Популяризація знань з української історії змушена пройти нині поміж Сціллою пропаганди і Харібдою маргіналізації, уникнувши і сакрального, і профанного. Історія – це всього лиш трактування тих чи інших подій та явищ минулого, і ніколи не стане абсолютно достеменним знанням.
Це ніби злочин, який не можна розкрити за нестачею доказів та відсутністю свідків. І приховувати злочин в ім’я політкоректності, коли вже відомо, хто його скоїв, дуже небезпечно. Від цього на історичній пам’яті з’являються стигмати. Існує ще одна проблема: якість тексту на історичну тематику.
Історик як письменник
Система освіти в Україні не лише не навчає мислити самостійно, а й не вимагає від студентів уміння передавати на письмі власні й чужі думки. Анонімні трудівники пера викладають в Інтернет реферати, інші трудівники пишуть курсові та дипломні, дисертації для когось. Вимоги до цих текстів просто інквізиторські. Вони мають бути написані канцелярською мовою, зміст не такий уже й важливий, а власна думка не заохочується. Якщо навіть молодий вчений писав завжди сам свої роботи, він не зможе написати цікавої монографії чи навіть статті, маючи сенсаційний матеріал. Натомість книгам французьких істориків притаманний індивідуальний літературний стиль. Переклади їхніх книг ніколи не затримуються на полицях книгарень. В Україні також з’являються монографії на теми української історії, але ними насолоджуватися як літературою, за дуже небагатьма винятками, неможливо. Історики скажуть, що поєднання науки і літературної творчості зайве, і що авторський стиль – це виняток. Проте суспільні науки відіграють величезну роль у формуванні громадянського суспільства. Краще нехай це роблять фахівці, а не телевізійні ток-шоу чи бульварні газети. Масове інтелектуальне отупіння українців лежить також на сумлінні істориків, філософів та літературознавців, які не займаються просвітництвом, а ведуть безкінечні дискусії у вузьких колах чи просто сперечаються з провокаторами, заковтнувши нігілістичну наживку. Але чому тоді книги Наталі Яковенко так охоче купують і читають, попри її важкувату мову? Бо український історик Яковенко має те, чого не має більшість публічних письменників та й політиків: харизму професіонала і незаплямовану співробітництвом з ідеологією репутацію. Є й інший тип історика: людини суспільно активної, яка публічно відстоює власну точку зору, що часто збігається з певною ідеологією, але при цьому дистанціюється від партій і влади. Звісно, такий історик є водночас письменником і вченим. При цьому він також є фахівцем високого класу. Під цим можна підвести риску, бо далі все – від лукавого. На жаль, у нас істориків першого і другого типу можна перелічити на пальцях.
Історія без брому
Стигмати історичної пам’яті вимагають делікатного ставлення. Будь-який радикалізм призводить до драматичних наслідків принаймні в одному поколінні і, що найгірше, спотворює карту історичної свідомості. Стигмати викликають такі теми, як колонізація України Польщею та Росією, становище української мови, діяльність Івана Мазепи, Голодомор 1930-х років, єврейські погроми, колабораціонізм, волинська різня, УПА і ще багато інших. Від осмислення до профанації, від замовчування до фальшування – такий діапазон маятника, розхитаного під час ідеологічного протистояння. Політкоректність тут можлива лише за умов взаємності, інакше вона виглядатиме капітуляцією. У звичайної людини може скластися враження, що це і є вся історія, яку варто знати і про яку не можна читати, не маючи при собі заспокійливого.
На тлі всіх цих пристрастей виглядає позитивом книга історика-політолога Костя Бондаренка «История в профиль», що вийшла восени у видавництві «Знання»: збірник статей, котрі свого часу друкували у київському журналі «Профиль». Це невеликі розповіді про людей минулого та деякі знакові для України події. Якщо це вельми примітні постаті, то увага автора фокусується на невідомих деталях, якщо забуті – читач отримує стислу, але дуже насичену фактажем біографію. Про якесь особливе розвінчання і деміфологізацію не йдеться. (Або нас вже нічим не здивуєш). Підбір персоналій – суб’єктивний. Читач міг би запропонувати власний список осіб, про яких варто написати, але автор вибрав саме цих, без жодних підступних намірів: політичних чи ідеологічних. Часи псевдоісторичного епатажу, коли можна було злетіти на пік популярності, дякувати Богу, минули. Зараз настав час пошуків власних координат у світі, перефразовуючи Ларі Вульфа, час «винайдення України». В даному випадку України як сукупності етносів, України як території, що входила до складу різних держав, а тому її історія – це історія тих держав, врешті, історія України як частина світової історії. А те, що кожну історичну подію можна трактувати по-різному і навіть сфальшувати… Що ж, нарешті ми почали це усвідомлювати. Принаймні, виросло нове покоління, яке вже не сприймає мильних опер на історичну тему, але ще шукає координат для себе. Книга з історії не має вчити ні любити, ні ненавидіти – цього кожен мусить навчитися сам. Але вона має допомогти з усією гостротою відчути один з основних месиджів історії: Sic transit gloria mundi. І що більше втішає: Це мине, і це також мине.
