Україна впродовж століть була об’єктом колоніального освоєння різних імперій. То Речі Посполитої двох народів, то Російської імперії, трішки Австрійської імперії. І навіть міжвоєнних Румунії, Угорщини та, о диво, Чехії. Це колоніальне освоєння стосувалося не лише наших земель, але й нашого способу думання і бачення самих себе та нашої історії.
Ностальгія за імперським минулим у деяких з цих народів зовсім не щезає. Так, росіяни й далі активно ностальгують за Російською та Совєтською імперіями. А тому вони чудово розуміють, що імперська влада тримається головно на тому, що колонізовуваним народам нав'язується світобачення, яке відповідає інтересам імперського центру. Імперія, перш за все, маніпулює і володіє умами покорених народів. Імперія, перш за все, формує власну і єдину офіційно дозволену історію, перш за все, для пригнічених нею ж народів. Метою є повне панування над свідомістю народів, а не просте адміністративне панування над територіями, які вони населяють. Керуючи умами людей, можна впродовж поколінь забезпечувати собі реальну владу навіть над державами, які неначе б то проголосили незалежність, як от Україна.
Тому так важливо демонтовувати старі імперські кліше, у чому вони б не полягали - чи то у зовнішньому антуражі міст та сіл - всі ті неначе безневинні «молоточки та серпочки», які наївні тітоньки постійно захищають як «нашу історію», чи в умах сьогоднішнього українського постколоніального обивателя.
А тому ми повинні бачити нашу сьогоднішню політичну і ментальну ситуацію саме як постколоніальну. Бачити всі травми та девіації, до яких призвело імперське правління.
Нам не слід соромитися того, що ми, як і країни Африки, є постколоніальною країною. Такою ж постколоніальною країною і досі є, наприклад, Ірландія чи Словаччина. Натомість ми неначе не бачимо очевидного - того, що і досі Росія, як колишня метрополія, веде себе щодо нас точно так само, як Британська імперія щодо Зімбабве. Причиною цього є те, що право на «справжню» історію України і досі утримує Росія. Причому значна частина громадян незалежної України з цим рішуче погоджуються - в їхніх умах і досі єдино правильними та вірними є російські імперські кліше.
Згадаймо хоча б найбільш спектакулярне відношення до Голодомору - його заперечують не на Західній Україні, де його не було, а саме діти тих, хто гинув від голоду - на Сході України. Парадокс, який дуже просто пояснюється постколоніальним маніпулюванням свідомістю, - совєтські табу діють і далі, тим більше, що їх активно підтримують в українському інформаційному просторі російські мас-медіа.
І у цьому сенсі ми повинні бачити, що Росія, попри те, що частково відступила, тим не менше й далі продовжує реалізовувати на нашій території і на території наших душ довготерміновий імперський колоніальний проект. А тому вона всіма силами блокує нашу спробу показати свою версію історії і тим самим звільнити наш розум від постколоніального впливу. Ось чому наша версія історії України з її трагедіями та боротьбою не відома світові. Але так само вона не відома чи не більшій частині українського народу.
Один із основних прийомів постколоніальної маніпуляції полягає у тому, щоб нав'язати думку, що у своїх невдачах та ущербності винні ми самі. Натомість різного роду колонізатори насправді несли тяжкий тягар цивілізаційної місії - тому так нагально треба повсюдно тикати пам'ятники Екатєрінє ІІ - бо ж «благодєтєлька». Нищення України подається ледь не як акт милосердя. Таким чином нищиться імідж українства у нас самих.
Тому така лють до тих, хто не відчував і не відчуває жодного респекту щодо цих постколоніальних конструкцій - їх одразу оголошується націоналістами, мазепинцями та бандерівцями. Самі прізвища Мазепи та Бандери маркуються як щось ну вже геть непристойне. І так досі є в умах чи не більшості українців.
І при цьому глорифікується Сталін як найбільший росіянин. Тут ми вносити своєї корективи не маємо права - це суверенне право росіян. Точніше режиму, який нав'язує таке бачення російської історії, саме як історії імперської.
Тому таким цинічним виглядає ще один зі способів маніпуляції - написання спільних підручників історії. Однак не для російських шкіл - тут вказувати ніхто не має права. А для українських. Це чи не найбільш ефективний спосіб нав'язування свого дискурсу зневоленому народові, бо ж маніпуляція здійснюється над дітьми, які у це щиро вірять.
Ми практично не усвідомлюємо наскільки переорана наша свідомість. Як глибоко посіяні зерна нашої власної меншовартості. Тому ми так легко недооцінюємо власну традицію, яка має за основу примат свободи над владою, тому в нас така занижена самооцінка, а також комплекси неповноцінності як щодо Росії, так і щодо Європи, тому в нашій політиці процвітають сервілізм («чего надо») та клієнтилізм («кому служите») в зовнішній політиці. Звідти ж та легкість, з якою ми відрікаємося від України перед чужинцями.
Таким чином у 1991 році нам так і не вдалося до кінця скинути постколоніальне ярмо. І що найгірше - ми цього не усвідомлюємо. А півтора десятиліття все топчемося на одному й тому ж місці. І перспективи просування в бік вільного українства поки що не видно. Якщо ми від цього постімперського синдрому не вилікуємося, то здорової держави так і не побудуємо.