Нам вдалося пережити першу дію цього свята демократії й навіть серйозно не пересваритися. Ну, пообзивали трохи в неділю ввечері один одного «дебілами», але це радше зопалу. До ранку понеділка ми вже всі трохи охололи й вгамувалися. Тритижневий антракт між діями дає нам можливість зібратися з думками, осмислити те, що сталося, і спрогнозувати те, що буде.
Отже, після підрахунку 90% бюлетенів маємо такий результат.
Він мало чим відрізняється від результатів екзит-полів. А екзит-поли, своєю чергою, принципово не відрізняються від результатів останніх передвиборчих опитувань громадської думки (марґінальні і кишенькові соціологічні інституції ми не братимемо до уваги). А це значить, що чутки про смерть української соціології виявилися явно перебільшеними. Вона жива, вона працює і дає адекватні результати. І це вже велика перемога демократії і громадянського суспільства, продемонстрована недільними виборами.
Другою перемогою демократії є вже те, що явним лідером перегонів виявилася людина, не те що не з влади, але навіть не з опозиції, тобто не з політичної системи. Не раз доводилося чути від політологів твердження, що наша політична система сформована так, щоб туди не змогло проникнути жодне чужорідне тіло. Як засвідчили результати голосувань – таки змогло, причому дуже легко, мов ніж крізь масло.
Зараз, звісно, можна сперечатися, наскільки контрсистемним є Володимир Зеленським. Контрсистемним за суттю, а не тільки за формою. Проте в будь-якому випадку українці продемонстрували, що їм набридли номенклатурні політичні обличчя, вони прагнули чогось нового. Зрештою, це тенденція – не наш виплід, ми перехопили її від західних політичних трендів, що не може не тішити.
Хотілося б, звісно, щоб нашим лідером-«контрсистемником» стала людина, котра вже встигла себе зарекомендувати як борець з корупцією та іншими вадами владної системи. Такий собі умовний «Шабунін». Не дарма ж влада докладала всіх зусиль, аби скомпрометувати саме таких молодих ентузіастів, аби саме слово «антикорупціонер» набуло пейоративної конотації. І, до речі, медійні ресурси «опозиційних» олігархів діяли тут з владою в унісон. Так що тепер маємо те, що маємо.
Зрештою, перше місце президентських перегонів вже й так було визначено заздалегідь, тому 31 березня головна боротьба була за друге місце. Його з неймовірними труднощами виборов чинний президент Петро Порошенко (15,98%). Лише на фінішній прямій йому вдалося наростити рейтинг до потрібної величини. Чи то завдяки «мові-вірі-армії», чи то завдяки прагненню певної частини електорату до стабільності, мовляв, на переправі коней не змінюють, війна, головнокомандувач тощо.
Не можна стверджувати, що Петро Олексійович зовсім нічого не зробив, якщо брати до уваги суто реальні справи. Вже один безвіз чого вартує. Хоча оцінити його здатні тільки ті українці, котрі більш-менш регулярно подорожують закордон, а таких явно замало для електорального успіху. Не можна заперечувати і його ґрунтовної роботи зі здобуття Томосу. Подія доволі видатна, хоча й більше символічна, аніж прагматична. УПЦ МП в Україні як діяла, так і діє, володіє найвидатнішими монастирськими комплексами, не особливо зважаючи на формальне створення Помісної церкви.
Мова – знову ж сумнівне досягнення, з огляду на те, що закон про неї досі не ухвалено. Причому чи не головними винуватцями цього затягування стали члени президентської парламентської фракції. З армією й того гірше. Свинарчуки обкрадають її на сотні мільйонів і при цьому залишаються з необрубаними руками. Невже реалізацію всіх своїх недопрацювань Порошенко відклав на другу каденцію? Може, віру в це хтось і збереже до 21 квітня.
Юля Тимошенко, котра вже втретє брала учать у змаганнях за найвищу державну посаду, сподівалася, що й цього разу, як і двох попередніх, їй вдасться здобути «срібло». Тим паче, що передвиборча соціологія допускала таку можливість з огляду на статистичну похибку. Але цього разу успіх відвернувся від «газової принцеси» і їй довелося вдовольнятися «бронзою» (13,36%).
І це не може не тішити, з огляду на суцільний популізм її програми і передвиборчих гасел. Вже один білборд з обіцянкою удвічі скоротити ціни на газ давав підстави засумніватися загалом у реальності «Нового курсу» Тимошенко. І не дарма: незалежні експерти-економісти, аналізуючи цю програму, на залишали від неї каменя на камені.
Що ж тепер залишається Юлії Володимирівні? Підняти крик, що, мовляв, голоси сфальшовано, а далі організувати ще один Майдан? Це навряд чи.
