У Львові стартував ІІ Конгрес культури, що триватиме до 16 жовтня. Він складається із дискусійної та мистецької частин.
У дискусійній складовій на Конгресі паралельно діятимуть Велика й Мала сцени. Порядок денний Великої сцени охоплює дискусійні й лекційні формати у трьох кураторських блоках: «Катастрофи», «Спів-Життя» й «Театрократія». Програма Малої сцени сформована за результатами опен-колу й акцентує на практичних форматах та репрезентації досвідів. Мистецьку частину репрезентує арт-простір у Театрі Лесі України (автори – Олексій Хорошко та Влодко Кауфан) і проект «Екотеатр» у дворику ратуші, автором якого є Влодко Кауфман.
Місця зустрічей Конгресу: Театр Лесі Українки, Радіогараж, завершальний день відбудеться у сесійній залі Львівської міської ради.
Тема цьогорічного Конгресу культури – «Сцена майбутнього» – народилась великою мірою через виклики цих двох років, що минули з часів Конгресу попереднього. Пандемія Covid-19 змінила наші звичні маршрути, спосіб життя та (при)зупинила культуру по всьому світу; українські культурні (і не лише) інституції стикнулись зі скороченням фінансування; кліматична криза перестала бути темою для розмов лише науковців, а остаточно закріпилась в нашому сьогоденні; а дискусії про все перелічене щоразу стають все напруженішими та поляризованішими.
Не дивно, що перший день Конгресу розпочався з блоку «Катастрофи».
Проте що таке катастрофа сама по собі: подія, що перериває звичний плин життя? Загроза нашому звичному й безпечному побуту? Фотогенічна трагедія, за якою ми спостерігаємо в прямому ефірі, не в силах відірватись від медій, які її транслюють – бо мусять?
Чи то б пак ми можемо подивитись на катастрофу як на можливість – для надії або хоча б просто відкритого фіналу?
«Катастрофа перериває наш звичний плин життя, але ми не знаємо, чи її наслідки будуть негативними», – каже Валерія Корабльова, докторка філософських наук та старша наукова співробітниця Інституту східноєвропейських студій Карлового університету в Празі.
А часом катастрофа дозволяє нам просто змінити власну оптику, як зауважує політолог та філософ Лєшек Кочановіч: мовляв, навіть пандемія, що зруйнувала наше зрозуміле й безпечне життя, не створила нічого особливо нового. «Люди бояться самотності під час пандемії, але ми були самотніми й до неї. Пандемія просто дала нам усвідомити цю самотність. Ми так одержимі пандемією, але решта проблем нікуди не зникли».
Одним із парадоксів нашого ставлення до катастроф є те, що людина одночасно прагне змін, чогось захоплюючого і нового – і водночас, коли наше щоденне життя руйнується, мріє повернутись до «нормального» стану.
Проте серед потенціалів катастрофи є нові можливості для діалогів (а діалоги потрібні нам навіть не стільки для того, аби погодитись з думкою іншого, скільки для кращого її розуміння, зазначає Лєшек Кочановіч).
Місцем для таких діалогів можуть бути, зокрема, музейні простори, адже їхня робота – пам’ятати про травми, збирати різні історії, голоси й свідчення, щоб потім формувати з них наративи, які вже стають спільною пам’яттю.
Як каже Ігор Пошивайло, генеральний директор Національного музею Революції Гідності, світ перебуває в процесі реінтерпретації своєї історії – про Першу та Другу світові війни, Голокост, техногенні катастрофи, сучасні війни тощо. Щоб сформувати ставлення до цих подій, і потрібні музеї, які активно й ефективно формують сучасний наратив.
Проте зібрати спільну пам’ять з розрізнених спогадів – важко. Через це відбувається боротьба пам’ятей.
«Суспільство вимагає плюралістичного погляду на складні історії – водночас відвідувачі сучасних західних музеїв потребують соціальних орієнтацій. Музеї мають бути опорою, щоб зорієнтуватись в соціальній поведінці щодо подій. І це породжує парадокс», – пояснює Ігор Пошивайло.
«У нас не так багато досвіду проговорення катастроф і катастрофічного досвіду – ми дуже позитивна нація і дивимось в майбутнє», – вважає Михайло Зубар, завідувач науково-дослідного відділу виставкових проектів Національного музею Тараса Шевченка. Через це можна зробити хибний висновок, що в нас не так і багато було катастроф.
Але в цього якраз може бути дуже просте пояснення. Як добре зауважив голова Інтституту національної пам’яті Антон Дробович, мати музеї – просто дуже дороге задоволення. Тож не дивно, що не кожен шматок історії отримав свою багатомільйонну експозицію (хоча було би добре, адже речі у просторі часом красномовніші за просто проговорені сенси).
