27 травня виповнилося 100 років від дня народження Александра Блондера, відомого художника-авангардиста. Мусимо визнати, що нині його ім‘я мало що скаже навіть мистецтвознавцю. І то прикро: й тому, що у Європі Саша Блондер здобув свого часу неабияке визнання, і тому, що він народився та провів свої юнацькі роки у нашому краї, а саме – у Чорткові, що на Західному Поділлі (нині – Тернопільська область).
Чортків перед Першою світовою війною, як і більшість інших міст та містечок галіційської провінції, був мультинаціональним. Більше половини його мешканців складали євреї. Середовище єврейського штетла було доволі замкненим, традиційно визначальним впродовж багатьох років тут був вплив хасидизму. Як відомо, провінційний Чортків на той час був резиденцією відомих на цілу Східну Європу хасидських цадиків. Ситуація почала змінюватися на початку ХХ століття, коли серед євреїв виокремився прошарок інтелігенції та прихильників ідеології «Гаскали» (інтеграції у загальноєвропейський культурний контекст та просвітництва). У колі цих людей найпрестижнішим стало отримання якісної освіти.
Про дитинство та юнацькі роки майбутнього художника відомо небагато. Знаємо, що він народився у сім‘ї небагатого чортківського купця у 1909 році. Але приміром, відсутні відомості про те, де почав навчатися Блондер. Скоріш за все, систематичному навчанню перешкодила безперервна смуга воєн 1914 - 1920 років. У повоєнні роки він міг вчитися у приватній «Школі гандльовій», до котрої переважно віддавали у науку своїх дітей місцеві комерсанти, або у польській гімназії. Не знаємо ми також, під чиєю опікою Шайє Блондер зробив власні перші кроки у малярстві. Чи може він виявився талановитим самоуком? Втім відомо, що захоплення малюванням прийшло ще у рідному місті, де Блондер був лідером місцевого мистецького гуртка. Збереглося його фото на пленері - компанія панянок та юнаків з картонами в руках на мить завмерла на тлі гір у долині Серету...
У 1930 році батьки спромоглися направити обдарованого юнака на навчання до Парижу - він мав би студіювати архітектуру у Національній вищій школі мистецтв. Але престижний фах архітектора вочевидь не привабив юного художника. Натомість виразний вплив на його мистецькі вподобання справила творчість Шагала, Сутіна, Модільяні, Боннара та інших майстрів художнього авангарду тих років. Тож кар‘єру архітектора було полишено. У 1932-1934 роках Саша Блондер вже навчається живопису у краківській Академії мистецтв під керівництвом професорів Теодора Аксентовича, Владислава Яроцького та Фридеріка Павтша. У Кракові ж він став одним із засновників мистецьких об‘єднань «Живі» та «Краківська група», учасником гучних виставок цих спілок. У тридцяті роки Блондер спільно з «Краківською групою» виставляється у Львові та Кракові, організовує персональну виставку у варшавському салоні Генріка Котерби.
Не можна не згадати, що у цей період свого життя Блондер відверто підтримував ліві політичні сили, зокрема, належав до молодіжної соціалістичної спілки «Життя». Власне оті симпатії до «червоних» певною мірою й спричинили його виключення із Спілки польських артистів-пластиків ("ZZPAP") у 1937 році.
Можливо, востаннє художник відвідав у родинному місті свого батька та брата у 1935 році. Тут ним був написаний портрет двоюрідної сестри Флоренс Лібріх, про що та згодом згадала у книзі своїх мемуарів «Хтось спостерігає за мною». Повертатися до рідного Чорткова Блондер не став, адже на той час він вже мав певне визнання та власну паризьку студію. У 1937 році він остаточно переїздить до Парижу. Це рішення врешті-решт і дало йому можливість уникнути трагічної долі 13 тисяч євреїв, що у 1942-1943 роках пройшли через м‘ясорубку чортківського гетто.
У роки нацистської окупації Франції наш земляк був активним учасником руху Опору. Чи то з мотивів конспірації, чи то остаточно усвідомивши себе французьким громадянином, але з 1942 року він почав підписувати власні роботи мистецьким псевдо «Андре Блондель».
У 1943-1944 роках Блондер-Блондель працював професором ліцею у Каркасоні. З 1945 року мешкав переважно у Парижі, часто подорожуючи південними провінціями Франції (Тулуза, Каркасон, Сет).
Творчу діяльність художника у 1949 році перервала його несподівана смерть у Парижі. Тут його й поховано.
