Попри повномасштабну війну, в Україні триває цивільне життя. Працюють ресторани і кінотеатри, карпатські курорти і відпочинкові комплекси в околицях обласних центрів, співаки і співачки дають концерти в найбільших залах країни (влаштовуючи при цьому невеличкі піар-скандали), відбуваються футбольні і баскетбольні матчі…
Звісна річ, міжнародні поєдинки – національних збірних чи клубних команд у європейських турнірах – на території нашої держави не проводяться. Хоча б тому, що ніхто з європейських опонентів українських колективів не погодиться їхати до країни, де над головою щодня літають сотні, а то й тисячі дронів.
Саме тому, наприклад, донецький «Шахтар» свої домашні поєдинки в Лізі конференцій грає в сусідній Польщі, у Кракові (добираючись туди наземним транспортом, а не таким звичним до 2022 року клубним літаком). Втім, у цій історії є й свої несподівані сторінки.
Так, поєдинок донецько-львівського колективу («Шахтар» зараз формально базується під Києвом, у Щасливому, а фактично – у столиці Галичини) проти нідерландського АЗ-67 відзначився не тільки несподівано приємною для вболівальників розгромною перемогою, а й появою президента ФК. Соцмережеві сторінки «Шахтаря» навіть акцентували на цьому увагу, наголосивши, що Рінат Ахметов відвідав матч своєї команди вперше за майже 12 років. Тож хоч-не-хоч, а ЗМІ теж не пройшли повз. Дехто навіть згадав, на якому поєдинку – до краківського з нідерландцями – Ахметов востаннє наживо бачив свій «Шахтар».
А було це 2 травня 2014 року. Знаєте, чим цей поєдинок увійшов в історію українського футболу? Ні, не черговою перемогою «Шахтаря» над сусідами, неіснуючим нині футбольним клубом із Маріуполя (тоді він був відомий як «Іллічівець», а останні роки провів уже під декомунізованою міською назвою «Маріуполь»). Річ у тому, що ця гра виявилася останньою в історії стадіону «Донбас-Арена».
Стадіону, який став перлиною не тільки для Донецька, а й для бізнес-імперії Ахметова. Стадіону, на якому проводилися матчі чемпіонату Європи, на якому (це лише припущення, але чом би й ні, якщо Києву надали таке право – а «Донбас-Арену» всерйоз називали найкращим футбольним стадіоном у всій Східній Європі) міг пройти і фінал Ліги чемпіонів, головного клубного турніру Старого світу.
А тепер, уже 12 років, ця грандіозна, суперсучасна споруда припадає пилом і поступово руйнується. І «Шахтар» там, можливо, уже ніколи й не зіграє. Відповідно, і Рінат Ахметов більше ніколи не з’явиться у VIP-ложі «Донбас-Арени».
До речі, «Шахтар», можливо, і зіграє. Справа в тому, що окупанти, яких ще 2022 року вигнали з європейського і світового футболу, перестали дотримуватися формальних рамок пристойності – і вирішили заявити команди з окупованих українських територій у власний футбольний чемпіонат. Звісно, на самісіньке його дно, але сам факт.
Серед інших з’явився і такий собі «Шахтар-Донецьк». Зареєстрований він і грає свої домашні поєдинки, зрозуміло, не в Донецьку, а в сусідній Ростовській області Російської Федерації, у колись цілком собі україномовному Таганрозі. Та хто заборонить цьому квазі-«Шахтарю» вийти на поле «Донбас-Арени»? Ахметов? Ну, нехай спробує стати на заваді, подивимося, як це в нього вийде.
Повернення Ріната Ахметова на матчі своєї команди стало тим самим інформаційним приводом, який дозволив згадати події 12-річної уже давнини. Цікаво, а сам Ахметов пригадав 2014 рік? Пригадав, як він тоді вів переговори із місцевими сепаратистами / російськими агентами, як заявляв, що «нєльзя бомбіть Донбасс» і гудів у гудок?
А ще – чи не згадував він сусідню Харківську область, де в обласному центрі Росія також спробувала розіграти сепаратистську карту, але з тріском програла. Тоді, у квітні 2014-го, Харківську ОДА під час стрімкої і безкровної операції звільнили бійці вінницького спецпідрозділу внутрішніх військ «Ягуар». Звільнили за наказом тодішнього міністра внутрішніх справ Авакова, який, як говорили злі язики, боронив, може, не стільки державу, скільки свої бізнес-активи.
Цікаво, чи не замислювався Ахметов над тим, що він, з його можливостями на 2014 рік, міг привезти цілу бригаду спецпризначенців до Донецька й зачистити тоді, на початку весни, усіх сепарів до одного? Але він обрав той шлях, який обрав. І в підсумку втратив не тільки Донецьк, а згодом і Маріуполь із двома металургійними гігантами – «Азовсталлю» та комбінатом імені Ілліча.
І тепер перебуває за кордоном, а його візит на матч «Шахтаря» – звична, в принципі, історія до 2 травня 2014-го – стає фактично подією року в історії його клубу і його власній історії також.
Чи не замислюється Ахметов над тим, що якби в той ключовий момент він обрав іншу модель поведінки – зараз усе могло бути зовсім по-іншому? Можливо, саме це усвідомлення і стало головним підсумком футбольного матчу «Шахтар»-АЗ, а зовсім не результат на табло краківського стадіону.