Що залишається натомість? Дозволяти свідкам катастроф розповідати свої історії – і збирати з них цілісний наратив. Говорити про біль, аби проговорювати його (як, наприклад, в дискусії про культурні інституції, Мінкульт та УКФ). Рухатись далі, не обов’язково погоджуючись одне з одним.
Катастрофа може навіть мотивувати до цього руху назустріч. Як зауважує генеральна директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта, пандемія спонукала різні українські середовища почати зближатись і ставитись з більшою повагою одне до одного. Для багатьох стало зрозуміло: якщо ти не можеш виїхати за кордон, свої проблеми доведеться вирішувати вдома – і це призводить до перенесення уваги з «метрополії» (Берліна, Лондона чи Москви) до себе, що є дуже здоровим процесом, який варто підтримувати.
Частиною цього процесу є комунікації з владою. Як каже політикиня та екс-заступниця міністра культури Ірина Подоляк: «Коли ми можемо об’єднатись, голосно і відважно артикулювати наші проблеми й вимоги, то завдання влади почути це. І критикувати владу – це природно. Чи ми маємо чути лише в один бік? Ми – вільні партнери, а ці люди – менеджери. І я закликаю до зміни моделі [комунікації], зміни законодавчого поля».
А для кращої комунікації треба вміти знаходити спільну мову з іншими соціальними бульбашками.
Як не дивно, рішення «як будувати діалог без відповідей» можна було знайти на самому початку – в промові соціолога культури Паскаля Ґілена: нам треба бути фізично поруч одне з одним, аби розділяти спільний досвід; відчувати близькість іншої людини, аби «відчитувати» її контекст, що залишається за межами ваших розмов; бути вразливими, зацікавленими та відкритими – і мати особливі, напівпублічні, місця для цієї вразливості. Саме створює можливість для транзиту культури і для наведення мостів одне між одним.
Власне таким місцем і є Театр Лесі Українки, який приймає цьогорічний Конгрес. І це – не випадковість.
Тим часом Мала сцена розпочала роботу із розмови про освіту культурних менеджерів(ок).
Кожен має свою історію потрапляння у професію. Досить часто у сфері культури працюють ті, хто не має культурологічної освіти і ще частіше туди не йдуть ті, хто має диплом культуролога. Це галузь діяльності, де рівень невизначеності дуже високий, тому як базову компетентність тут визначають вміння адаптуватись та реагувати на виклики.
Нині маємо ситуацію, коли вища освіта є фундаментом, але вона не універсальна. Неможливо з дипломом отримати абсолютно всі необхідні компетенції. 80% культурних менеджер(ів)ок дошліфовують свої компетенції через самоосвіту, при цьому значно менше отримують навички у зв‘язках із колегами. В середовищі є запит на неформальну освіту, але недостатньо можливостей та ресурсів.
Університети можуть в межах академічної автономії формувати програми, орієнтуючись на запит середовища та майбутнього роботодавця. Наразі зв’язки слабкі. Потрібно досліджувати та моделювати запит у тривалій перспективі, адже результат від змін в освітньому процесі можливо побачити лише з часом. Сьогодні варто звернути увагу на динамічні формати – освіту впродовж життя й дуальну освіту.
Стандарти описують ідеальну людину, тому дуже важливо чітко усвідомлювати різницю в компетенціях на різних рівнях освіти. Наприклад, загальна гуманітарна освіта для бакалаврів, а магістерка – це рівень управлінців.
Тема, другої розмови – екокультурні проекти та явище дауншифтингу. І ось декілька тез:
Вибір покинути місто – це усвідомленість необхідності «видихнути місто». Це ковток свіжого повітря у прямому та переносному значеннях. Пошук натхнення. Ті, хто замінюють місто на село, прагнуть знайти себе в природі, а в результаті також змінюють інших.
Нові люди у громаді неусвідомлено стають тими, хто трохи розбурхує громаду. Вони провокують перегляд усталених поглядів на стосунки у цій групі, цінності, навколишній світ та співжиття. Як результат – формується змінена спільнота. Але на такі зміни потрібен час.
Приставку «еко-» сьогодні знецінено та спотворено в намаганні припасувати до сфери або бажанні здаватися кращими. Культура має шанс донести глибше розуміння екологічності. Це про взаємодію з природою у творчості, творення культури для себе та розділення її з іншими. Це можливість проживати спільні досвіди. Це інша екологічність, яка виявляється у вмінні турбуватись про тих, хто в твоїй зоні впливу.