Коли йдеться про винайдення України, то історична карта її досі нагадує карту часів Птолемея, коли люди не дивились на землю з реального космосу і не могли повірити, що Земля – кругла. Історична наука України ще чекає на своїх Коперніка та Галілея. Але, оскільки нам усім випала карма жити в заполітизованому суспільстві, де упередженість щодо автора стала ознакою нашої геополітичної орієнтації і громадянської пильності, то довелося, окрім вказаних питань, сформулювати ще й додаткові. Чи не збирається автор маніпулювати мною як читачем і чи здатна я це розпізнати? Чи не постане у мені спротив внаслідок трактування тих чи інших подій і чи не спровокує це мене на необ’єктивні судження. Чи не доведеться мені пити бром, образно кажучи?
Ні, я не стала пити бром, прочитавши всі 600 сторінок тексту. Не тому, що мені байдуже до минулого моєї країни. Більшість наших громадян взагалі цим не переймається, комфортно почуваючись поміж примітивних псевдоісторичних міфів. «Увесь світ спить», ‒ ці слова Григорія Сковороди не менше пасують до нашого сьогодення, ніж до XVIII сторіччя. А тому, що Кость Бондаренко аргументовано пояснив, чому цього не варто робити. По-перше, Україна продовжує існувати всупереч усім прогнозам; по-друге, наша історія не гірша і не ліпша за історії інших країн; по-третє, бром шкідливий для репродуктивного здоров’я людини. І по-четверте, потреба у бромі взагалі зникає, коли відмовитись від застарілого сприйняття історії як суто політичної або історії етносу, або залишати за бортом успіхи, приймаючи натомість на борт поразки, що звужує світогляд до радикалізму чи просто фантазій. Як я побачила згодом, деякі трактування здалися мені поверховими, а висновки – поквапними, але загалом книга не залишила по собі гнітючого враження, і бажання взяти вила в руки не виникло так само.
Ми всі є учасниками історії, а тому нас цікавить передусім поведінка й життєві перипетії людей, які залишили слід в минулому: те, як вони відстоювали свою життєву позицію і принципи в обставинах, що мають здатність періодично повторюватись. Кров, як свідчать життєписи українців, поляків, євреїв, росіян, татар, ‒ це ще не все, і хоча вона може стати об’єктом переслідувань чи преференцій в певні періоди, однак не має бути предметом гордощів чи ганьби для самих суб’єктів історії. Важливі – наші вчинки, наші наміри. Духовні зв’язки між людьми у вигляді спільних інтересів на основі патріотизму чи взаємного толерування мови і звичаїв – ось що справді перспективне, з огляду на те цивілізаційне болото, в якому загрузла зараз Україна, розділена як мінімум на дві частини, кожна з яких має власну історію. Але попри них існує Історія Загальна, Всесвітня, і хоча, на перший погляд, підбір тем історичних есеїв видається довільним, пригадаймо, в які роки їх публіковано (2007-2011), що тоді відбувалося в Україні і в світі, і ми зрозуміємо, що вони не були випадковими.
Суспільний запит на історію
Партійне, ідеологічне чи міфологічне сприйняття історії невластиве людям, чий розум орієнтований на пошуки істини, тільки от що вони робитимуть з цією істиною, якщо вона виявиться раптом гіркою… Просвітницькі есе на тему історії мають враховувати читацький чинник, як і публіцистика та художня література, тобто істина викликатиме старий добрий катарсис, якого не скасує жоден постмодернізм, бо він – це світло в кінці тунелю, одвічне per aspera ad astra. Але йдеться про правду, факти, а не про підтасування і фантазію. Журнал «Профиль» був розрахований не на екзальтованого й чутливого щирого українця, а на скептичного та прагматичного читача. Такий не повірить у спорідненість галичан з галілеянами, але може упійматися на тенденційність Бузини і навіть стати його адептом. У наш час репутація у бізнесі – поняття ефемерне, а надто в журналістиці чи красному письменстві. Тому потрібно більше таких книг, як Бондаренкова: автор створює не пантеон героїв, а галерею історичних портретів з конкретною метою – запровадити в історичний обіг валюту, котру досі відкидали історики українського етносу й придворні панегіристи та пасквілянти. І кожному автору варто завоювати довіру в читача, дати йому точку опори, а не піаритись на байках для невибагливого поглинача масової культури. Ця точка важлива для віднайдення координат і формування на їх основі історичного світогляду. Це і буде винайденням України.