Більшість ранніх робіт Блондера скоріш за все втрачені у роки війни. Натомість картини польського та французького періодів його творчості не раз виставлялися у Франції, зокрема у престижному паризькому «Осінньому салоні». Постійна експозиція його живопису та графіки 30-40-х років зберігається у музеї Поля Валері, що і місті Сет, а також - у краківському та вроцлавському національних музеях.
Хоча на першій і другій батьківщині художника його ім‘я та творчість майже забуті, у Франції до 100-річного ювілею відкрито дві великі ретроспективні виставки: у Сеті та Каркасоні. Відтак начебто хтось із цього приводу може повторити услід за геніальним Стусом: «ти повернувся, але край не верне».
Проглядаючи інформацію про Блондера, котру нині можна віднайти у всезнаючому «світовому павутинні», можна скласти деяку уяву про його світогляд, про теми та образи, що хвилювати художника у період його самостійної творчості.
На життєвому шляху Блондера-Блонделя чи не постійно простежується його нонконформізм, пошук новизни, намагання вийти за рамки звичного: будь то хасидизм, традиційні уявлення про життєвий успіх, або ж ідеології. Очевидна легкість, з якою хлопчина з подільського штетла входив до нового середовища, чимдалі, тим більше усвідомлюючи себе громадянином Європи - чи то у великому місті, чи то у іншомовному світі - свідчила водночас і про природні риси характеру, і про органічну приналежність тодішньої Галичини до європейського культурного грона. Попри всю окремішність та провінційність цього світу, нині втраченого...
Та хоча чортківський штетл залишився у далекому незворотному минулому - чортківський штетл не полишав душі художника.
Звісно, Блондер не міг розшукати хоч би сліди своїх близьких у тій »рідній чужині», що на той час існувала вже по інший бік залізної завіси. Скоріш за все, його родина загинула у роки нацистської окупації. Втім, як з‘ясовується, згадана тут двоюрідна сестра художника все своє життя вважала і його загиблим у Голокості.
На перший погляд, Блондер у своїй творчості не торкався ані ідилії давнього єврейського світу, ані трагедії війни. Натомість у зламі рук, і у зморшках облич, і у тривозі поглядів його сучасників чи не з кожного полотна дивиться на нас доля людей, що у муках віднаходять можливості якось жити у цьому світі: після Освенціма і Белза. Живемо і ми, нинішні - на отій праведній землі, де серед іншого ще й досі мовчать сотні забутих гетто, і тисячі отих зарослих будяками «окописьк» та ям у «чорних лісах»...
На полотнах Блондера-Блонделя - снується плетиво вуличок Кракова та Закопане, бринить тремтливе світло Парижу та французького півдня... Доволі багато портретів сучасників. Лише часом серед них з‘являється спогад про родинне місто. Але ви не побачите на них ані величної вежі домініканського костелу, що вінчає Чортків, ані пишноти синагоги Раббі Фрідмана, ані мальовничих подільських крайобразів... Переважно то мотиви місцевих божниць, або тихі дворики та вулички на Старому Чорткові. Аскетизм тих полотен лише підкреслює шляхетну убогість стін та дахів, на яких спочиває тепле світло і тінь. От проглядає стомлена травневим сонцем гілка бузку, а подалі - сива спина вигнанецьких пагорбів, що тихо охороняють цей вічний спокій, це паралельне життя: спогадів і людей...
Олександр Степаненко, «Гельсінська ініціатива-ХХІ», Чортків
Mankurt
Будівничий Іван Левинський
У багатьох випадках назву рубрики «Ми пам’ятаємо» можна сприймати з іронією – ой, далеко не всіх пам’ятаємо, та й чи можна назвати пам’яттю фахові знання кількох десятків львівських інтелектуалів? Але є люди колишнього Львова, про яких можна з чистим сумлінням сказати – так, вони відомі широкому загалу. До таких належить будівничий та архітектор Іван Левинський.
Мені багато разів нагадували – дай матеріал про Левинського! Нещодавно розмовляю зі старою знайомою, і вона:
- Слухай, треба про Івана Левинського написати. Гідний того.
- Та всі про нього знають, чого писати?
- Хто там знає?! Вулиці Левинського і то нема!
Оскільки ми розмовляли за сто метрів від вулиці Івана Левинського і мені було достеменно відомо, що і знайома це знає, засміявся:
- Як це нема? Он вона…
- Та що це за вулиця? Триста метрів… Людина пів-Львова збудувала, а ми йому таку вуличку… Сусідню треба було назвати Левинського!
