За роки президентства Петро Порошенко поламав політичну кар’єру і «потопив» багатьох рейтингових політиків, чимало з яких перебувало в зеніті своєї популярності.
Грузинський месія
Однією з найгучніших політичних жертв Порошенка став грузинський екс-президент Міхеїл Саакашвілі, який увійшов в українську політику як друг Порошенка, а потім був брутально викинутий за межі країни. Саакашвілі перегорнув нову сторінку української політики ще тоді, коли всупереч позбавленню громадянства, разом з прихильниками прорвав держкордон і під овації публіки повернувся до України. Вже тоді організовані прихильники Міхо продемонстрували, що здатні на маленьку перемогу над Порошенком, і влада не зуміла й не наважилася застосувати проти них силові методи.
Дуже швидко Саакашвілі став найактивнішим та найдієвішим опозиціонером, який згуртував низку антипрезидентських сил та вивів на вулиці найбільшу кількість людей від часів Євромайдану. У Києві знову з’явилися намети, шини, барикади й кілька тисяч людей з революційними настроями, які поставили за мету розпалити дух «третього Майдану». Саме із Саакашвілі пов’язані одні з найпровальніших операцій українських силовиків, коли його прихильники вдруге виставили українські спецслужби на посміховисько, витягши свого лідера з поліцейської машини й відбивши від правоохоронців. Ще ніхто за роки незалежності не давав такого ляпаса українській владі, причому двічі. Нікого ще не відбивали так нахабно з рук поліції, що, зрештою, й кидає тінь на професійність роботи українських правоохоронних органів.
Прорив Саакашвілі через кордон навіть створив підстави для формування першої за три роки впливової проукраїнської опозиції, яка в сумі політичних рейтингів почала серйозно загрожувати пропрезидентському блоку. Спільний вихід до громадян та задекларована єдність намірів Міхеїла Саакашвілі, Юлії Тимошенко та Андрія Садового, низки дрібніших політичних фігур, антикорупційних громадських активістів бодай на короткий час вселив українцям віру в реальність формування потужної демократичної опозиції, яка могла б розпочати новий, антикорупційний Майдан. І проти них команда Порошенка могла б виставити єдиний притомний аргумент: «не розхитуйте човен, бо Путін нападе». Саакашвілі став своєрідним «бульдозером третього Майдану», який першим продемонстрував приклад успішності рішучих дій, проти яких влада кілька місяців фактично нічого не наважувалася вдіяти.
Однак після епопеї політичних скандалів з проривами кордонів та втечею на даху багатоповерхівки, у лютому 2018 року силовики схопили Саакашвілі в одному з київських ресторанів і, брутально взявши за волосся, видворили лідера партії «Рух нових сил» до Польщі. Після депортацій з України кількох інших активних діячів команди Міхо, діяльність найактивнішої опозиційної партії пішла на спад. А сам Саакашвілі, перебуваючи в Європі і зрозумівши марність надій на повернення в Україну, переорієнтувався на грузинську політику.
Як Порошенко привів Саакашвілі в українську політику, бажаючи свого часу використати його образ реформатора для свого іміджу президента-демократа, так і сам же його й грубо викинув, коли Міхо почав по-справжньому критикувати корупцію та злодіїв при владі. Грузинський екс-президент дуже пізно зрозумів, що запрошення Порошенка пограти в демократію не означало гри за демократичними правилами.
Політичний нокаут чемпіона
Непрямим чином Петро Порошенко також долучився до відсторонення на другий план зростаючої політичної величини – Віталія Кличка, який в часи Євромайдану був першим номером серед лідерів опозиційних сил. Це був пік політичної популярності колишнього боксерського чемпіона, який у революційній трійці мав найвищий рейтинг та найбільшу повагу людей на Майдані. Українці не довіряли щуплому бюрократові Арсенію Яценюку, як і не всі сприймали націоналізм Олега Тягнибока, в той час як Віталія Кличка вважали більш щирим, ближчим до народу та були переконані, що свої статки він чесно заробив, а не вкрав. Соціологічні опитування тоді демонстрували рейтинг електоральної підтримки Віталія Кличка на рівні 20-26%, що було на 3-4% менше, аніж у тогочасного президента, а Петро Порошенко тоді мав рейтинг 10%. Саме колишній чемпіон вважався головним конкурентом Януковича на наступних виборах і його лідерство не викликало сумнівів після обурливих дій режиму Януковича.
Проте після втечі Януковича, внаслідок закулісних перемовин та торгів, зустрічей з олігархами в Австрії, революційний фаворит Кличко раптом поступається президентськими амбіціями досить нейтральній на той час фігурі – Порошенкові, а сам задовольняється кріслом столичного мера. А подальша рутинна господарська діяльність мера в столиці, комунальні та транспортні колапси, скандали із забудовниками зруйнували президентські перспективи спортивного чемпіона й розвіяли ореол народної популярності. І навряд чи Кличко матиме колись більший рейтинг народної довіри, ніж він мав взимку 2014 року. І хто знає, як склалася б політична кар’єра Кличка, зрештою, і доля цілої країни, якби свого часу Кличко не дав себе переконати в тому, що президентом має стати Порошенко.