Розвінчування міфів – не таке вже й благо, і навіть зло, коли воно передчасне. Сарматський міф створив польську націю, і якби його зруйнували зарано, в XIX ст. чи навіть пізніше, хтозна, чи вдалося б Польщі досі відчувати себе спадкоємицею Речі Посполитої. Українці – теж спадкоємці Речі Посполитої. То була їхня держава також. Українська шляхта наприкінці XVI ст. була прирівняна у привілеях до польської. Уніатська церква допомогла зберегти українські мову й етнос. На жаль, історики дуже мало поширюють знання про це в суспільстві, тому кілька нарисів Бондаренка на цю тему, зокрема про Михайла Вишневецького, короля Польщі, варті того, щоб із ними ознайомилося якомога більше читачів. Тим більше, що для того, щоб популяризувати історію, потрібна наукова база про той період, яка вже існує в Україні – маю на увазі дослідження Наталі Яковенко.
Книга Бондаренка завершується статтею про Тараса Шевченка, яка не видається мені вдалою. Автор вирішив погратись в альтернативну історію, запропонувавши іншого консолідатора нації – Степана Руданського, хоча для цього потрібно було лише відповісти на запитання, яке звучить дуже просто: за що ми любимо Шевченка? Або, коли йдеться про прагматичного читача, чому Шевченка не замінив Руданський? Автор гадає, що вибір на користь останнього міг би змінити долю нації, хоча, на мою думку, нації як такої просто б не існувало нині. Українському народу був потрібен тоді, та й зараз, лицар-заступник, наділений магією слова, що має ключ до генетичного коду українця, роблячи його вразливим і водночас сильним. Шевченко говорив те, що не могли сказати «раби німі», він став їхнім речником, наділеним історичною пам’яттю і спогадами про майбутнє. Його прямим попередником був сучасник Коліївщини Григорій Сковорода, який писав: «мой жребій з голяками, но Бог мудрости дал часть». Ішлося про оголеність душі та відкритість перед світом, а не про нехіть до статків. Можливо, цього замало, щоб створити і побудувати державу, але досить для створення громадянського суспільства.
Дещо дивує така сама гра з неоднозначною постаттю Степана Бандери, який став провідником однієї частини нації. Недарма професор Ярослав Грицак радить почекати з його тронізацією чи навпаки – детронізацією, щоб не поглиблювати розколу в суспільстві, закликаючи нас бути мудрими. Зліт Бандери також не був випадковим. Взагалі, якщо й існує альтернативна історія, то лише у паралельних світах. А в нашому з вами діє ефект метелика, і тут важливий не сам метелик, а нога, що наступила на нього і почала низку змін у майбутньому.
Білі плями і чорні діри української історії
Трансцендентальні явища не варто плутати з тими, що зникли з історичного обігу чи були настільки перекручені й спотворені, що їх треба заново винаходити, тобто досліджувати. Кость Бондаренко відкриває цілу галерею парсун революційних діячів з кримінальним минулим, авантюристів, мандрівників, терористів, вчених і культурних діячів, яких або досі взагалі не виставляли, або настільки тісно пов’язували з іншими країнами, що наша історіографія, поглинута вивченням українського етносу, їх ігнорувала. Це – неправедливо і неправильно, і, безперечно, шкідливо відмовлятись від частини власної історії. У таких випадках популяризатори, ці самітні мисливці, навіть випереджають науку.