Не називати цю сусідню ніяк не вдасться, не можна оминути Кшижову-Потоцького-Пушкіна-Чупринки – більша половина життя знаменитого львів’янина з нею пов’язана. І майже все життя Манкурта – так само.
Минулого року видавництво «Центр Європи» видало чудову книгу про Левинського. Автор її - Олександр Нога, а науковий і літературний редактор - Юрій Бірюльов, що так само не зайвим буде нагадати. Саме цю книжку взято за основу при підготовці цього матеріалу. Взяв видання до рук, почав гортати. Більшу половину будинків на фотографіях знаю, а деякі знаю дуже добре.
Звісно, можна просто написати, що відомий всім львів’янам будинок Гімназії і бурси Українського педагогічного товариства збудований фірмою Левинського у 1906-1908 роках. Розповісти про український модерн, активне використання елементів української народної архітектури, провести паралелі з численними спорудами у всій Галичині і за її межами. Але для мене цей будинок вже назавжди залишиться «лєсіком», Лісотехом, навколо якого пройшло дитинство. Ми ганяли на санчатах з гірки у дендропарку Лісотеха і посміювались з дивних, одягнутих у чорне стареньких, які мовчки проходили повз нас. Зараз вже б не сміявся, але давно їх нема серед нас, давно…
Якщо бути точним, то церкву Василіянок поруч зі старим корпусом Лісотеха проектував Р.Грицай і будували вже після смерті Левинського, але безумовно, що це було продовженням традицій, закладених саме ним. Зараз це Бібліотека Лісотехнічного Університету, а я пам’ятаю післявоєнні руїни. Ми бігали по напіврозвалених стінах, грали у найбільш популярну забаву мого дитинства – війну. Чому саме вона була зруйнована – не знаю, тоді казали, що бомба попала. Яка бомба, чому саме в цей будинок – мені невідомо.
І отак можна йти по цілій вулиці ген. Чупринки – від будинку до будинку і казати – цей проектував Левинський, цей будував, а оці і спроектовані, і збудовані ним.
Іван Левинський народився у родині директора народної школи 1851 року у містечку Долині (нині Івано-Франківської області). Батька так само звали Іваном, а маму, німкеню, – Йозефа з дому Гаузер. Батько помер 1858 року, з грошима стало скрутно, і мама з дітьми переїхала до Стрия. Після четвертого класу малий Іванко, який мав добрий голос і співав у церкві, міг піти вчитися на священика, але обрав інший шлях і для продовження освіти поїхав до старшого брата Лева до Львова, де вступив до Реальної школи (сьогодні на її місці СШ 35 на В. Шухевича). У 1869 році Левинський вступає до Технічної Академії, яка тоді розташовувалася на розі Театральної і Вірменської, тобто у центрі культурного життя – поруч з театром Скарбека і Народним домом.
Особливу роль у житті І.Левинського відіграв видатний архітектор, багаторічний керівник будівельного відділу Технічної академії професор Юліан Захаревич. У 1901 році Франц-Йосиф І призначає будівничого Левинського професором Львівської політехнічної школи – майбутнього нашого Політеху.
Водночас з освітою та викладанням Левинський починає активну архітектурну та будівельну діяльність. Його бюро було на початку Личаківської, потім біля Катедри, а згодом – на Кшижовій, 42, тобто нинішній Чупринки. Спочатку це була просто гуртівня будматеріалів. Наприкінці 1880-х там же будується керамічна фабрика. Через два десятиріччя вона перетворюється в одне з провідних підприємств Галичини, функціонує довго й успішно. Кахлярський відділ та відділ плиток до підлоги та стін, посуд, декоративні вази, дрібна пластика та скульптура, допоміжні виробництва – від 25 працівників на початку до 800 робітників у розквіті кар’єри. Життя кипіло!
Фортуна розлюбила це місце вже по війні. Я пам’ятаю, що тут робили батарейки, був завод низьковольтних ламп і все якось не приживалося.
Три роки тому позичив свій фотоапарат дуже молодому знайомому. Він нафотографував дружину, дитину і, повертаючись до мене, клацав на вулиці наліво і направо – щоби «місце на пам’яті на пропадало». Прийшов і похвалився, «яку прикольну керамічну плитку сфотографував там, на Чупринки, ви не знаєте, де…». Я знав де. Тут не ця фотографія, це репродукція з книги О.Ноги, але плитка та сама. Довелося молодому другові прочитати коротеньку лекцію про Івана Левинського і його фабрику.
