Сучасний пам’ятник демонструє істотні формальні та концептуальні зміни – його «конвертовано» з інструменту увічнення персони чи події до специфічного мистецтва нагадування, з «гаранту» історії, застиглої у камені, до медіуму живої пам‘яті спільноти, іншими словами, з традиційного пам’ятника до постпам‘ятника або антимонумента.
Чому пост- та анти-, тому що вони нагадують про події, очевидців яких майже не залишилось, події, які були багаторазово переказані та стали частиною вже не пам‘яті, а радше «пост-пам‘яті». Однією з таких подій на сьогодні став Голокост. Тому, як ця подія, чи ширше – феномен – «оповідається» мистецтвом нагадування, й присвячено цю статтю.
Я почну з питання відомого німецького філософа Теодора Адорно: чи можна писати вірші про Голокост? Насправді, чи можна славити людину після двох світових воєн з цілком раціональними, систематичними вбивствами? Яку функцію має нести пам’ятник Голокосту: звеличення, героїзації померлих чи приниження «людини-раціональної», яка допустила цю трагедію?
Та річ у тім, що спроби дати чітку відповідь на ці питання, а саме раз і назавжди визначити функцію та мету пам‘ятника, а отже звести творчість митця до репродукції усталених кліше героїчного чи помордованого чоловіка, значить відтворити логіку геноциду у вигляді символічного насилля над глядачем. Тому що традиційний спосіб увічнення будь-яких трагічних подій національного масштабу (це демонструють приклади пам’ятників у Львові, Івано-Франківську та Ужгороді) вже апріорі однією своєю формою визначають що та як «ми» мусимо пам’ятати. На противагу традиційному, сучасний спосіб, з огляду на приклади з Польщі та Німеччини, відсторонюється від певної ціннісної ідентифікації, постпам‘ятник тільки нагадує про- та залишає право на інтерпретацію за власним розсудом глядача.
Пробудження пам‘яті
Фактично, подібне художнє наближення до тематики минулого стало набирати чинності з кінця 1980-х років, коли занепад комунізму послабив тиск ідеологічної колонізації минулого, що зводив раніше в єдиний «історичний мейнстрім» безліч версій минулого. До цього моменту твори мистецтва нагадування з’являлися лише спорадично. Траєкторія становлення подібної практики спадає на кінець 1950-х, коли група художників на чолі з Оскаром Гансеном у 1957р. запропонувала проект пам’ятника в Освенцимі (Мал.1). Пішохідна дорога, що пролягає через весь табір, немов закреслюючи його, подібно до того, як роблять це з помилкою у тексті, так і не була прокладена. Замість цього з’явився музей із розміщеними в ньому купами зубних щіток та коронок, що покликано шокувати масову публіку.
Твори «критичної роботи пам’яті» чи «емансипованої пам’яті» періодично виникали у 70-ті та 80-ті роки ХХ ст. (Гомомонумент в Амстердамі, 1987 (Мал.2); варшавський квітковий хрест, (Мал.3) 1983-87рр.). У 1990-ті напрямок продовжує розвиватися, будучи представленим групами «REPOhistory», «Poppensieker & Schulze», а також такими художниками, як Дж. Герц, М. Ульман, Г. Хохейсел П. Айзенман, і багатьма іншими, схильними нівелювати у своїй праці «статуоманію» – типову модель виробництва традиційного пам’ятника (термін запропонований Еріком Гобсбауманом).
Традиційна форма пам’ятника, що з’явилася наприкінці XIX століття (бронзові герої на конях на європейських ренесансних площах або монументальні «гномоподібні» представники народу в мистецтві соцреалізму), як і впроваджувані у цей же час народні свята, карнавали, національні забави, спортивні ігри, слугують насамперед перетворенню культурно-гетерогенних соціальних спільнот в гомогенне монолітне національне суспільство. Мода на встановлення пам’ятників народу, його героям і батькам, трагічним або тріумфальним подіям є головним способом створення традиції та історії, що означає, ідентичності та знання, до яких апелює і на яких паразитує національна ідеологія. Так, у чому ж полягає інноваційність мистецтва нагадування?
Пам’ятник є символом, матеріалізованим вираженням певного спогаду. Оперуючи або генеруючи подібні значущі символи, влада викликає і підтримує в індивідуальній і колективній пам’яті безособові, розпорошені по групах, спогади, які, уособлюючи якесь поняття (відваги, патріотизму, обов’язку, тощо) є частковим відображенням цієї групи, змістом її колективної ідентичності. Саме за допомогою комплексу символів, оформлених ідеями героїзму та трагічності, Голокост для євреїв та Ізраїлю придбав статус сакрального або тематичного ядра світового єднання як євреїв, так і усіх людей взагалі. Територія та Голокост – це основа державності Ізраїлю.
