Коротка довідка. Потьомкінським селом називають 1) щось, чого немає, проте стверджують, нібито воно є, або 2) щось, що перебуває в плачевному стані, однак хочуть переконати, що воно «живе і процвітає».
Взятися за написання цієї ремарки мене спонукали роздуми з приводу повідомлення, що їх поширили кілька ЗМІ, і поодинокі відгуки з цього приводу, в яких поряд з іншими було згадано й моє ім'я: про присудження Австрійської державної премії для перекладачів художньої літератури українцеві Юркові Прохаськові. Частина цих ЗМІ подали новину нейтрально, частина, близька до певних літературних середовищ, повідомила про неї так: «Юрко Прохасько - найкращий «австрійський» перекладач». У німецькомовному прес-релізі, поширеному журі, такого категоричного твердження немає. На основі чого робиться те чи інше твердження?
Згадану премію присуджують за переклад «великого за обсягом художнього твору або за ввесь творчий доробок», причому беруться до уваги лише 1) художні 2) опубліковані тексти 3) австрійської літератури, перевага надається перекладачам текстів живих авторів.
Ось перелік перекладів Ю.Прохаська, за які присуджено премію:
- Й. Рот: Готель Савой; Фальшива вага; Йов.
- Р. Музіль: Сум‘яття вихованця Терлеса; Людина без властивостей; Три жінки.
- Ф. Кафка: Америка.
- Р.М.Рільке: Записки Мальте Лаурідз Бріґґе.
- К.Льойдль. Віденські містерії.
- М. Полляк. Транзит.
Половини перелічених творів немає: немає «Йова», немає «Людини без властивостей», немає «Америки», немає «Записок...», не все до кінця ясно з «Трьома жінками» й «Віденськими містеріями». Оцінки фахівцями того, що є, почасти стримані, почасти скептичні. Позаяк оцінки якости перекладу - матерія делікатна, то залишмо їх для подальших дискусій. Йдеться про те, що премію присуджено за тексти, яких немає. Мало того, Ю.Прохаськові премію надано головним чином за переклад «Людини без властивостей» - за велике і для австрійської літератури чи не центральне полотно. Коли подаєш у своєму доробку таку глибу, це здатне розчулити будь-яку комісію. Тільки: перекладає «Людину...» Олекса Логвиненко - наприкінці року вона побачить світ у київському видавництві Олексія Жупанського.
Це друга міжнародна відзнака, яку лауреат отримує за ті самі незроблені переклади (в попередній премії ще був Кляйст, якого теж немає) й удруге журі розчулює праця над «Людиною...» Тільки де вона?
Логічною буде думка, мовляв, обидва перекладачі працюють над твором. Але: по-перше, премію дають за здійснені переклади, по-друге, якщо людина перекладає такий великий твір, вона прагне заанонсувати свою працю, оприлюднити час до часу якийсь витяг, показати текст знайомим, потурбуватися про копірайт. Тоді як один перекладач (Ю.Прохасько), за власним твердженням, перекладає «Людину...» від 1993 р., другий перекладач (О.Логвиненко) вже три роки володіє копірайтом. Це тим дивніше, що Ю.Прохасько завжди дбав про те, щоб якнайшвидше задекларувати свою «першість» на той чи той твір: від часу опублікування фрагменту роману «Готель Савой» у його перекладі в журналі до часу появи роману окремою книжкою минуло 10 років. «Готель Савой» - роман на півтори сотні сторінок кишенькового формату. Подібно з Гайдеґґером: уже багато років, як з'явилося кілька коротких спроб, але жодної книжки. Тим часом окремою книжкою добірку творів М.Гайдеґґера опублікувало львівське видавництво «Літопис». Це не заважає Ю.Прохаськові називати себе перекладачем Гайдеґґера. Тільки де він, Прохаськів Гайдеґґер - «Ніцше», «Буття і час»? Де ті шедеври, якими варто захоплюватися, які читають і про які пишуть, зрештою, які гідні вшанування, які здатні викликати повагу і бажання теж так добре перекладати?
У переліку творів фігурує текст «Транзит» М.Полляка, що є не художнім твором, а коротюсінькою доповіддю, текст якої переклав Ю.Прохасько, - й невідомо, що заслуговує на більшу увагу: сам текст, чи те, з якою дбайливістю його підготували до друку в центрі гуманітарних досліджень ЛНУ ім. І.Франка.