Розповідаючи про Левинського, губишся – на інформацію з книг та статей накладаються особисті спогади – біля цього будинку виріс, у цьому багато разів бував, там жив твій друг, а отам і зараз живе твоя колишня – і все це збудував Левинський. Можна про Оперу, Вокзал чи готель «Жорж», а можна про Новий Світ – цілий район Львова, створення якого безпосередньо пов’язане з його іменем, оскільки Левинський виступав тут і власником земельних ділянок, і архітектором, і забудовником. Кастелівка, Чупринки, Здоров’я – вулиці і будинки, які неможливо відірвати від Левинського, бо протягом декількох десятиріч вони виникали під його руками і на його очах. І, само собою, нам цікаві люди, які жили і працювали в цих будинках, ба більше – живуть і працюють зараз.
Як не згадати будиночок під №21 на перехресті Чупринки та Київської? Наприкінці позаминулого століття його спроектували Ю. Захаревич, М. Ковальчук та І. Левинський, а фірма Левинського збудувала для тодішнього ректора Політехнічного інституту П. Дзівіньського. Після Першої світової там мешкав купець Ш.Валлах, потім видатний львівський музикант Леопольд Мюнцер, який загинув у Янівському таборі смерті, згодом вселилася родина Кузьмовичів – Олени Шепарович та Володимира Кузьмовича, громадського діяча, педагога, журналіста, редактора видання Українського Католицького Союзу, газети „Мета”, посла сейму. Після війни в будинку жив колекціонер Островєрхов, про якого я навіть збирався написати для рубрики текст, але передумав – забагато темних плям. А зараз там НТШ і працює наш знаменитий науковець О.Купчинський, в якого давно збираюся попросити дозволу на його матеріали про археолога І.Старчука.
Вся вулиця така. Навколо фабрики Левинського жили автор розписів у Вірменському соборі Ян Генрік Розен, навпроти – граф Войцех Дідушицький, художниця та публіцистка Марія Дулембянка. Це в 49-му будинку, а трохи нижче, у 47-му, про який в останні роки кажуть – там, де «Квінта» - архітектор Олександр Лушпинський, один з найближчих соратників Левинського.
За тогочасними традиціями, правий бік вулиці забудовували багатоповерховими житловими будинками, лівий віддавали під приватні будинки та вілли. Їх і сьогодні можна побачити на вулицях Чупринки та Котляревського, Здоров’я, на Кастелівці і, зрештою, по всьому місту. Про львівський Новий Світ минулого року цікаву книгу видав І.Мельник.
У дитинстві дивувався, коли бачив на вулиці Руський напис на будинку «Товариство Дністеръ» - як це ми його не знищили! Коли став дорослим, розповідав гостям міста, що це зразок українського модерну, ходив лікуватися у поліклініку у цьому будинку і перестав дивуватися напису. Зрештою, останній раз розповідав гостям про нього кілька місяців тому. Коли постарів, знаю про цей будинок все, або майже все, давно нічому не дивуюся і часами затято сперечаюся із співплемінниками, пояснюючи, що Руська – это не Русская. М’яко кажучи.
Або згадати будинок №4 на пл. ген. Григоренка, збудований фірмою Левинського і декорований його ж керамікою. Кому що, а мені магазин №30 колишнього Облкниготоргу, джерело омріяних книжкових «дефіцитів». Багато років ним завідувала Є.Зайцева, потім ще кілька десятків років Л.Каташкіна, а товарознавцем була Л.Наконечна – свого часу вийшла заміж за одного з племінників кардинала Й.Сліпого і ще за горбачовської «перебудови» виїхала в Штати. Підозрюю, що молоді люди зараз погано розуміють сенс слів «книжковий дефіцит». Напевно, цьому треба радіти.
Колишня вілла художника Я.Стики, згодом будинок і майстерня О.Новаківського, нині його Художньо-меморіальний музей. Як розповідати про цю архітектурну окрасу вулиці, якщо все заповнюють власні недолугі спогади? Зокрема про пам’ятний випадок, коли на початку 80-х довелося у залі цього музею головувати на науковій конференції, присвяченій Олексі Новаківському. Вірі Іларіонівні Свенціцькій ще дав виступити, з трудом дотерпів до кінця виступу мистецтвознавця Л.Волошин, а потім почав затикати рота найстарішому львівському художнику Г.Смольському, учню Новаківського. Сумлінно виконував вказівку начальника, який сидів поруч, досі соромно згадувати. Користуючись нагодою, зайвий раз підкреслю – затикав Смольському рота не тому, що це були такі часи і начальник був негідником. Це я такий був, а то зараз забагато охочих пояснювати все жахливими часами і ще більш жахливим начальством, яке керувало нами, білими і пухнастими. Забагато. Плюнути нема де.