Пам’ятник Голокосту – це «фізичне посилання», «маркер» в скороченому і схематичному тексті історії, тому вибір форми для увічнення в камені не випадковий, а походить від потреб і завдань дискурсу офіційної версії історії. Традиційний пам’ятник слугує для її легітимації, а також легітимації влади і соціального порядку. Цей традиційний спосіб мислення про мистецтво нагадування як конструктивного елементу «тіла держави» народжує відповідну авторитарну форму і визначає матеріал: моноліт з каменя або металу, який неодмінно асоціюється з болем, смутком, приреченістю – це мистецтво смерті. Такий, наприклад, пам’ятник Жертвам Львівського єврейського гетто (Мал.4) архітектора В. Пліхівського та скульпторів Л. Штернштейна і Ю. Шмуклера (1992 р.)
Ті ж конотації викликає пам'ятний знак страченим українським патріотам (хоча теперішня скульптура і назва вулиці нерідко асоціюються з синагогою, розташованою поруч, відтак євреями), який було відкрито у 2003р. у Івано-Франківську. У такий спосіб вшановано та увічнено пам'ять про націоналістів, розстріляних під час постановки оперети «Шаріка» у тоді Станіславівському театрі імені І. Франка 1943р.
Ще один «мученик» – витвір скульпторів П. Штаєра і Р. Сивенького встановлено у Львові поблизу колишньої тюрми «На Лонцького» у 1997р. Пам‘ятник Жертвам комуністичних злочинів, як й інші подібні скульптури буквально наводять жах на вулицях наших міст, та чи це єдине, що має бути побачене? Безумовно, жертви репресій та геноцидів пережили неймовірні страждання, та чи тільки це має бути відображено у пам’ятнику? І, головне – хто взагалі робить цей вибір?
Характерні риси постпам‘ятника
Не дивлячись на безперервну динаміку змін форм нагадування, відзначу ігнорування митцями поширеної «вертикальності» міських пам’ятників: вони не публічні, тому що панують над глядачем у фізичному та символічному сенсах, змушуючи його прийняти підпорядковану позицію, разом з тим стверджуючи і санкціонуючи певну думку та відношення. Тому перед митцями стоїть завдання зрівняти пам’ятник з глядачем. Горизонтальність – перша особливість антимонумента, яка унеможливлює його зверхню позицію, а розміщує в рівень з глядачем або зовсім розташовує під ногами.
Такий, наприклад, Пам'ятник проти расизму Дж. Герца в Саарбрукені (Німеччина). Ініційований автором на початку 1990-х років процес роботи над цим проектом здійснився завдяки підтримці студентів, які разом зі своїм вчителем несанкціоновано переклали бруківку на площі перед будівлею колишньої адміністрації СС, при цьому надряпавши на кожному з каменів адресу єврейських кладовищ, що існували на території догітлерівської Німеччини.
2146-ма камінчиками – репрезентантами зниклих поховань – викладена доріжка до колись чинної тут «філії пекла». Людина, яка стоїть на цій бруківці, можливо, задумається над тим, що сучасність спирається на минуле так само, як вона спирається на каміння, що приховує трагічні, ганебні факти.
Такої ж горизонтальної форми пам’ятник синагозі в Гамбурзі, «зведений» за проектом Маргарит Кал у 1988 р.: це лінії контуру фундаменту синагоги, яка стояла колись на цьому місці.
Ці приклади передбачають наступну характеристику мистецтва нагадування – нематеріальність.
Невід’ємна особливість будь-якого мистецтва – його матеріальність, яка нівелюється у постпам‘ятнику, дозволяє системі, маніпулювати ним, нав’язуючи суспільству умови і стандарти його розуміння і насправді вуалюючи справжню природу соціальних відносин, частиною яких є і мистецькі процеси. Вже концептуалісти робили спробу вилучення матеріального об’єкту з поля мистецтва (М. Ашер, Вінер, московські концептуалісти).
Небажання втілювати матеріальний об’єкт можна розглядати і в контексті соціально-політичному: окреслюється паралель із загальносвітовою тенденцією дематеріалізації праці, що відзначає зрушення до постмодерної парадигми, головним чином націленої на виробництво знання та інформації. З цих причин мистецтво нагадування спрямовує творчі зусилля на те, щоб розкрити структуру соціальних відносин між художником як виробником символів, системою – головним замовником і тлумачем сенсу, і публікою – споживачем сенсу.
Для цього було необхідно винести зі сфери інституційних маніпуляцій об’єкт мистецтва, кінцевий продукт, тобто «дематеріалізувати» його і тим самим зосередитися на критиці цих відносин. Нематеріальний твір публічного мистецтва і «нео-(пост)матеріальні» соціальні відносини, об’єктивовані цим твором, стимулюють комунікацію та «самотвір» культурного контенту реципієнтом.
З причини своєї нематеріальності твір малоінформативний, він артикулює лише привід, у той час, як основний процес згадування, тобто декодифікації символу, його інтерпретації твір покладає на плечі реципієнта – роботу його пам’яті, уяви та мислення.
