Років 15 тому я записував інтерв'ю з філософом Сергієм Кримським для одного ще не мертвого, але вже й не дуже живого тижневика. Уже тоді всім було зрозуміло, що місце філософа, у найкращому разі, ‒ за столом кулінарного телешоу, але в матеріалі для напівмертвого часопису ще можна було поговорити і про буття.
Як людина з низьким рівнем культури і освіти, я не дуже соромився ставити питання руба: сучасна українська філософія – що воно таке? Де всі ці люди, тексти, ідеї? Чим живуть і про що дипломовано мислять?
Славетний академік, людина надзвичайно толерантна до виявів журналістського ідіотизму, відповідав розлого, надзвичайно цікаво, з чудовим почуттям гумору. Під кінець бесіди я буквально прозрівав від того, наскільки недооцінені суспільством і мною особисто проблеми методології. Але ще більше мені запам’яталася його перша реакція на це запитання. Вже тоді я добре знав це тривожне, сповнене страшної боротьби мовчання, від якого чомусь закладає вуха й десь за вікном починають бамкати церковні дзвони. Я добре пам’ятаю аналогічну вібрацію кабінетної тиші, коли записував для одного похоронного часопису інтерв’ю з виробником домовин і поцікавився, чому їхній спецкомбінат не виготовляє гробів овальної або трикутної форми. З цим промовистим онімінням я зустрічався протягом життя так часто, що вже міг би вітатися з ним за руку.
Я досі не знаю, чим живуть і про що мислять сучасні українські філософи. Кримський помер, спецкомбінат, як і раніше, задовольняє всі потреби населення, а ставити прості запитання стає дедалі важче. Античні філософи досхочу міркували про те, що таке людяність, благочестя, справедливість. Тоді це вважалося не в западло. Хто сьогодні ставить собі чи, тим більше, суспільству ці запитання? Де ті філософи, які б наважились вийти на публіку з міркуваннями про щастя чи пошук гармонії, безвідносно до якоїсь теорії успіху, бізнес-стратегії чи локальних потреб корпоративного тренінгу, а просто так, для себе і для тих, кому раптом теж було б не в западло збагнути, що змінилося у людській душі від часів Аристотеля?
Чому протягом багатьох років од жодного політика під час будь-якого політичного ток-шоу я не почув, що він думає про милосердя, про вічність, про віру? Чому нікому не спадає на думку, що слова, використані у промовах і партійних гаслах, не вигадані тут і тепер заради обману й соціальних фокусів? Чому ніхто не запитає президента, що таке добробут? Чому в тебе, пожирача новин і активного громадянина, читання цих рядків викликає посмішку, яку можна здерти з обличчя тільки разом зі шкірою?
Я все нібито розумію: сучасний світ – це безкінечна проблема методології.
Якщо ти ставиш прості запитання – це значить, що ти або мережевий троль, або ідіот, але не у старогрецькому, а троєщинському сенсі цього слова. Люди сприймають прості запитання як замасковане приниження і, замість відповісти, набичено шукають, у чому прикол, де їх кидають.
Навіть усі привілеї блазня – викуплені й перепродані. У дурня немає шансів зацікавити суспільство, якщо він не Льоша Дурнєв з каналу «ТЕТ».
Днями мені випала нагода переглянути півтора десятка короткометражних фільмів, відзнятих у межах однієї з програм цьогорічного фестивалю «Молодість». Йдеться про цікавий людський матеріал, а не про мистецький. У проекті брали участь аматори, які фільмували свої історії мильницями та мобільними телефонами, і головне у цих творах – бажання висловитись. Здебільшого ці роботи стосуються найпростіших, найпроклятіших запитань. Що таке любов і чи варта вона життя, що таке самотність, втрата, несправедливість. Чому твоя особиста свобода завжди стає чужою власністю.
І це найкращі фільми з усіх, які я бачив останнім часом, бо їхні творці не бояться бути ідіотами. Їм не соромно говорити про те, що через десять-двадцять років, можливо, викликатиме у них самих поблажливу усмішку.
Інша річ – до кого вони промовляють. Кримський помер. Спецкомбінат працює. Серед аспірантів Інституту філософії дурних нема. А тебе, мабуть, усе ж таки більше цікавить формат коаліції у наступній Верховній Раді.