Три постріли поліцейського з Дніпра з новою силою розпалили багаття дискусії про права, обов’язки, процедури, карність і безкарність. Зрештою, про таку невдячну й суб’єктивну річ, як справедливість. Цей випадок, який, завдяки всюдисущим смартфонам одразу поширився мережею, вкотре змушує говорити про дуже неприємні, болючі й задавнені проблеми і держави, і українського соціуму загалом.
Проблема перша – існування групи самопроголошених так званих «божків», котрі вважають себе вищими від законів і моральних норм. Для яких усі інші є комахами, яких можна або ігнорувати, або, за потреби й бажання, придушити. Іноді – буквально, як показав приклад судді Олексія Тандира. Власна вседозволеність і безкарність для них є апріорною. Проте вони люблять нею демонстративно хизуватись. Наприклад, вважаючи нормою спочатку ігнорувати розпорядження поліціантів вийти з машини, а потім напасти на них з кулаками й завдати важких травм. Що найгірше, такі моделі поведінки передають у спадок власним дітям, для яких напад батька на правоохоронців – це привід кричати «папа, давай!». І папа дав. От тільки цього разу щось пішло не за сценарієм, і більше папа не дасть.
Хтось може сказати, що в цій ситуації неважливо, до якої соціальної групи (хай і неформальної) належав загиблий, якої марки була його машина тощо. Але це таки важливо. Справа не в «класовій ненависті», яку одразу навішують ярликом будь-кому, хто згадує машину «Ягуар» і загальну типову «мажорність» поведінки чоловіка. А в тому, що уявити такий сценарій за участі водія пересічного «Опеля» не те щоб неможливо, але ймовірність все ж менша, ніж для дорогих моделей. Немає сумніву, що якби вбитий був менш «мажорним», то й поведінка його і сім’ї була б іншою. Але тоді він не був би «божком».
Друга біда – реакція великої частини суспільства на те, що сталось. «Поліція ні за що вбила людину», «вбивці в погонах», «чоловік просто захищав дружину від неправомірних вимог», «як же так, при дітях» – це лише кілька популярних фраз, що ширяться мережею після резонансної події. Це прояв задавненої і небезпідставної болячки – недовіри до правоохоронних органів і, ширше, до держави як такої.
Можна довго перелічувати історичні витоки такої ситуації. Відсутність власної держави, коли влада, зокрема правоохоронці, були інструментами поневолення й упокорення; тривалий шлейф корумпованості вже часів незалежності; безкарність у більшості випадків, коли представники поліції, прокуратури тощо демонстративно й очевидно порушували закон. А ще якщо враховувати суддів та їхні «подвиги»...
Попри те, що поява нової Патрульної поліції є однією з дійсно успішних реформ і довіра до неї на порядок вища, ніж до прокурорів, суддів, депутатів, та в резонансних випадках в суспільства включаються вироблені десятиліттями рефлекси – поліція апріорі злочинна і винна, потерпілий – однозначно жертва поліцейського «свавілля». Доходить до абсурду. У лютому 2018 року під час поліцейського рейду було затримано хлопця, що мав при собі наркотики. Останній вирішив з’їсти докази, вдавився пакетиком і помер. Звучить як безглузда історія. Якби не те, що поліцейських після цього засудили за перевищення повноважень на вісім років ув’язнення. Хоча апеляційна інстанція скасувала вирок, справа все ще десь у надрах Верховного Суду.
Можна згадати ще давнішу історію з 2016 року. Коли в Києві «БМВ» мчав зі швидкістю 190 км/год, а на вимогу зупинитися з машини відкрили вогонь по поліцейських. Коли ж поліція, після невдачі всіх інших методів, відкрила вогонь у відповідь і загинув водій авто-порушника, зчинився вселенський ґвалт на зразок нинішнього про «поліцію, яка вбиває». Хоча можна бути певним, що якби «гонщики» на «БМВ» збили когось насмерть, то ті ж люди волали б «поліція нічого не робить!».
Це приводить нас до третьої проблеми – непослідовності значної частини українців. З одного боку, ми вимагаємо, щоб поліція рішуче зупиняла і карала порушників, зокрема тих, хто демонстративно ігнорує правила дорожнього руху й наражає на небезпеку довколишніх. Ледь не щодня бачимо схожі коментарі про бездіяльність правоохоронців під новинами про чергового травмованого чи вбитого під колесами водіїв-порушників. От лише коли поліція просто виконує свої обов’язки, режим чомусь перемикається на позначку «всі поліцейські злочинці».
Не те що б така непослідовність дивує. Вона вже давно втілена у сакральній фразі про боротьбу з корупцією «хочу, щоб корупції не було, але щоб кум міг “порішати”». Така ж логіка працює й тут: щоб поліція зупиняла порушників, але, боронь боже, з останнього впаде бодай волосинка. І байдуже на поведінку самого затриманого.
До цього додається ще одна проблема. З якогось дива дедалі більше людей вирішують, що якщо тримають в руках смартфон і ведуть відеозапис, то їм можна все, що завгодно. Навіть ображати й провокувати військових або нападати на поліцейських. Лише за останній час маємо приклади «блогера», а насправді чи то російського агента, чи «корисного ідіота» Мар’яна Чави, котрий виправдовує російську агресію та називає злочинцями вояків ЗСУ. Чи полтавського фітнес-тренера Заволоки, який займався тим же і був впевнений у власній безкарності, адже знімав усе на відео. Дружина застреленого поліцейським водія «Ягуара», коли її намагались витягнути з авто, бо добровільно на вимогу поліції вона його покидати не збиралась, також не забувала в перерві між криками перепитати в сина, чи той усе знімає.
Модно й популярно говорити про права і анітрохи – про обов’язки. Кожен з нас – водії, пішоходи, поліціанти чи будь-хто інший – має як перші, так і другі. Якщо забувати про обов’язки, то державний проєкт «Україна» можна зачиняти вже. Бо суспільство, яке, попри всі минулі проблеми, вважає напад п’яного «мажора» на співробітника поліції нормою, залишатиметься осередком анархії, у якому всі будуть нарікати, але ніхто нічого і ніколи не змінить. Принаймні на краще.
Це не скасовує численних проблем з правоохоронними органами в Україні. Але патрульні з Дніпра – це не вбивці п’ятирічного Кирила Тлявова. А застрелений агресивний чоловік – аж ніяк не безневинна жертва. Вже є відео і фото з камер спостереження, що саме він був за кермом. Що він серйозно порушував правила дорожнього руху, чим наражав на небезпеку всіх навколо, що він намагався збрехати поліції, що машиною кермувала дружина.
За умов, коли порушник бив поліцейську і міг заволодіти зброєю, її напарник мав усі підстави застосувати табельну зброю згідно з чинним законодавством. Чи зробив він це з дотриманням процедур – встановить слідство. Очевидним ж є таке. По-перше, фізичний напад на поліцейських за затримку через очевидні порушення не є і не може бути нормальною поведінкою в будь-якій цивілізованій країні. По-друге, робити безневинну жертву з агресивного і впевненого у власній безкарності «мажора», який запросто міг би збити будь-кого і ні секунди не шкодувати – це дуже тривожний дзвоник для суспільства. Суспільства, яке без розбору й аналізу береться виправдовувати й захищати тих, хто його зневажає і тягне на дно. А на дні заготовлена окрема кімната з тортурами для тих, хто взявся порівнювати випадок у Дніпрі з протистоянням силовикам під час Майдану.