Ще зовсім недавно про існування самостійної держави Україна в Європі та світі здогадувався далеко не кожен. Для звичайного мешканця «західного» світу у цьому регіоні існувала Росія, а будь-які відомості про незалежну державу Україну викликали подив і нерозуміння. Ситуацію змінив останній з Майданів, який показав Україну по-іншому: самостійною, незалежною і вольовою. Це був сигнал, який почули в усіх кінцях світу, яким захоплювались як найвищим досягненням, перемогою людського духу – хоч він і був пройнятий болем та стражданнями. Це був крик, який уже сьогодні заглух для всього світу, поступившись увагою іншим, більш «нагальним» питанням геополітики, розчинившись у брехні та підступності сусіда-доброзичливця. Крик, що затухає навіть для самих українців, розчинившись у болоті вдаваного владою реформування та сірому повсякденні обивателів.
Постає питання: як нам вдається настільки вправно не доходити до реалізації ідей, у боротьбі за які віддано так багато; з тріском провалювати можливості та перспективи, що в нас з’являються? Це дуже сумно, адже так ми не змінюємо окресленої у вступі до цієї статті проблеми відсутності України і розмов про неї у світовому просторі; також ми нічого не змінюємо всередині самої країни, а лише йдемо давно протоптаними стежками, міняючи одних пішаків у прогнилих схемах та комбінаціях на інших.
Поштовх Майдану мали б підхопити нові позитивні ініціативи та починання, однак ми знову перейшли у режим пасивного очікування, а подекуди – і взагалі у неправильні кроки. Вже сьогодні можна спостерігати традиційний для нас синдром жертви, яку всі ображають і ніхто не захищає. Ми не творимо нових позитивних образів для своєї країни, не розвиваємо підґрунтя, на якому б ці образи трималися, не демонструємо цих образів світу.
Послідовні ми лиш в одному: будуємо більшість образів України на протиставленні з Російською Федерацією. Працює логіка, що ми «хороші», бо дотримуємось угод, а вони «погані», бо не дотримуються. Ми «хороші», бо сидимо вдома і дбаємо про власне господарство, а вони «погані», бо є державою імперського типу, що втручається у справи сусідів, тобто наші. Та чи не замало цього? Такі методи, з одного боку, відсилають нас до давно відомої концепції українського народу, об якого всі ноги витирали, а з іншого – ще далі, до часів неписьменної історії, коли світ сприймали через призму категорій «свій-чужий». Чи не час сьогодні, після Революції гідності, на фоні руху до Європи – дійсного чи вдаваного – пропонувати нові концепції та ідеї, розповідати про себе, свої досягнення, а не тільки нарікати на долю і поганих сусідів? Куди заведе побудова власного образу на основі протиставлення себе іншому, нехай навіть антипатичному? Це не самоідентифікація, а демонстрація незнання себе.
З усіх сил ми намагаємось позбутися негативного досвіду минулих віків, відрубати ті гілки, що тягнуться до темряви північного сусіда. Хочемо на весь світ показати, що ми з Росією – не одне і те ж, не один народ, не одна країна, що ми самостійні і самостійно приймаємо рішення, за які готові відповідати. На основі цього ми пробуємо творити свою модерну ідентичність. Це наче юнак, який робить перші самостійні кроки у житті і з кожним наступним кроком намагається показати, що він є самостійним. Тобто ідею і мету він вкладає не так у суть ходьби, як у те, як цей крок сприйматимуть інші. Наскільки самостійною є така «самостійність»?
У такому разі рано чи пізно світ скаже: ми зрозуміли, що ви – не вони, але хто тоді ви? У чому полягають ваші особливість та унікальність, чим ви можете бути цікаві нам? Що можете запропонувати? І якими мають бути наші подальші спільні дії? Як завжди, інстинктивними та ситуативними?
Ображатись на світ і на його незнання України дуже легко, але погляньмо на себе, на кількість та якість знань, які ми продукуємо про себе. Коли у нашій країні востаннє відбувався перепис населення? Ще за царя Гороха? Чи володіємо ми інформацією про те, чим живе Черкаська область і що відрізняє її, скажімо, від Кіровоградської. Чи існує достатній рівень комунікації між різними регіонами України? І це лише початок.
Подібних «темних конячок» у нас багато. Такими були Донбас та Крим. Ми вкрай мало знали про ідентичність людей цих регіонів. Не надто добре ми усвідомлювали і їхнє економічне становище, а відтак – ментальність та поведінкові механізми. Нам далека була їхні мораль та спосіб мислення. Тепер ці регіони тимчасово втрачені для нашої держави, і повернути їх буде непросто, а ще складніше – модернізувати. Хоч однією з причин втрати цих регіонів було те, що Київ задовго до трагічних подій дарував їх у феодальне володіння місцевим олігархам, махнувши рукою на людей, які там живуть.
