«Portishead». 10 років мовчання

08:28, 31 березня 2008

Назвати свій третій альбом «Third» (Третій) – означає декларувати або свої претензії на беззаперечну самобутність, або повну відсутність фантазії. Десять років після запису другого альбому не подавати ознак життя і знати, що тебе чекають натовпи фанатів означає бути або легендарним, або геть наївним. Спровокувати безліч мережевих баталій через альбом задовго до його випуску означає бути «Portishead».

Так, брістольський ансамбль, що вже десять років не випускав нічого нового, нарешті наважився на новий альбом. Він став доступним у мережі (з подачі авторів, без сумніву) ще на початку березня, хоча його офіційний реліз на CD запланований на 24 квітня. І для фаната «Портісхед» наважитися його слухати таки вимагає навіть певної мужності: ану, чи не розчарування принесуть перші ж ноти?

Ні, перші ноти зразу дають чітке розуміння того, чим займалися музиканти ці десять років мовчання. Якщо коротко: вони відкидали. Дотепер у музиці було зроблено майже все, а спектр можливостей настільки обширний, що не штука й розгубитися в цій безмежності чистих потенцій. Тому найбільшою чеснотою стає вміння не знайти щось нове, а відкинути усе несуттєве, так, щоб залишилося тільки те повідомлення, яке музикант хотів передати. Якомога менше посередників, пафосу, претензійності, навіть новаторства. Message only. Музика стає подібною до «мистецтва відкидання зайвого» - скульптури. Або до колажу - оскільки вигадування власного стає небажаним, єдине, що залишається творцю - понасмикувати найпридатніших до вжитку фрагментів звідусіль і приправити їх в своєму індивідуальному стилі.

Власне, відкидання і є основною рисою «Portishead». У перших альбомах вони могли похвалитися вокалом Бет Ґіббонс, семлерами на басу та рідкісними звуками гітари. Тепер вони, здається злякавшись, що такий шлях доведе їх до повного ніщо, почали додавати. В хід пішли синтетичні семпли всіх сортів і мастей, гітарні партії стали не такими рідкісними й насиченішими, з'явилися навіть стандартні гітарні перебори. Але нікуди не зникли неповторний вокал Бет і похмурі звуки на басу, як нікуди не зникла і та пустка, яка заповнювала собою решту звукового простору.

Справді, альбом видався дуже складним і продуманим - відчутно, що кожен семпл і кожна нота ретельно поставлені на своє місце, але й також еклектичним (нагромадження різних тембрів партій, що виринають з пітьми тільки для того, щоб, ледь на них глипнули оком, зникнути назад в нікуди) і насиченим порожнечею. Він не заповнює собою всього звукового простору (а це би було дуже просто зробити при теперішній техніці звукозапису навіть з одним інструментом), а радше розставляє проблискові маячки в туманній безконечності, причому вказуючи не тільки дорогу, але й точки, від яких слід триматися подалі: тут - боляче, тут - самотньо, тут - суїцид, тут - кохання... В тумані криються потвори. Але поки їх немає, можна розказати історію чи навіть заспівати пісеньку - правда, Бет цього ніколи раніше не пробувала?

На відміну від попередніх альбомів музика стала значно менш проникливою й пронизливою. Вона не так «бере за душу», як то було раніше. Ні, вона не стала гіршою, просто експресія тут прихована, так що альбом відкривається не за першим, і навіть не за третім прослуховуванням. Тим більше, він принципово протестує проти фонового прослуховування: тоді він перетворюється у безсенсове нагромадження звуків. Він, якщо хочете, не нав'язується, але зовсім не тому, що йому нічого сказати.

Лірика витримана в традиційному стилі Ґіббонс: моменти, натяки, нічого доказаного, майже нічого - сказано вголос, але разом з тим - пронизлива; іноді, правда, Бет вдається до прямо протилежного: багато говорить ні про що, можливо, для розрядки. Треки часто обриваються на півноті (аж деякі слухачі вирішили, що це обмеження промо-запису). На тлі спокійно-приреченого вокалу й нехитрого супроводу періодично з'являються важкі фузові гітари, електронні шуми, несподівані барабанні партії. Подив викликає пісня «Deep water» в супроводі банджо: «Portishead» і... кантрі? Але це тільки невеликий відпочинок посеред альбому, ще одна потвора в образі променя світла, яка, як і всі, швидко розчиняється.

Отож, «Portishead» повернулися. Але якщо хто був раніше закоханий в легендарний брістольський саунд, то йому краще й далі слухати старі альбоми. Група зазвучала по-новому, і попередні шаблони сприйняття тільки заважатимуть. Однак на цей альбом варто було чекати. Ні, «Portishead» не зробили нічого монументального, екстраординарного, не скочили вище інших. Вони не захоплюють, не епатують, не збивають з ніг. Вони просто створили ще один маленький, але глибокий світ, який тим більше розкривається, чим довше в нього вслухатися.

Альбом можна рекомендувати всім інтелектуальним меломанам, незалежно від попереднього знайомства з творчістю брістольців. А ось фанатам старих «Portishead» слід спершу підготуватися до сприйняття якісно нової музики, інакше, крім розчарувань і роздратувань, їх нічого не чекає. Навряд чи альбом вдасться слухати регулярно - занадто вже він специфічний. Все ж в непростий час сказаності всього він вийшов невимовно самобутнім, чим і заслужив на достойне місце у фонотеці.

 

Фото з сайту www.nme.com