Але є ще спільні події – міжнаціональні, міжрелігійні конфлікти, що обросли безліччю гіпотез, теорій, або просто вигадками. Вони небезпечні тим, що їх можуть використовувати сучасні політики задля принципу «розділяй, шоб панувати». Це – своєрідні чорні діри, які затягують у себе кожного, хто лиш наблизитись. Як-от Коліївщина, гайдамацьке повстання 1768 року. Навіть не війна під проводом Богдана Хмельницького. Причина, мабуть, у тому, що гайдамацький рух засвідчив, до чого може довести колапс права й наступання на мозолі мови та віри. Надто великий резонанс отримала нетривала операція Максима Залізняка та Івана Гонти, змінивши назавжди національну самосвідомість. Геополітична провокація – це лише поверхня Коліївщини. Тарас Шевченко у поемі «Гайдамаки» вказує причину повстання: «А хто винен? Ксьондзи, єзуїти…» Не варто сприймати це буквально, тобто як конфлікт на релігійному ґрунті. Річ Посполиту розколола конфедерація противників проросійської політики останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського, яка взяла на озброєння релігійний терор. Уманський сотник Іван Гонта служив у Фелікса Потоцького, противника конфедерації, а тому нікого не зрадив, приєднавшись до Залізнякового війська. Автор есею про Коліївщину мусив би це знати. Максим Залізняк був із козаків, невдоволених занепадом Запорізької Січі, яка перетворювалась на іграшку в руках російської імператриці.Справжньою метою Коліївщини було відновлення української держави, возз’єднання Лівобережжя й Правобережжя.На це вказують універсали Залізняка. Так само автор автоматично повторює хибну думку, нібито настоятель Мотронинського монастиря Мелхіседек Яворський освячував ножі повстанців. Насправді Мелхіседек віддавав перевагу дипломатії, а не різанині, і на той час перебував у Варшаві, намагаючись переконати короля зупинити конфедератів. Його роль як натхненника Коліївщини значно перебільшено. Ось такі «чорні діри» потребують цілком нового підходу до реставрації події на основі статистики, демографії й археології, і не повинні зводитися лише до полеміки між істориками. Гадаю, цей час ще настане, бо останнє слово все-таки за наукою.
Якщо Коліївщина стала полем битви між польськими, єврейськими, українськими та російськими істориками, що є негативом, то варто замовити слово й за історичну містифікацію. Кость Бондаренко розглядає одну з найбільших літературних містифікацій – «Слово про Ігорів похід», яка водночас є і історичною містифікацією, і пропагандистським міфом. Важко повірити, що академіки Дмитро Лихачов та Борис Рибаков не здогадувалися про зв’язок так званої давньоруської поеми з хвилею містифікацій у тодішній Західній Європі ( Осіан, Краледвірський рукопис та інші). Звідси й пропагандистський міф про Київську Русь як колиску трьох братніх народів, який досі надихає противників незалежності України. Розглядаючи цю майже детективну історію в контексті схожих історій, автор викликає довіру й симпатію своїми аргументами-доказами. Але в іншій історії про грузинського поета Давида Гурамішвілі (1705–1792 рр.) він не ставить питання, кому це було вигідно, повторюючи пропагандистську вигадку Павла Тичини про дружбу Гурамішвілі й Григорія Сковороди. Власне, ще у 20-х роках минулого століття, працюючи над поемою «Сковорода», Тичина лише висловив припущення про ймовірну зустріч Сковороди і Гурамішвілі, але з часом це припущення виявилося дуже зручним. Микола Бажан 1937 року перекладає поему Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі». Дружбу між грузинським та українським народами потрібно було продовжувати. Згадався майже забутий у нас поет ХVІІІ ст. Давид Гурамішвілі, який провів багато років життя в Миргороді на Полтавщині. Почались пошуки його могили. У 1949 році на могилі грузинського поета урочисто відкрили пам’ятник. Павло Тичина навіть написав вірш « Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді «Витязя в тигровій шкурі». Ні у Дмитра Багалія, знавця життя і творчості Сковороди, ні у Е.С. Маградзе, грузинського дослідника життя і творчості Давида Гурамішвілі, немає згадки про їхнє знайомство. До речі, переклад книги Маградзе вийшов у серії «Уславлені імена» ще 1980 року. Це все красива пропагандистська картинка, яка навряд чи має реальну основу.
Власне, я веду до того, що навіть у популярній книзі варто вказувати джерело інформації. Історія пошуків часом буває цікавіша, ніж сама історія. А скільки таких пропагандистських міфів радянської доби продовжують існувати, звивши затишне кубельце в суспільній свідомості… Виникали міфи й на зорі незалежності України. Міф про скарби Полуботка реанімував поет Володимир Цибулько. «Вельми вчасно» з’явились і Велесова книга, міфи про лемківську говірку Ісуса Христа, про трипільську цивілізацію. Звісно, з добрими намірами, хоча пані Історія найвродливіша, коли вона правдива.
Було б чудово, якби наші видавництва перестали масово продукувати егоцентричні опуси укрсучліту, а почали видавати серії популярних книг з історії, особливо біографічних, замовляючи їх фахівцям, а не письменникам.