У Збройних силах України велика плинність кадрів. Люди з бойовим досвідом звільняються, а держава витрачає мільйони гривень на підготовку нових воїнів. Це проблема. Проблема, головна причина якої – ставлення командирів і важка служба. Що із цим робити, як змінити такий стан справ?
Коли я 2015 року вперше потрапив у зону АТО, то саме розпочався процес зміни системи ухвалення рішень у військових частинах, через що виникли перші конфлікти з добробатами. Цей процес багатьом не подобався і не подобається досі, бо все забюрократизовувалося, збільшувалась кількість документів та різних рапортів, дедалі більше говорили про статути та їхнє дотримання. У ЗМІ, описуючи ці процеси, вживали такі вислови, як «совок в армії», «паркетні офіцери», «армія не воює».
Зразу зазначу, що багато «паркетних офіцерів» пересиділи активну фазу війни та щойно після цього повернулись на службу. Вони не мають авторитету, навіть попри те, що намагаються змінитися, потрапивши в зону бойових дій.
Турбувало це й мене, бо повертатись у реалії строкової служби не хотілося. Але за деякий час усе стало зрозуміло. Один з офіцерів, який відповідав за забезпечення, все дуже просто пояснив. У 2014 році ніхто нічого не рахував і не питав, кому й для чого було потрібно те чи інше матеріальне забезпечення та зброя. «Хлопці просили, а ми давали, ворог атакує і на такі питання немає часу», – розповів він.
Але 2015 року коли бої стали більше окопними, активної фази на всіх ділянках не було, постало питання нарешті налагодити системне постачання всього потрібного та обліковувати, куди й кому скільки чого йде. А головне – визначити матеріально відповідальних.
Адже було виявлено не один і не два випадки масових крадіжок у своїх же. Для прикладу, виписувалось тижневе забезпечення на 500 бійців, але дорогою на бойові позиції частина харчів продавалась на місцевих ринках. Відповідно хлопці не доотримували їжі, а окремі офіцери чи прапорщики й сержанти добре заробляли. Мені довелося надавати свідчення в одній з таких справ, де офіцер, відповідальний за забезпечення, за рік так потрошки накрав на понад 600 тис. грн продуктів у хлопців, з якими разом спав та їв.
Армія під час війни і в мирний час – це дві різні структури. Утім наведення порядку і вибудовування вертикалей ухвалення рішень – це нормальна й логічна практика в обох випадках. Проте тут виникає проблема: людей, які здатні це якісно робити, бракує. Навіть молоді офіцери, які приходили після академії, мислили категоріями «совка» і зразу намагались діяти так, як бачили по телевізору або почули від свого викладача, який служив ще в армії СРСР.
Проблема кадрів, які здатні по-іншому працювати, відчувалась і ще відчуватиметься в армії не один рік. Бо змусити людину служити по-новому і сприймати все не так, як протягом 10, 15 чи 20 років, дуже важко. Саме тому бойовим командирам після років війни так важко повертатись у свої частини. Справжні бойові командири воювали, не каталися на відстані 80-100 км від лінії розмежування, а були зі своїми бійцями, і були там постійно. А нині доводиться виходити на ранкове шикування чи писати рапорт на кожну дрібницю. Але такі реалії армії, що не воює.
Реалії армії, яка не веде постійних бойових дій, для багатьох складні. І часто це через стереотипи. Армію сприймали не як роботу і професійну діяльність, а як повинність. Тільки війна стала чимось іншим, не службою, патріотизмом і героїзмом. Тому для багатьох, а фактично для більшості, що звільнились з армії, в останні роки головний посадовий обов’язок – бути героєм. А служба в містечку на 70 тисяч, наряди та шикування не дають можливості його виконати та відчувати себе героєм, тим, хто захищає країну.
Суспільство не хоче розуміти важливості професійної армії та бачити великі витрати на одного бійця (один військовик-контрактник коштує бюджету понад 1,5 млн грн за три роки). За наші гроші готують професіоналів, а ми намагаємось на них давити й вимагати геройства, не думаючи про службу. Ми маємо розуміти, що будь-яка служба важлива і що коли люди звільняються, то це велика втрата. Їх треба підтримати і допомогти відчути себе корисним і важливим не тільки на лінії вогню. Ми платимо за свою безпеку, але не цікавимось кому і за що. Тільки вимагаємо бути героями.
Цей образ героя тисне на людей. Серед моїх підлеглих були хлопці, які соромились сказати, що вони рік були на війні, але не брали участі в боях. Коли одну позицію обстрілювали, то інша заздрила. Бо ті тепер справжні герої.
Коли я їхав на війну, один зі знайомих побажав мені: «Вбий багато росіян і одного за мене». А коли я повернувся і сказав, що нікого не вбив, то він розчаровано дорікнув: «То ти не воював». По багатьох це сильно б’є, і вони не хочуть продовжувати служити в Стрию, Житомирі чи Миколаєві, очікують на виїзд в ООС, де просто триматимуть рубежі.
Вимагання геройства пов’язане ще з багатьма міфами про 2014 рік, коли «воїни» їхали на тиждень чи навіть день в зону АТО, а потім розказували, як вони десятками знищували ворогів. Це породило певні сподівання та навіть вимоги до українських військових. Вони переслідували мене протягом усієї служби, і навіть зараз з’являються люди, які вважають, що рік в АТО без постійних бойових зіткнень нічого не вартий.
Були в моєму підпорядкуванні й колишні бійці відомих батальйонів. Вони багато розповідали про свої геройства, але за першої бойової тривоги зникали, а потім знаходили мільйон причин, чому цього разу вони не можуть виїхати на передову. Усвідомлюєте «демократичність» на фронті у 2015 році, коли боєць боявся виїхати на передову, та була можливість його замінити, то його міняли. Зараз такого ніхто не потерпить.
Армія стає професійною, служба стає роботою, а геройство – радше наслідком провалу в підготовці та тактиці. Армія готується до звільнення окупованих території, і військовики розуміють, що це не патріотичний вчинок, а їхня робота. Не варто тиснути на військових міфами й уявленнями про війну під впливом телевізора.
Командирів також неможливо змінити відразу. Але чимраз більше тих, хто починав війну лейтенантом, а зараз командує дивізіоном чи батальйоном. Тому зміна відбудеться, головне – не тиснути на армію, а підтримувати.