У цьому суть подвійної роботи (креації та комунікації) глядача та наступної особливості – інтерактивності або діалогічності мистецтва нагадування. І яскравим прикладом цьому слугує раніше згадуваний проект пам’ятника в Освенцимі Оскара Гансена. Проект не схвалила комісія, звинувативши його, можливо і небезпідставно, у зайвій інтелектуальності, оскільки дорога, що мала б пролягати крізь руїни концтабору, не підкріплювалася жодною пояснювальною інформацією. Гансен намагався обійти можливість управління та підпорядкування інтерпретації глядачів власним авторським або наставницьким цінностям, він планував унеможливити програмування сприйняття та відтворення сенсу меморіалу.
Гансен, отже, перетворює твір у процес або подію, яка завжди відкрита для переоформлення, переосмислення в комунікації-творчості-співавторстві, що виникає між нематеріальним арт-об’єктом і публікою. Натомість, в Освенцимі з’явився музей – продукт національної ідеології, що повною мірою відповідає потребам масової аудиторії, яка активно реагує на шокуючі картинки (навіть вимагає) презентації неосяжного людського віроломства, холодної раціональності або мультимедійної забави, як у музеї варшавського повстання.
Комплекс в Освенцимі цю потребу задовольняє, запалює уяву купами зубних щіток, коронок, перук (чому б і не людських кісток?) тощо.
Та, на мій погляд, ідею Гансена було реалізовано у проекті «Готель нагадувань» (м. Нью Брем, 2004, група «Поппенсекер і Шульц»). Це зображені на стінах і огорожах готелю фотографії, розміщення яких уподібнює цей проект до формату музею під відкритим небом.
Перебуваючи в ньому, м’яко кажучи, не зрозуміло, кому міг знадобитися такий музей - чиї економічні чи політичні цілі можуть задовольнити фотографії звичайної родини німецького офіцера, що мило проводить свій вікенд на галявині напроти колючого дроту концентраційного табору у 1940-х рр.? Менеджерів готелю, які планують привабити більше клієнтів? Політичних кандидатів, які йдуть на вибори? Громадськість, яка волає за кіпами зубних щіток?
На противагу стратегії критичного нагадування у Польщі присутні об‘єкти, які радше нагадують про відсутність єврейської спільноти у ланцюгу колективної пам‘яті. Так, в одному з своїх дописів я вже згадував «Варшавську Пальму». Маркуванню «життя», як головного завдання та відмінності антимонумента, а також акцентуації на його відсутності присвячено проект на Площі Героїв гетто у Кракові. Там з‘явились стільці, які у воєнні часи із будинку в будинок переносили діти-учні. Діточок, на жаль, не лишилось, тільки стільці…
Ще одним питанням, на яке художники мистецтва нагадування намагаються відповісти, є проблема необхідності сказати про окрему людину в масовій трагедії, адже кожен загиблий є індивідуальним та неповторним. Але як не допустити ситуації, в якій необачно нівелюється цінність окремої особистості, коли мова йде про один монумент чи меморіал?
Характерна індивідуалізація – наша четверта особливість та риса берлінського пам’ятника Жертвам геноциду євреїв (пам’ятник завершено П. Айзенманом у 2005 році – див. Мал.14) або меморіалу заручникам гетто у Тріблінці (Мал.15). Індивідуалізація виражена у сотнях різноманітних, за висотою встановлених кам’яних блоків, які символізують різність людей, котрі становлять натовп, що сумирно чекає своєї долі.
Мал.14
Мал.15
Додаються ефекти співучасті (Мал.16): простору між блоками достатньо для того, щоб крізь них змогла пройти людина і «на власній шкурі» відчути безсилля, загубленість, а головне – відчути співпричетність до того, що сталося, усвідомити те, що ти – конкретна людина – частина історії, частина суспільства, що ти, як й інші, відповідальний за правдиве викладення історії цього суспільства.
Мал.16
Отже, у своїй творчій діяльності адепти мистецтва нагадування рухаються у напрямку усунення або мінімалізації комплексу ключових проблем нагадування про Голокост. Наполягаючи на кризі презентації Голокосту, митці пропонують нові форми нагадування, які втілюються в появі демократичного (якщо завгодно, постмодерного) пам’ятника.
Пост-Голокост, при цьому, презентується за допомогою: (1)інверсії/горизонтальності, (2)нематеріальності, (3) індивідуалізації. У комплексі ці особливості можуть бути присутніми в одному пам’ятнику, також як і окремо в різних проектах, проте в кожному випадку їх супроводжує посилання на (4) інтерактивність/діалогічність, тобто «зворотний зв’язок» у вигляді домислення.
Постпам’ятник – це не пам’ятна плита в Ужгороді, а об’єкт, який породжує критичне питання, звернене до кожного окремо і до усіх загалом.
Це порушення «status-quo» щодо ганебних спогадів, які заради спокійного сну хотілося б забути, того, що з легкої руки влади, інтересів соціальних, етнічних груп й пасивного прийняття громадськості, піддається забуттю, замовчуванню, але того, чого не можна забувати, щоб уникнути його майбутнього повторення.