Відчинивши парадні двері, а був ще непарадний вхід, тепер замурований навіки (парадний вхід – для мертвих і священиків, непарадний – для живих, чому б ні?) ми потрапляємо в... сад.
Якби у ХVІІІ столітті австріяки розібрали каплицю Боїмів, то ми б фактично нічого не знали про цю родину купців, лікарів і вчених. Історія - прикра штука: її документи фіксують судові процеси, скандали, шляхетські війни, а Боїми нічим таким не «прославились» і навіть не можуть воскреснути персонажами історичного роману. Колись на це звернув увагу Владислав Лозинський, львівський історик, що жив на початку минулого століття і написав дещо про цю родину та її каплицю поблизу Катедри.
Каплиця Боїмів нині належить львівській Галереї мистецтв і перебуває в жахливому занедбанні, бо наші патріоти воліють, аби вона ліпше щезла з землі, ніж була передана Катедральному собору, на території якого простояла усе своє довге існування, і до якого перейшла наприкінці ХVІІІ ст. Мовляв, поляки не так реставрують, як наші. Наші вміють краще, але в них нема грошей навіть на косметичний ремонт. Періодично кидають клич, що треба рятувати шедевр архітектури, збирають якісь гроші, але ліпше освітити кілька церков, щоб тішилися туристи, ніж бодай щось зробити для каплиці.
Я не це хотіла писати. Я навіть не хочу вихваляти цю пам'ятку архітектури. І не буду описувати Каплицю з суто мистецького погляду. І тим більше переповідати різні легенди про неї. У мене інші наміри. Що може дати каплиця Боїмів сучасному Львову та його мешканцям? Як вона впливала і впливає на духовний простір Львова?
Кілька років тому я сиділа на лаві в каплиці й пила очима те, що бачила: спершу вівтар, звідти переводила погляд на алебастрову меморіальну плиту, а далі задирала голову до куполу, де з кесонів позирали обличчя отців церкви, євангелистів і ангелів. Я працювала там науковим працівником, службовцем, касиром і прибиральницею в одній особі, але те не варте уваги нині. Головне - мій досвід, містичний, естетичний і духовний, який досі працює на мене. Падав дощ, зрідка хтось заглядав, тепло світилися свічки обабіч престолу у дерев'яних химерних свічниках, схожих на ліану, і я не могла зосередитися на чомусь іншому, тільки на тому, що бачила. Каплиця видавалась мені книгою з каменю. Тоді. Тепер я зрозуміла, що помилялась. І помилялись усі ті, хто писав колись про неї. Зрештою, я їм не дивуюсь: надто багато тут усього. Я тримаю в руці шматок алебастру, який привезла восени з Журавно. Епітафія родині Боїмів, зроблена з жовтуватого журавненського алебастру Яном Пфістером. Алебастр акумулює в собі добрий настрій. І вони це знали. Боїми та їхні майстри. Усе це сакральне знання втрачене, покладене на жертовний камінь історії. Залишилася балаканина, яка не дає нічого душі, недолугі путівники з сухими описами, від яких хочеться позіхати, і, головне, слова миттю вивітрюються з пам'яті.
Георгій Боїм приїхав сюди з Богемії в часи Стефана Баторія, одружився з шляхтянкою Ядвігою Ніжньовською, мав п'ятеро дітей. Він торгував спершу сукном, потім зайнявся аптечною справою. Помер у віці 80 років. Був протестантом, перейшов до католицтва. Його старший син Павло став доктором медицини і філософії, вчився в Італії. Прожив 60 років. Мені здається, це йому належить ідея родинної каплиці, і що то він створив її концепцію.
Онук Боїма Михайло, єзуїт, їздив до Китаю і створив перший у світі латинсько-китайський ботанічний словник. Там він і помер, у Китаї, під час другого приїзду. Отже, тут він не похований. Зрештою, тут тепер не похований ніхто: останки Боїмів перевезли на Личаківський цвинтар ще наприкінці ХVІІІ століття.