По-перше, про те, що вибори відбулися відкрито і чесно, вже встигли заявити західні спостерігачі. Окрім того, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков запевнив, що 31 березня не було критичних порушень, а лише окремі інциденти. А він, як відомо, ледь не відкрито підігрував Тимошенко. Тому судовий процес щодо фальсифікацій виглядає ще більш безперспективним, аніж 2010 року.
По-друге, Юлія Володимирівна хоч відчуває себе в опозиційному полі як риба у воді, проте вона аж ніяк не бунтар-окопник, не виходить з неї «свобода на барикадах». У своїх луї-вітонах вона сильно дисонуватиме з майданною публікою.
Коротко пройдемося по решті претендентів. Четвертим до фінішу прийшов опоблоківець Юрій Бойко. Його результат (11,54%) засвідчує, що виразно проросійський електорат в Україні хоч і впертий, але вже зовсім не є численним. Так, до відсотків Бойка, котрий перед самими виборам злітав на зустріч з Кремлівським керівництвом, можна доплюсувати ще результати Вілкула (4,24%) – та все одно не страшно.
Розчаруванням для умовно «демократичного табору» став результат Анатолія Гриценка – сім відсотків. Його п’ята позиція підтвердила вже наче витавруваний на ньому слоган «перший непрохідний». Не справдилися надії на синергетичний ефект, спричинений тим, що на користь полковника познімалося кілька відомих кандидатів, зокрема мер Львова Андрій Садовий. Напевно, треба йому вже подумати про те, щоб нарешті відмовитися від цієї безнадійної виборчої затії та повернутися до політичної аналітики, де він добивався значно серйозніших успіхів.
А от шосте місце екс-голови СБУ Ігоря Смешка (5,97%) можна вважати неприємним сюрпризом цих виборів. Особливо дивує, що він зумів досягти такого результату, не дуже викладаючись на рекламу (у порівнянні з іншими учасниками перегонів). Виявляється, є в Україні люди, готові голосувати за старих гебістів. Не налякала їх навіть причетність претендента до отруєння Віктора Ющенка 2004 року. Можна припустити, що його виборці сплять і бачать на троні такого собі «українського Путіна», котрий залізною рукою наводить лад в країні. Тим більше, що на рекламних постерах Смешка містяться погрози когось там посадити. Багато кому це до вподоби.
Ще одна несподіванка, але вже приємна – сьоме місце Олега Ляшка (5,44%). Адже ще зовсім недавно, якихось кілька місяців тому соціологи пророкували йому одну з лідерських позицій. Отже, наше суспільство потроху дорослішає, починає розуміти, що таке популізм, принаймні в його гіпертрофованих проявах. І тут вже не допоможуть ні вила, ні цілування корів, ні навіть вдирання на засідання Кабінету Міністрів.
Про Вілкула ми вже згадували раніше, тому перейдемо зразу до дев’ятого місця, на котрому опинився кандидат від об’єднаних націоналістичних сил Руслан Кошулинський (1,65%). Його результати засвідчують, що націонал-популістські гасла вже не діють на українську аудиторію. І тут, як не дивно, Україна йде проти європейських політичних тенденцій. Австрія, Італія, Франція тощо – всюди там зростають націоналістичні настрої на тлі міґраційної кризи. Тенденції ці надзвичайно небезпечні, оскільки несуть екзистенційну загрозу для Європейській Унії. Не даремно Кремль витрачає стільки зусиль, часу й коштів на підгодовування націонал-популістів у Європі.
На цьому й завершимо перелік учасників президентських перегонів і їхніх результатів. Нижче йдуть суто технічні кандидати або такі, котрі апріорі не мали жодних шансів на успіх.
Поміркуймо краще, що нас чекатиме 21 квітня, тобто під час другого туру президентських виборів. Поки що соціологія прогнозує перемогу Зеленського у двобої з чинним президентом. Обоє кандидатів оголосили про намір провести телевізійні дебати в прямому ефірі. Не можна відкидати, що тут чаша терезів хитнеться в бік Порошенка. Він уже неодноразово демонстрував своє вміння дискутувати. Тим часом Зеленський, навпаки, постійно уникав зустрічей з пресою. А там, де він таки виходив на публіку без наперед заготованого авторами «95 кварталу» сценарію, демонстрував себе геть нікудишнім оратором.
Зате у Зеленського більше шансів заручитися підтримкою тих кандидатів, котрі вже вибули з боротьби (можливо, навіть Юлії Тимошенко). Тим часом у Петра Олексійовича таких шансів значно менше. Бо, по-перше, він уже встиг всіх своїх конкурентів обізвати «ставлениками Кремля». А по-друге, пам'ять про те, з яким завзяттям Порошенко знищував три роки тому свого коаліційного партнера Арсенія Яценюка, навряд чи додасть ентузіазму потенційним союзникам.
У будь-якому випадку я не ризикнув би вже зараз спрогнозувати результати другого туру. Трапитися може все, що завгодно. Набираймося терпіння, спостерігаймо.