З першим снігом варшавська Пальма отримала ще більш гротескного вигляду. Тропічне дерево шокує туристів. Та характер цього подиву радше комічний. Пальма сприймається, максимум, як потішний арт-об’єкт. Проте, його комічна форма виражає напрочуд банальну, і разом з тим, геніальну ідею та нагадує про забуту історію – історію польських євреїв.
Питаючи в своїх знайомих з України, з приводу того, що вони знають про Пальму на площі де Голя, отримував доволі однакові відповіді. Вони, в свою чергу, мають споріднений характер з записами у блогах «наших» туристів, якім довелося побувати у Варшаві. Розповсюджене пояснення сенсу арт-об’єкта апелює до Варшавської символіки, тобто це така оригінальна ідея – зробити символом Варшави... Пальму. Тому й встановили її на перехресті важливих транспортних, пішохідних та туристичних шляхів. І оригінальність, чи навіть, епатажність, у цьому випадку, відіграє ключову роль, як сила тяжіння, привертання уваги. Пальма є тільки у Варашаві і ніде більше, окрім Південної Европи, Латинської Америки, Північної Африки... стоп, виходить, що пальма зовсім не особлива і на символ міста явно не дотягує. Якщо мова йде виключно про культурний брендінг, то місту потрібно актуалізувати у сфері уявного те, чого не мають інші міста. І це прекрасно розуміють виробники сувенірної продукції та малий бізнес, які орієнтуються на задоволення потреб підтвердження стереотипних образів туристів. Так, наприклад, «сиренки» та «матрьошки» згідно з цією «економією уявного» - найбільш ходовий товар.
Якщо не міський символ, то що? Можна припустити, що це приклад так званого «plop-art». Плопом частіше називають твори мистецтва, які були санкціоновані та встановлені у публічних місцях владою чи бізнесом. Об’єкт сучасного мистецтва в такому разі слугує цілям позитивної ідентифікації певної групи або певної особи серед широкого загалу потенційних клієнтів, партнерів чи електорату. Можливо, так воно і є, але це лише частина правди.
Я починав цю розповідь з вказання на гротескний вигляд Пальми. Це є ключовим моментом. Та під гротескністю не слід розуміти прояв лишень наміру епатувати публіку. Натомість, пропоную розглядати форму арт-об’єкту як безпосереднє звернення до історії, а точніше до пам’яті єврейської спільноти. Тоді й Пальма видається більш доречною, бо знаходиться, власне, на алеї Ієрусалимській. Названо цю алею так, оскільки колись вона вела до єврейського кладовища. Та з часом, під впливом відомих усім обставин, цей напрям було еліміновано, так само як і відповідні «маршрути» пам’яті про людей – сенсу цієї топомоніки та географії. Факт забуття, напевно й надихнув митця на ідею реанімації історії євреїв – спільноти, яка займала визначне становище у польському суспільстві загалом, та у Варшаві конкретно. Але й цього, чесно кажучи, мені недостатньо, щоб виправдати Пальму. Чому вибрана така нестандартна форма комеморації – пам’ятування? Більше того, з огляду на відповіді моїх знайомих, ще й малоефективної, бо для багатьох Пальма залишається потішним арт-об’єктом.
Напевно, це і є головним «меседжем» критики митця: потішність монументу для глядача-реципієнта свідчить про забуту для нього історію. Пальма – не що інше як провокація, обернена у попсову обгортку. Це заклик до рефлексії, до пошуку, і ще складніше – до «згадування». Але згадування самостійного, бо монумент тільки нагадує про існуючі комемораційні «стежки», а не нав’язує їх як швидкісні дороги - «магістралі історії». У протилежному випадку на місці Пальми з’явився би традиційний монумент, можливо величезна меморіальна плита з єврейською символікою та чіткими вказівками на те, що має бути згадане та з якою долею хвилювання та співчуття. Натомість, стежку до пам’яті людина має прокласти власними зусиллями, за власним бажанням, а не за бажанням влади чи певної спільноти.
Тому Пальма – це, так би мовити, елемент усної історії, «ляпка» на тлі міського тексту, яка має на меті не формування стереотипу, а актуалізацію соціальної пам’яті, динамізацію соціальної уяви та саморефлексії й, нарешті, нагадування про колективну амнезію.