є європейська коаліція, конституційна». Коаліція то є, але хіба не депутати від президентської фракції розхитують її зі всіх сил? На практиці виходить так, що за все, що народилося в надрах Адміністрації президента, коаліція має однозначно проголосувати. Але, на жаль, там часто народжується саме те, чому треба протидіяти й не допускати. І ще одне: а в чому «європейськість» цієї коаліції? У позбавленні права голосу менших фракцій? Якщо так, то президент Порошенко робитиме все можливе, щоб в коаліції і надалі панували хаос, взаємна недовіра і над нею постійно висів Дамоклів меч розвалу. Тобто треба розуміти, що Порошенко не допустить, щоб парламент нарешті запрацював як парламент.
Своїм «не дочекаєтесь» президент так само відкинув сподівання тих, хто, спостерігаючи за постійною колотнечею у Верховній Раді, допускає можливість нових парламентських виборів. Він знову пафосно апелює до абстрактного народу: «Що ще народ може дати Україні, які ще вибори він має провести, щоб нарешті депутати, уряд, президент і влада забезпечили проведення тих реформ, яких він від них чекає». Погодьтеся, дивний вислів, особливо в контексті улюбленого Порошенкового «не дочекаєтеся». Можна припустити, що президент Порошенко як державний муж, керуючись за таких обставин рацією стану, розуміє, що Україні буде важко осилити видатки на нові вибори. Але не менш можливим є варіант, що він знає, що в новому парламенті він вже не матиме більшості і йому не вдасться знову переламати український парламентаризм через коліно. Така мотивація також має право на життя.
Таким чином ми не дочекаємося ні злагодженої роботи коаліції, ні нових парламентських виборів. Парламентом далі керуватиме через Володимира Гройсмана в ручному режимі президент Порошенко, аж поки декому не увірветься терпець?
Друге «не дочекаєтеся» пролунало від Петра Порошенка у контексті майбутнього бунтівного Донбасу. Президент заявив буквально таке: «Питання щодо від’єднання Донбасу – провокація. Ніколи не допущу проведення референдуму з питання від’єднання Донбасу». Воно ніби й зрозуміло, що президент країни не має права розбазарювати на ліво і направо державні землі. Зрозуміло, що політик не може дозволити собі такої розкоші, щоб заявити: ви нам не потрібні, нам без вас буде тільки краще. Але що пропонує натомість президент Порошенко: повну невизначеність, пролонгацію конфлікту, тисячі смертей з обох сторін?
Вимотування сил – це не найкращі стратегія і тактика. Бо відомо, що «поки товстий схудне, худий помре». Тактика очікування того, що західні санкції настільки ослаблять Росію, що вона більше не зможе оснащувати сепаратистів і відсилати в зону конфлікту своїх військових, може затягнутися надовго. І що, весь цей час наші військові будуть гинути у перманентних сутичках із ворогом?
До цієї заяви президента вгадувалася певна тактика української сторони – зупинити й локалізувати бандитизм на рівні окупованих територій і не пропустити його далі вглиб країни. Будівництво укріплень на лінії протистояння вселяло надію на те, що з «тією» частиною Донбасу ми вже попрощалися. Але тепер виникає дуже багато запитань: яким чином Україна збирається повернути собі непідконтрольну частину Донбасу? І якщо поверне, то що буде робити з агресивно налаштованими проти України громадянами? Чи не означатиме це, що Путіну таки вдався його план, бо з раною Донбасу Україна на десятиліття має забути про євроінтеграцію, реформи і вступ до НАТО? І, зрештою, в чому полягає план чинного президента щодо врегулювання цієї проблеми?
Третє «не дочекаєтеся» президента стосувалося можливого дефолту України. Що б не говорили наші президент і прем’єр-міністр, але реформ в економічній сфері катма. Найбільшим підтвердженням цьому є відсутність інвестиційного буму в українську економіку. Зрозуміло, інвестори вагаються, чи вкладати кошти в економіку країни, що перебуває у стані війни. Але що зробили практично контрольовані президентом уряд, і Верховна Рада, щоб нарешті інвестиційний клімат покращився? А дефолту за обставин, коли держава функціонує виключно завдяки зовнішнім запозиченням, чекати не треба. Він настане одразу, якщо міжнародні фінансові організації відмовляться реструктуризувати борги України, або просто більше не видадуть кредити. І тут від президента залежить тільки одне: наскільки ефективними будуть його дії в боротьбі з внутрішньою корупцією.
Але поки що стара система разом із президентом Порошенком випробовують сили та терпіння українського громадянського суспільства. Вони думають, що громадяни знову видохнуться, втомляться і впадуть в апатію, а тоді вони продовжать своє звичне життя. Помиляються, бо в цьому протистоянні громадянські структури, завдяки здобутому досвіду, ставатимуть щораз сильнішими, а кланово-олігархічна система втрачатиме позицію за позицією. Головне – не бути пасивним і байдужим, не піддаватися на солодкі вмовляння старих кадрових бійців системи. Не сприймати саботаж з боку представників системи як невідворотну даність, але активно працювати на її злам. Навчитися розпізнавати вовків у овечій шкурі і, незалежно від їхніх заслуг та рангів, бити по руках.
І ще одне зауваження для президента на майбутнє – більше ніхто і нічого чекати не буде.