Добігає до кінця ювілейний рік митрополита Андрея Шептицького. На семінарах та академіях всесторонньо обговорили його духовну спадщину, настанови і заповіти.
В часи світових воєн і складного міжвоєнного періоду Церква митрополита Андрея, як жодна інша інституція була осередком добра, чесності, жертовності та служіння. Сьогодні задаємо собі питання – а як є зараз, чи у всіх сферах нашого життя Церква є дороговказом для вірних, чи її вчинки та ініціативи є добрим прикладом для наслідування?
Цікаво - чи зробила наша Церква при ювілейній нагоді Року Шептицького сама собі своєрідний Іспит Совісті? Чи запитали провідники Церкви і рядові священики самі себе: «А наше служіння, наші стосунки із суспільством, врешті-решт репутація нашої Церкви в суспільстві відповідають тим критеріям і стандартам, які великий Митрополит послідовно запроваджував і утверджував усім своїм життям?»
Заснований Митрополитом Національний Музей перейшов у власність держави, Церква впливу на нього не має і його діяльність перебуває на совісті державних службовців. Натомість Народна Лічниця повністю у віданні Церкви. Про скандальну співпрацю з агресивними будівельниками чули всі – минулого року розвалили стару амбулаторію і, якби не рішучий протест громадських активістів, збудували би на подвір’ї лічниці комерційну багатоповерхівку. Щоб «розрулити» цей скандал міська влада мусила подарувати будівельній фірмі дорогу ділянку громадської землі.
Митрополит зводив і обладнував цю лічницю за власні кошти, там безкоштовно лікували найбільш потребуючих. У наш час важко надавати безкоштовну допомогу у приватній лічниці. І важко визначити хто є тими нужденними, котрі справді потребують безкоштовного лікування. Але важко не значить, що цілком не можливо. Однак не чутно про зусилля у цьому напрямку.
Величезна масштабна діяльність Митрополита в соціальній сфері охоплювала опіку над сиротами, інвалідами, престарілими, створення навчальних закладів. Також він дієво підтримував талановитих митців, науковців, стимулював розвиток українського бізнесу. Свідчення своєї Віри він давав реальними діями, чітко і нелукаво слідуючи Заповідям.
Натомість у наш час Церква так і не зробила соціальну діяльність пріоритетним напрямком проповідування Заповідей Христових. Лише окремі активні священики змогли мобілізувати зусилля своїх прихожан для допомоги потребуючим. А переважна більшість обмежується катехізацією дітей та молоді, тобто підготовкою для Церкви майбутніх прихожан.
Майже п’ять мільйонів вірних УГКЦ в Україні навіть не здатні фінансово утримати єдиний свій Український Католицький Університет. Кошти, зібрані для УКУ в українських єпархіях становлять сміхотворно мізерну частку бюджету університету. Напевно УКУ є зовсім не важливим у рейтингу пріоритетів УГКЦ. Хоча є спадкоємцем створеної Митрополитом Богословської Академії, а також єдиним в Україні вищим навчальним закладом, цілком незалежним від держави.
Нарешті ми дочекалися, що УГКЦ однозначно визначила корупцію як зло і гріх. Синод сказав своє слово - https://news.ugcc.ua/documents/postanovi_sh%D1%96stdesyat_devyatoi_ses%D1%96i_sinodu_yepiskop%D1%96v_kiievogalitskogo_verhovnogo_arhiiepiskopstva_ugkts_75469.html
Тепер час перейти до практичних дій. Чи зуміє Церква змусити своїх владик і священиків відмовитися від «сріблолюбства»? Чи перестануть вони приймати пожертви та дотації від корупціонерів? Чи почнуть на сповіді розпитувати про корупцію та вимагати у сповідників каятися і припиняти цю ганебну практику? Розуміючи, що тим самим різко скоротять грошові надходження на потреби парафій та до власних кишень.
І нарешті – чи розслідує Церква і чи покарає винних у скандальних аферах, вчинених безпосередньо у церковному середовищі?
Наприклад - ДЕ МЕБЛІ ШЕПТИЦЬКОГО?
Вивезений із митрополичих палат шикарний гарнітур з червоного дерева опинився у монастирі у Брюховичах, потім його перевезли на реставрацію і згодом він безслідно зник. У палатах залишилося кілька шаф - на спомин. У свій час крадіжка наробила багато розголосу в пресі, але Церква не вчинила жодних рішучих кроків у розкритті цього злочину. Церква не має традиції розслідування афер у власних рядах – ні стосовно колишніх щедрих дотацій з німецьких релігійних фондів, ні стосовно продажу гуманітарних ліків та одягу, ні стосовно корупції у семінаріях та єпархіях. Це замовчується, бо соромно, бо це наша Церква і не личить псувати її репутацію.
Замість лікувати гріхи – їх замовчували.
Зрозуміло, що Церква існує в суспільстві, тому інфікована всіма хворобами цього суспільства. Але ж вона покликана бути кращою, подавати суспільству приклад і лікувати його болячки. Бо якщо не спроможеться, то у майбутньому суспільство почне лікувати саму Церкву.
Революція Гідності не пройшла безслідно. Суспільство потрохи змінюється, крок за кроком виздоровлює. Через кільканадцять років церковні «двадцятки» вже не будуть складатися із старомодних, ментально залежних парафіян які «цілюють отцю ручку». Вони наповняться громадськими активістами, цілком свідомими того, що всі гроші Церкви і окремих священиків походять виключно із людських кишень. Вони обмежать особисті апетити священиків і значно покращать напрямки витрачання громадських коштів. Замість золочених бань, золототканих фелонів, замість дорогих розписів та декорів нарешті спрямують кошти і зусилля на виконання Заповідей Божих – на допомогу нужденним і одиноким, на підтримку інвалідів, опіку над сиротами. Займуться просвітою та розвитком українських громад, ініціюють співпрацю людей у діловій сфері та культурних ініціативах.
Чи не соромно буде священикам, коли люди почнуть їх напоумлювати?
Може варто вже зараз, із власної ініціативи почати змінюватися, щоб відповідати викликам сьогодення і діяти згідно із Заповідями.
Життя і служіння Митрополита Андрея є дуже добрим дороговказом.