Ми дещо відійшли вбік від теми про великого будівничого і, повертаючись назад, тільки зауважу, що вони, насправді великі, тим і відрізнялися від нас, грішних і дріб’язкових, що поводилися гідно навіть у найбільш несприятливих ситуаціях. Бо були великі й гідні.
Достатньо уваги у книжці О.Ноги присвячено цікавій забудові Іваном Левинським вул. Богомольця. Зокрема він пише: «При цьому варто зауважити, що працівники бюро не виступають тут звичайними епігонами віденської сецесії, а творчо розробляють її постулати. Показовою в цьому відношенні є забудова на колишній вулиці Асника (нині акад. Богомольця), знана як "рондо". Особливістю даної забудови є органічне поєднання житлових споруд з невеликим сквером. Яскрава зелень газонів, колористика керамічного каменю на будинках вирізняють цей зразок львівської сецесії.
Такий творчий підхід в фірмі Левинського не був поодиноким. Справа в тому, що фірма не просто зводила споруди, вона відразу вирішувала цілий комплекс: облаштування території, під'їзні шляхи, а при комплексній забудові бралася до уваги містобудівельна розв'язка і т. д.»
Це справді чудовий і мальовничий куточок Львова. А колишні мешканці вулиці Богомольця – ціле сузір’я відомих людей і просто знаменитостей. До останніх належав професор доктор Адольф Бек, який вважається відкривачем явища електроенцефалографії та відомий впровадженням її в обіг практичної медицини. Сорок років (1895-1935) доктор Адольф Бек був професором львівського університету, двічі очолював його, у 1915-му був взятий заручником росіянами, згодом повернувся до Львова. Життя його завершилось трагічно – з приходом гітлерівців до Львова покінчив життя самогубством. Версії відрізняються – чи то перед неминучим арештом, чи вже у концтаборі на Янівській.
Окрім архітектурно-будівельної діяльності, Іван Іванович виробляв велику кількість художніх виробів. З ним охоче співпрацювали найвідоміші художники Львова. Розповідаючи про кераміку, Олександр Нога наводить вражаючий перелік: вази і вазони (декоративні та для рослин), амфори, підвазонники, попільнички, миски, мисочки, макітри, тарілки, тарілочки, цідильники, флакони, горщики, дзбанки, жбани, гладущики, глеки, "бабники", пасківниці, чайні набори, кофейні набори, тарелі, таці, підноси, підставки, "близнята", "трійнята", "чвірнята", ринки з ручкою-держаком (на трьох або чотирьох ніжках), "пампушниці", калачі (куманці), плесканки, баклаги, баньки, баночки, барильця, флакончики, пляшки, горнята, чашки, кружки, бокали, фігурний посуд (півні, барани, леви, антропоморфний посуд), іграшки для дітей у вигляді посуду (мисочки, тарілочки, горнятка, близнята) або пластики (пушки, шишки, м'ячики), технічний посуд.
А ще були вітражі і настінні розписи, вироби з металу у фірмі Стефанівського, про якого ми вже розповідали. Назвати все буквально неможливо. Окремої статті або й книги заслуговує Левинський, як громадський діяч. Створене ним товариство «Праця» було помітним явищем життя Галичини першої половини ХХ сторіччя.
Він зійшов з цього світу 4 липня 1919 року в 68 літ свого трудящого життя.
Хоронив його весь Львів. Місцем спочинку стало Личаківське кладовище. Громадськість спорудила на його могилі пам'ятник за проектом О. Лушпинського.
Іван Левинський був непересічною особистістю. Про це свідчать не тільки його бізнесові та мистецькі справи, але й заповіт. Це без перебільшення документ, складений людиною, для якої гуманістичні, соціальні, громадські ідеї були не пустим звуком. Левинський призначив товариство "Праця" своєю духовною дитиною та наділив його понад одною третиною свого величезного майна. Решту по половині дістали його діти - Степан і Марія.
Манкурт пише ці слова в будинку на вулиці Левинського. За сто метрів від Чупринки, за триста – від фабрики Левинського, приблизно на такій самій відстані від будинку на Здоров’я, де він жив, і другого, бічного входу на фабрику. А до бюро Левинського (чи то по-сучасному до офісу), напевно, буде не набагато далі.
Просто вуличка така – коротка.
Яку заслужив, таку і має…