Щоб написати книгу про каплицю, не вистачить цілого життя. Але спробую відновити бодай те, як її могли сприймати у ті часи: початок ХVІІ століття. Львів. Пошуки філософського каменя, еліксиру безсмертя. Таємні знання. Спогади про блискучу культуру Італії, минали молоді літа патриціїв, туга за тамтешньою елітою. Буйне розмаїття кольорів, форм, запахів міста, що стоїть на перетині торгових шляхів. Постійне змагання релігій, народів, культур, відкритість усьому новому. Одна моровиця - і рід буде стертий з лиця землі, одна пожежа - і втрата маєтку, нажитого важкою працею. Страждання і радість. Яку каплицю могли побудувати для себе лікарі та аптекарі, люди, що стояли в головах хворого, поступаючись дуже часто пані Смерті? Щось вузько професійне? «Перехожий, зупинись і подумай, чи твоє страждання є більшим, ніж моє» - пише довкола єдиної в світі скульптури задумливого Христа, на даху. Ніхто цей напис нині не читає, але всі знають про його існування. Здавалось, Страсті, похмурі пророцтва на фасаді каплиці свідчать саме про те, з чим мали справу кілька поколінь Боїмів. Сама форма каплиці нагадує Жигмунтовську каплицю у Вавелі (Краків). Але зміст незмірно багатший. І не були ці люди такими примітивними! Вони повертаються до Львова після довгих літ навчання з великим багажем знань, інтелектуалами, поетами, що вміють розмірковувати про життя, смерть, суєту, як належить людині Відродження. Але вони вміло приховують ці знання від інших, не довіряючи письму, за зачиненими дверима домашньої церкви і місця вічного спочинку. І якщо колись вдасться розшифрувати текст Боїмів, він може виявитися далеко не ортодоксальним, незважаючи на близькість Катедри. Навіть для сучасників то була загадка.
Відчинивши парадні двері, а був ще непарадний вхід, тепер замурований навіки (парадний вхід - для мертвих і священиків, непарадний - для живих, чому б ні?) ми потрапляємо в... сад. Кожен гід знає, що каплицю колись називали Садовою, бо центральною сценою вівтаря є «Моління про чашу». Молитва Ісуса в Гетсиманському саду перед тим, як його схопили. Цього вистачить для туристів і самих гідів. Але ми, приречені жити в цьому місті, мусимо знати про нього більше і глибше, щоб не зруйнувати ненароком ауру Львова.
Наші знання додають йому сили. Отже, сама форма каплиці відповідає чотирикутному сакральному саду, замкненому муром, який називають вертоградом. Ця форма прийшла до нас ще з античності. Посередині внутрішнього дворика античних садиб був атріум, місце, яма, де ховали членів роду і поклонялись душам предків, приносячи жертви. У християнському вертограді місце атріуму зайняло дерево чи водойма, символ життя і зростання. Йдеться, власне, про монастирські сади, які були двох видів: зовнішні і внутрішні (вертогради), така сама обов'язкова річ, як церква. Символіка саду веде свій початок від райського саду, світового дерева, дерева пізнання Добра і Зла, на якому, згідно легенди, розіп'яли Ісуса. Звідти народжується ідея духовного зростання, окультурення (останнє найбільше властиве саме Ренесансу). По суті, тільки ренесансна людина могла побудувати для власних потреб таку багату на пластичні форми й сакральні образи Каплицю, яка попри все не призначена для громади, лише для обраних. Боїми кинули Львову виклик, і вони, безперечно, заручилися підтримкою Церкви, яка в майбутньому мала стати власницею каплиці.
Початок ХVІІ століття, коли була збудована Садова каплиця, це ще не розквіт бароко, однак зодчі вже використовують на повну силу його ідеї. Злиття старозавітних і новозавітних сюжетів в її декорі, як внутрішньому, так і зовнішньому, має означати неперервність руху людини до вдосконалення через страждання, пристрасті й просвітління. У саду народилася смерть, і в саду відродиться життя, омите кривавим потом Ісуса. Містичне дійство спокутування-милосердя є віссю вівтаря, який цілком відповідає українському іконостасу. Центральна сцена - «Моління до чаші» - є теж садом. На задньому плані ми бачимо вояків, що йдуть арештовувати Ісуса. Це станеться після того, коли той вимовить останні слова: «Отче, пронеси повз мене чашу сю, а як ні, то нехай буде так, як Ти хочеш». Я не наводжу зумисне канонічний текст, а так, як він мені запам'ятався, бо це моє сприйняття і прочитання.
