Журналюги, паперомараки – так про них зазвичай говорять. Дивні люди, яким всі заздрять і яких ніхто не любить. З ними весь час проблеми. Як з папугою, який не буде мовчати. Пам’ятаєте, був в Хазанова такий монолог. Як на початку кар’єри відкриють рот, так вже ніколи і не закривають. От і зараз… притискаю, притискаю – не допомагає. Підв’язувати прийдеться.
Журналістів часто привозять. Буває, що без голови, буває – з кулею в потилиці, а частіше з цирозом печінки. Печінка - це в журналістів найслабкіше місце, бо вони нею працюють не менше, ніж руками чи головою. Специфіка професії. В нас правду найлегше через фляжку шукати. А ще правда тяжко засвоюється. Наслухається журналіст чужої правди, а потім її з своєї голови горілкою вимиває. Правда - це завжди стрес, а стрес - це завжди горілка.
Цього теж правда вбила. Он в ногах вода набралась і павукоподібна гемангіома на обличчі цвіте. Цироз, і розтинати не треба.
Ні, я нікого не звинувачую. Як казав артист Вілюров у фільмі «Покровські ворота»: «Позвольте, а кто не поет?!!!» Я констатую факт. Для журналіста це навіть не вада – виробнича травма. Ще один згорів на роботі.
Я багато газет читаю. Тут, по ночах, роботи небагато, от і гортаю вітчизняні видання. Його статті теж бачив. Непогані статті, навіть з гумором, от тільки масштабу в них немає. «Пенсіонерка відсудила в ЖЕКу три тисячі», «Епідемія грипу повертається», «Різдв’яний стіл, у скільки він нам обійдеться»… Статті, які публікують з року в рік і які кожен журналіст за своє життя мусить написати. З них починається журналістська кар’єра, а в когось, як-от в мого клієнта, ними ж і закінчується. Сirculus vitiosus – порочне коло, з якого так тяжко вирватись.
Я, коли цього велетня пера переодягав, записну книжку знайшов. Чернетка книги. Якої? Звичайно, автобіографічної, яку кожен журналіст, що до старості дожив, намагається написати.
Зараз загляну. Тіла після смерті я звик досліджувати, а от душі ще не доводилось.
«Мій талант відразу отримав високу оцінку…Завдяки моїй публікації правоохоронцям нарешті вдалось розкрити…»
Талант…визнання… Визнання, це коли про тебе пишуть інші. За життя про журналіста не писали, здебільшого він писав. Але, кажуть, що більшість геніїв отримують визнання після смерті. За життя Ван Гог не продав ні одної своєї картини, а потім його полотна стали одними з найдорожчих картин в світі і, можливо, зараз переді мною лежить такий же Ван Гог журналістики. Я визнаю його. І ще, виконаю одне останнє бажання – візьму в нього інтерв’ю. Той, чия робота брати інтерв’ю, найбільше хоче, щоб одного разу інтерв’ю взяли в нього.
Ну, що ж, шановний, сідайте от сюди, під лампу, щоб світло гарно падало. Я зроблю вам прекрасне фото. Очі нехай будуть закриті, так, ніби ви задумались.
Отже, в школі ви завжди добре писали твори, отримуючи п’ять за сам твір, але слабеньку трієчку за граматику. В старших класах писали матеріали до шкільної газети і, одного разу вас опублікували у справжній газеті, куди ви відправили свій репортаж про виставку вишиванок у вашій школі.
Потім був факультет журналістики. На третьому курсі ви вже працювали у великій газеті. Ви були хворі журналістикою і всі симптоми були очевидні: вагон ентузіазму, бажання змінити світ на краще і написати сенсаційну статтю, у якій ви б викрили всесвітній заколот.
Ви писали яскраво і багато, і дуже обурювались, коли редактор викреслював всі «красивості» зменшуючи статтю вдвічі.
Одного разу ви «нарили» компромат на губернатора, зі свідками та документальним підтвердженням, але редактор м’яко взяв вас за плече, посадив в крісло поряд з собою і лагідним голосом пояснив, що друкувати це не можна, оскільки губернатор кращий друг «папи», який фінансує газету.
Ви не зрозуміли і вас звільнили, недодавши зарплату. Пів року без роботи, потім знову новини і статті про рекордний гарбуз, що виріс на городі пана Геника Дзвунковського.
Тепер ви вже розуміли, про кого можна писати, а про кого ні, і були на хорошому рахунку. І все ж, про випадок з губернатором пам’ятали. Ваш перший редактор попередив інших, і до серйозних матеріалів вас більше не допускали. Ви писали репортажі зі змагань по поїданню вареників і заливались безкоштовною випивкою на фуршетах.
Грошей завжди не вистачало? А я думав, що журналісти добре заробляють. Мізерна зарплата, іноді кількасот гривень за замовну статтю…І неймовірна злість, яка охоплювала вас, коли хтось з читачів, зустрівши вас коло входу в редакцію змовницьки шепотів: «У мене є сенсаційна інформація, скільки редакція мені за неї заплатить?»
Особисте життя? Холостяк? Збиралися одружитись на третьому курсі, а потім вона вийшла заміж за бізнесмена, в якого брала інтерв’ю. Буває.
Я от яку закономірність вирахував: якщо під час життя журналіста ніхто не любить, то після смерті всі тою любов’ю просто захлинаються. Завтра у капличку прийде багато людей. Будуть говорити про вашу чесність і непідкупність і про втрату, яка спіткала вітчизняну журналістику.
Бачите, мрії збуваються. Сьогодні у вас взяли інтерв’ю, завтра будуть хвалити і понесуть на руках. Так, я вам тут покладу під очі трошки «тоналки». Телебачення теж буде, отже, їм потрібна гарна картинка. Ось воно, визнання. Прийшла слава. От вона стоїть, там в кутку коло холодильника у білосніжно-білому савані.