Затиснуті у рамки виховання, ми можемо роками опиратися власній природі, але за певних умов вона неодмінно себе виявляє. Саме це зараз відбувається на Донбасі, зокрема в Луганську. Всупереч поширеній думці, коріння цього міста – не у промислових цехах Російської та Радянської імперій, а у Дикому Полі.
Акцентуючи увагу на політичному контексті подій, ЗМІ залишають поза увагою більш фундаментальний процес, що розгортається тут. Прикриваючись хисткими лаштунками іграшкових республік, Схід повертається до свого первинного стану міжнародної сірої зони. Сепаратисти, які нібито захопили тут владу, – лише одна з фігур на химерній шахівниці нового Дикого Поля.
Ще взимку Донбас цідив крізь зуби придуману «червоними директорами» мантру: ми не «майданім», ми працюємо, працюємо, працюємо... Екс-комсомольці з обличчями царських урядників вантажили молодь у вагони і гнали на Київ, де замикали у Маріїнському вольєрі і змушували битися з киянами за інтереси Партії регіонів. Але навесні стискувана роками пружина соціальної напруги випросталася. Донбас пустився «майданіть» вже самостійно – нестримно, брутально і безоглядно. На безчинства «бандитських бригад» нарікає навіть Ігор Стрєлков: замість того, аби воювати з «хунтою», місцева молодь кинулася «грабувати награбоване». І політики у цьому менше, ніж здається. Сепаратисти лишень випустили з пляшки джина.
Атмосферу «вільного степу» найкраще передають не поезії, а звіти УМВС в Луганській області. 17 травня невідомі розстріляли автівку: водій помер на місці, некероване авто збило двох пішоходів. 16 травня: стрілянина на блокпосту, один убитий. 10 травня: троє застрелених і один повішений. 8 травня: двоє загиблих у перестрілках. І це – не рахуючи поранених, викрадених, побитих, пограбованих. Автівок тут відбирають і крадуть по кількадесят на тиждень. Мовою цифр це звучить так: з 1 по 18 травня на Луганщині було відкрито 1360 кримінальних проваджень, тобто в середньому по 75 на добу. Стримати цю вакханалію могли б робітнича субординація і корпоративна етика індустріального краю. Але від луганської промисловості залишилися переважно легенди: на кожного робітника тут припадає десяток хронічних безробітних, декласованого елементу, осіб непевних занять. Їхніми руками Дике Поле зараз позбувається всього зайвого і всіх зайвих.
Державної влади на Луганщині вже нема. Фактично, залишилася тільки облрада, але сумнівно, щоби її розпорядження хтось виконував. Навіть облуправління МВС тепер працює в екзилі – нещодавно воно переїхало до Старобільська, до району, що перебуває під контролем українських військових. Втім, міліція ще довго протрималася. За інерцією функціонує банківська система, пошта та інші системи життєзабезпечення регіону. Однак і їх поступово руйнує місцева отаманія. Навіть у облцентрі вже відчувається брак пального і медикаментів, а незабаром почнеться і дефіцит продуктів. Місцеві виробництва потреб населення не покривають, а імпортувати щось стає дедалі складніше через любителів грабувати каравани. Через них під питанням опинилися навіть жнива: через перебої з постачанням пального для сільгосптехніки врожай може зогнити просто на полях.
Утім більшість місцевих живуть приблизно так, як і жили: їздять на роботу, ходять на ринок, п'ють пиво на літніх майданчиках. Це створює оманливе враження, що у Луганську все гаразд, а історії про жахи безвладдя – лише пропагандистські вигадки. Насправді цей позірний спокій – наслідок шоку. Моторошна, але симптоматична картинка з натури: посеред білого дня невідомі хапають чоловіка – з криками, пострілами в повітря, а поруч спокійно проходять жінки з дітьми. Звичний світ розвалився настільки швидко і несподівано, що обиватель сприймає нову дійсність просто як дурний сон. Власне, через це луганці так спокійно сприйняли введення комендантської години, появу блокпостів і озброєних людей на вулицях.«Я ось-ось прокинуся і все буде добре», – думають вони, але сон не закінчується.
Є й інша категорія «сонних», яким маряться принади «незалежності». Вони перебувають у щасливій впевненості, що викрадають, грабують і вбивають лише тих, хто на це заслуговує. Нещодавно під Луганськом розстріляли місцевого хлопця, який не зупинився на блокпосту – без годувальника лишилися молода дружина і 8-місячна донька. І що? У сепаратистських пабліках ВКонтакті вбитого миттєво оголосили ворогом: «В Луганске убили одного из бойцов "Правого сектора" при попытке прорваться в город». Тепер тут так заведено: або списувати злочини на «правосєков», або записувати у «правосєкі» жертв. Та це лише форма самогіпнозу, втечі від загрозливої дійсності.
Ті, хто розуміє, що відбувається довкола, готуються просто перечекати буремні часи – поменше пересуваються містом, не гуляють пізно увечері, не «світять» дорогі авто, не говорять на політичні теми у громадських місцях. Колись луганці пережили бандитські війни 1990-х – сподіваються пережити і це лихо. Чимало місцевих намагається виїхати з регіону. Справжні масштаби явища встановити важко – більшість втікачів не афішує своїх переміщень і далеко не завжди звертається по допомогу до патріотичних активістів. Одні кажуть про десятки біженців, інші – про тисячі. Хтось біжить світ за очі з пустими руками, хтось ґрунтовно готується покинути Луганськ назавжди. Щоправда, продати нерухомість і бізнес тут тепер майже неможливо.
Ось так Луганщина, як і Донбас загалом, стають непридатними до життя – Диким Полем, на якому панують польові командири і криміналітет. Звісно, всі вони розуміють, що часу в них небагато –анархія рано чи пізно закінчиться. Дике Поле століттями було прихистком для різної наволочі, але і його таки колонізували. Тому кожен квапиться урвати собі хоч щось, поки є змога. Мирне населення краю опинилося на цьому святі бандитського життя чужим, але не зайвим: бенкетують наразі його коштом. Тим більше, що з кожним днем дедалі більше беззаконного люду звертає увагу на цю «землю обітовану».
Здається, ще півроку безвладдя – і Луганщину доведеться колонізувати наново, попередньо відвоювавши її у здичавілого криміналу. Проблема в тому, у кого вистачить сил екзорцизувати духів Дикого Поля і повернути Схід бодай у руки місцевих князьків. Інакше беззаконня розповзеться по Україні, як радіоактивні хмари після Чорнобиля.