Сама каплиця відкрита для містичного, дуже інтимного, прочитання, бо ніхто в цей момент не спостерігає ні за нами, ні за Ісусом. Світ спить, як сказав Григорій Сковорода. І ще одна, дуже важлива річ: хвіртка саду відчинена, і над нею нахилилось розлоге дерево. Воно ніби намагається затулити постать Христа. За деревами ховались Адам і Єва, які согрішили. Це та хвіртка, через яку вони вийшли. Через яку вийшла услід за ними смерть. Це та хвіртка, якою увійде смерть і вийде спасіння. Усе це ми побачимо, коли підведемо погляд догори: жертвопринесення, воскресіння, страшний суд. Тричі повторюються Страсті в декорі: перший раз на фасаді, другий раз на вівтарі, третій раз на фресках, що були знищені реставраторами у 20-х роках ХХ століття. Неприпустима помилка, яка перешкоджає осягнути зміст послання з ХVІІ століття. Тричі Страсті - тричі відречення Петра, який, до речі, стоїть при вході для мертвих з ключем від Раю (форма ключа повторює форму ключа від каплиці) - і Трійця під куполом. Саме з-під купола, звідки невеличкі віконця дають змогу проникати жмуткам світла, оживляти колись кольорові рельєфи, лине потужний потік життєдайної, оздоровлюючої енергії. Дивовижним чином поєднуються Книга мертвих і таємне призначення каплиці як місця релаксації. Втім, це характерне для бароко.
Неважко уявити собі навіть зараз, як виглядала каплиця, коли за нею доглядала родина Боїмів. Яскраві фрески, розмальовані рельєфи, які підсилювали гру світла, інкрустовані сріблом та перламутром золотисті двері обабіч престолу, вкриті рослинним орнаментом, як і панелі довкола стін, срібні свічники, коштовні килими на лавах і підлозі, що прикривали вхід до крипти, запах воску й ладану. І самі Боїми у пишному вбранні, багаті й щедрі львів'яни, які мешкали на Староєврейській вулиці, поруч, і, начебто, мали персональний підземний хід до Каплиці, у що легко повірити. Рукотворний сад людського духу - ось що таке Каплиця Боїмів. Дух, що співає Осанну разом з ангелами в куполі, що єднає світ людський і світ божественний.
Та повернемося до фігури Христа, яку, зазвичай, виконували в дереві. Оскільки дерево нетривке, то майстер зробив її з каменю, імітувавши дерево. Увінчаний терном, замислений Ісус, який сидить під Деревом Пізнання, що стало для Нього Деревом Спокути за все людство, і є віссю трьох садів, що входять в один цілісний ансамбль. Однак садів у Львові багато, й вони концентричним колами оточують сакральні сади Боїмів, і так до безконечності... Вони обертаються довкола нас, а ми довкола них.
P. S.
Відколи я уперше увійшла до каплиці не відвідувачкою, а її тимчасовою слугою, мене не полишала думка, що моя доля почала змінюватись, і зараз я просто в цьому переконана. Я пізнала на собі її магічний вплив, але це надто особисте, щоб про це розповідати. Я отримала від неї щедрі подарунки за мою допитливість і любов до неї. Проте лише тепер, через кілька років, майже десятиліття, я змогла побачити в ній Сад, а не Книгу.
Довідка ZAXID.NET
Галина Пагутяк - письменниця, есеїстка.
Народилася 1958 р. у с. Залокоть Дрогобицького району Львівської області. Вищу освіту здобула на філологічному факультеті Київського держуніверситету ім. Т.Г.Шевченка. Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, Львівській картинній галереї. Займається правозахисною діяльністю, допомагаючи біженцям. Твори Галини Пагутяк перекладено англійською, німецькою, хорватською, російською та словацькою мовами.
Автор книг «Діти» (1982), «Господар» (1986), «Гірчичне зерно» (1990), «Книга снів та пробуджень» (1995), «Записки білого пташка» (1999), «Писар Східних Воріт Притулку» (2002), «Жорстокість існування» (2002), «Королівство» (2005), «Втеча звірів» (2006).
Живе у Львові.