Все це нагадує оповідку Італо Кальвіно про лицаря, який не існує. На частину невиданих текстів нібито є укладені угоди на видання, проте, якщо воно й правда, то це тільки угоди, а не книжки.
Жодна австрійська інституція, що співпрацює у сфері культури з Україною, не була залучена до процесу преміювання, в той час як надання державної премії однієї країни за досягнення громадянинові іншої країни передбачає такі консультації. Австрійські колеги, що звернули мою увагу на факт преміювання, розводять руками: мовляв, що ми можемо вдіяти, якщо у вас немає жодної розмови, ніякої дискусії ні з цього, ні з інших приводів; на основі чого ми можемо оцінювати те чи те?
Авжеж, австрійці не читають українською, а тому не можуть оцінити якість перекладеного. На те є експерти. Яких експертів опитано, не відомо. Що-що, а те, що «Транзит» - не роман і навіть не оповідання, члени журі мусіли знати - хіба якщо журі складалося з автора «Транзиту». Досить увійти в каталог Австрійської національної бібліотеки, аби бодай з'ясувати, чи заанонсовані книжки взагалі видано. Ця бібліотека в обов'язковому порядку отримує перекладні видання, що стосуються австрійської літератури.
Журі скликає керівник одного з кількох департаментів австрійського міністерства освіти, мистецтва і культури. Цим його функції вичерпуються. Така ситуація, з одного боку, покликана забезпечувати лібералізм преміювання, з іншого ж боку, провали лягають на плечі міністерства й країни.
В українському контексті я часто чую, що ту чи ту премію присуджено через знайомство, за збігом обставин, часто за слабкі твори. Буває, премійовані публічно й охоче визнають, що обійшлося не без наполегливого сприяння. Однак я не знаю жодного випадку, щоб премію надавали за твори, що не написані.
Творча людина прагне визнання, це дуже природно і зрозуміло - однак мусить бути доробок, який того вартує, і суспільний резонанс. Визнання - це коли читачі, яких ти уперше бачиш, цитують тобі напам'ять пасажі твоїх творів, оригінальних чи тих, що їх ти переклав. Називати себе з метою отримання премії «відкривачем фресок Бруно Шульца в Дрогобичі» само по собі ще аж ніяк не сприяє вшануванню Бруно Шульца, тим більше, якщо це не зовсім відповідає дійсності, та й, по-правді, Бруно Шульц писав польською, а не німецькою.
Преміювання за тексти, яких немає, принаймні, немає в перекладі, у вільному доступі для читачів у вигляді опублікованих книжок, підважують працю українських перекладачів художньої літератури. Весь творчий доробок Ю.Прохаська вміститься в одне «Засліплення» чи «Доктора Фаустуса» і, мабуть, ще залишиться досить вільного місця. Автор українського «Доктора Фаустуса» помер без міжнародного вшанування - його прізвище стоїть під перекладами такої кількості творів, якими можна заповнити декілька книжкових полиць. Молодші від лауреата перекладачі художньої літератури вже мають і творчий доробок, і розголос, який перевершує зроблене Ю.Прохаськом. У віденській робітні «Стара ковальня» я якось мав честь бути запрошеним на перформенс одного перекладача німецькомовної літератури угорською мовою - то було щось з чимось. Чоловік розклав перед відвідувачами двадцять п'ять грубих книжок австрійської й німецької літератури у своїх перекладах. Він почувався добре, відчував внутрішній комфорт - пощо йому фіґові листочки премій?
Отже, постає насамперед етичне (а вже потім естетичне) питання, адже ошуканство, яке я бачу в цій ситуації, а ще дужче мовчання про ошуканство шкодить як культурному кліматові в Україні, так і плідним австрійсько-українським літературним взаєминам. Цілком погоджуюся, коли мені кажуть, що друга облуда стала можливою через те, що не було реакції на першу.
На завершення: блеф Потьомкіна розкусив, до речі, тоді лише один зацний саксонець - усі інші сприйняли квітучі села за чисту монету.
Фото зі сайту www.labirint-shop.ru