Ми часто чуємо фрази про дидактичні функції історії та уроки минулого. Мабуть, на уроці під назвою «втрата Криму і Донбасу» ми спали. Зараз в Україні триває децентралізація. І зараз, як ніколи, хотілося б у морі політики побачити хоча б краплю культурно-просвітницької роботи. До прикладу, кілька місяців тому стався конфлікт на Закарпатті. Що ж ми знаємо про цей регіон – мультикультурний, багатомовний, зі слабкою українською ідентичністю, насичений місцевими олігархічно-бандитськими кланами, які вбивають (чи вже вбили) природу краю. І все? На цьому обмежуються наші знання про такий багатоманітний регіон? Чи достатньо цього, аби ми не повірили у міфи, що там проживає особливий закарпатський народ зі своєю специфічною свідомістю і ось-ось розпочне боротьбу за власну Закарпатську народну республіку?
Схожу ситуацію можна спостерігати і з іншими областями. У нас легко знайти книгу про те, з чого живе Російська Федерація, але чи бачив хтось якісні та ґрунтовні дослідження українською мовою, статистичні дані, скажімо, про економічні можливості Хмельницької області? З чого живе ця область, чим заробляють її люди, який її етнічний склад і чим цікавиться населення. Не так багато ми знаємо і про те, чи варто везти туристів до Миколаївської області і що їм там можна показати. Дуже сумнівно, що десь можна почитати про економічно-торговельні зв’язки Чернігівської та Сумської області чи Волині та Франківщини. Мабуть, дуже цікаво було би вивчити статистично-описові роботи й дослідження про те, чим жила і як змінювалась за роки незалежності України Тернопільська чи Запорізька області. Це дуже цікаві й корисні відомості для побудови нової держави з новою свідомістю, але їх, на жаль, важче знайти, ніж матеріали про те, скільки двійників у Путіна і куди він їде наступного тижня. Отак і виходить, що обличчя наших областей за чверть століття існування України абсолютно не змінювались.
Очевидно, що саме відсутність подібних досліджень дає простір для маніпуляцій суспільною думкою та творення нових міфів. Істина банальна: що менше ти знаєш про територію і людей, то легше повірити у всі небилиці, які про них розповідатимуть з екрана телевізора. Мабуть, усіх влаштовує, що влада і далі «притискає» гроші на перепис населення і дослідження специфіки розвитку українських регіонів. А обивателі вірять, що в сусідній області живуть людоїди, і тому ні разу за життя не наважуються відвідати навіть не дуже віддалені регіони.
Так виглядає, що аж надто мало у нашому житті України. Справжньої, реальної, в якій живуть люди, яка має проблеми і яка їх долає, здобуває перемоги або зазнає поразок. Коли на зміну міфам про ворогуючі регіони на різних кінцях країни прийде правда про реальне життя і реальні проблеми, про те, чим життя в одному регіоні відрізняється від іншого, тоді й ослабне всесилля маніпулятивних технологій. Може, за будівництво саме такої країни із відповідним культурним та інформаційним простором нам і варто взятись?
Відомо, що кордони між областями насправді є умовними і проведені лише для спрощення адміністративного регулювання. У радянський час області утворювали штучно, не враховуючи історико-культурних особливостей. Проте за час існування УРСР та навіть після розпаду СРСР ці умовності стали для нас реальністю, не відносними межами у головах і на картах, а реальними і масштабними парканами, ледь не з колючим дротом, яких українці так і не наважилися повалити. Мій населений пункт – моя фортеця. Як показує статистика, дуже мало українців протягом життя виїжджають поза межі власного населеного пункту. Вони часто не мають уявлення, чим живуть люди в інших регіонах країни, а тому готові вірити в накинуті ідеологічні та світоглядні маркери.
Шкода, але в новій постмайданівській Україні влада ще палець об палець не вдарила, щоб посприяти внутрішній консолідації суспільства. На жаль, в інформаційному просторі і надалі важко знайти якісний та ґрунтовний продукт про розмаїття українських регіонів та взаємозв’язки між ними. Відсутність другого має наслідком перше. Напевно, набагато простіше позиціонуватися у світі безвинною жертвою і постійно випрошувати до себе співчуття, ніж спробувати змінитися самому. Ми хочемо в Європу, але про себе знаємо дуже мало! Може, із себе варто почати? Відкинувши старі прогнилі кораблі, взятись за будівництво нового – з якісного й самостійно зібраного матеріалу?