Українська «Жанна д’Арк»
За президентства Порошенка українці спостерігали злет і падіння ще однієї народної месії та «української Жанни д’Арк» – Надії Савченко, яку влада та мільйони українців спочатку палко любили, а потім зняли з постаменту й кинули до в’язниці. Два роки українська дипломатія бурхливо клопотала перед міжнародною спільнотою, як у Брюсселі і Вашингтоні, так і на рівні ООН щодо звільнення Надії Савченко з російського полону: піднімали на ноги дипломатів, просили ввести до Парламентської асамблеї Ради Європи, організовували колосальний за масштабами ажіотаж та піар з майже всесвітньо відомим слоганом Free Savchenko. Європейський та американський обиватель вважав, що Савченко – така собі «солдат Джейн», героїня російсько-української війни, незаконно засуджена мучениця, яка сидить у путінській тюрмі й оголосила чи не найдовше в історії голодування. А в самій Україні Савченко створили образ національної ікони, символу незламності, за яку в церквах читали молитви. І сам момент її звільнення з російської тюрми був чи не найбільш хвилюючою політичною подією року. Зі Савченко зробили кумира, не звертаючи уваги ні на її справжню особистість, ні на далеко не святі моменти її біографії та діяльності.
А коли Надія Савченко почала висловлювати думки, які не подобалися ні владі, ні громадській думці, і уявила себе реальною месією, яка повинна силовим шляхом врятувати країну – вже менше ніж через рік після звільнення з російської тюрми вона опинилася в українській в’язниці. Влада через генпрокурора Луценка звинуватила Савченко в роботі на російські спецслужби та плануванні теракту у Верховній Раді, де вона нібито збиралася розстрілювати депутатів. Порошенкові набридла галаслива і прямолінійна критика колишньої льотчиці, тож їй швидко закрили рота і викинули на політичний маргінес, звідки її, зрештою, та сама влада свого часу підібрала задля власного піару.
Крах «червоного Петра»
За президентства Порошенка обірвалася політична кар’єра ще одного рейтингового українського політика, за якого свого часу голосували мільйони – комуніста Петра Симоненка. У 1990-ті, Симоненко очолював найбільшу фракцію у Верховній Раді і довгий час був другою за впливовістю людиною в парламенті. На президентських виборах 1999-го лідер КПУ у другому турі здобув 37,8% голосів, поступившись Леонідові Кучмі. Притому, що Симоненка тоді підтримали 10 млн 665 тис. виборців. Симоненко та його партія довго були на політичному олімпі країни, і навіть попри фізичне вимирання комуністичного електорату на парламентських виборах ще у 2012 році КПУ отримала 13,18% голосів, здобувши у Верховній Раді 32 місця.
І хоча парламентські вибори 2014 року, головно через втрату Криму і Донбасу, стали для комуністів непрохідними, однак остаточного удару по КПУ завдала влада, звинувативши партію в пособництві проросійським терористам та заборонивши комунізм як ідеологію. Після ухвалення закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні» Мін’юст позбавив комуністичні партії права брати участь у виборах, а Окружний адміністративний суд Києва взагалі заборонив діяльність Компартії України, хоча провадження за апеляційною скаргою КПУ триває й досі. Тож уже колишній очільник забороненої Компартії опинився в комуністичному підпіллі – оселився в елітному котеджі під Києвом і надалі паплюжить Україну в міжнародних судах та з’їздах закордонних комуністичних партій, однак без шансів повернення в політику.
Звісно, політична вага комуністів в країні зменшувалася і без декомунізації, однак процес агонії Компартії міг розтягнутися ще на десяток років з огляду на збереження значної кількості адептів серед робітничого класу передпенсійного віку та потенційні російські гроші. КПУ могла б також розраховувати на частину кремлівської підтримки, спрямованої на п’яту колону в Україні, з чим комуністи традиційно добре справлялися. І хоча в сина радянського номенклатурника та власника заводу «Ленінська кузня» не було особистої антипатії до комунізму, проте політична кон’юнктура була вдало використана Порошенком для потоплення червоного тезки. Прагнення Порошенка попіаритися перед патріотичною частиною українства та підтримати ідеологічно правильний і фінансово необтяжливий закон (адже це не боротьба з корупцією) призвели до передчасного і водночас справедливого виходу Симоненка на політичну пенсію. «Падаючого – підштовхни», – казав відомий філософ Фрідріх Ніцше, а президент Порошенко зробив це політичною практикою.
Серед потенційних політичних потопельників Порошенка міг би бути й мер Львова Андрій Садовий, якого президент намагався «втопити у смітті», і Юлія Тимошенко, на яку прихильники БПП сьогодні намагаються навішати тавро «подружки Путіна», і низка інших політиків, з якими той же Порошенко був по один бік барикад на Майдані. І можливо, саме серед них є той, хто «потопить» самого Порошенка, а кількість виборців, які чекають цього моменту, невпинно зростає.