В останні тижні південнокавказьку країну, яка ще донедавна намагалася крокувати разом з Україною в напрямку до Євросоюзу, охопив справжній політичний буревій. І буревій цей усе впевненіше заносить Грузію, як будиночок дівчинки Дороті до країни Оз, у темне історичне минуле. Причому це минуле виявляє себе несподіваними і водночас упізнаваними жестами.
Спочатку проросійська влада Грузії прогнулася під скинуте «з барського плеча» Кремля скасування віз та відновлення авіасполучення – і дозволила польоти російським авіакомпаніям. Але цим історія не завершилася. На сході країни, в історичному регіоні Кахетія, виявили доньку міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова Катерину Винокурову. Опинилася вона там не випадково – приїхала на весілля брата свого чоловіка, російського бізнесмена Олександра Винокурова.
Грузинську опозицію така ситуація обурила, вона влаштувала акцію протесту під відпочинковим комплексом, де і мали проходити святкування (сама церемонія реєстрації шлюбу відбулася у Тбілісі). У підсумку донька Лаврова з чоловіком тихенько втекли не тільки з готелю, а взагалі з країни, а весільні святкування довелося скасувати.
Тож, з одного боку, грузини нібито перемогли. Але близько двадцяти затриманих опозиціонерів – грузинською, між іншим, а не російською поліцію – не дозволяють сприймати цю історію як однозначний успіх. Та є ще один момент, який змушує замислитися над її глибинним смислом. Як взагалі сталося так, що родич одного із кремлівських лідерів не знайшов собі іншого місця для свого весілля, як у Грузії?
На акції протесту один із лідерів опозиційної партії «Єдиний національний рух» Леван Бежашвілі заявив, вимагаючи вигнати росіян з відпочинкового комплексу: «Ми не дамо перетворити Грузію на дачне селище для сім’ї Лаврова». І як тут не згадати, що в радянські часи Грузія була саме таким «дачним селищем», куди любив їздити відпочивати партгоспактив СРСР. Грузинська кухня, вино (а Кахетія, де сталася уся ця «лавровська» історія, – це центр грузинського виноробства), гори, абхазькі курорти… Усе це створювало відповідну репутацію Грузинській РСР. Репутацію, яка, з одного боку, була грузинам на користь – республіка не зазнала такої страшної колективізації та індустріалізації (не без того, щоб це не можна порівняти з Україною) з усіма відповідними наслідки. З іншого ж – хто в Кремлі всерйоз сприйматиме регіон, куди зазвичай приліталося винятково для того, щоб відпочити в горах, попити вина і поїсти смаколиків.
Оце ставлення до національних республік як до чогось другорядного, меншовартісного, цікавого хіба етнографічними особливостями – воно нікуди не ділося і в пострадянські часи. І тут уже йдеться не тільки про Грузію. Згадайте, як росіяни оцінювали Україну – мовляв, і говорять тут по-нашому, і готують смачно, і дівчата гарні. Що в усіх цих «компліментах» свідчило про визнання росіянами певної суб'єктності (геополітичної насамперед) України? Правильно – нічого. З Грузією, та й усіма іншими ексреспубліками Союзу – була така ж історія. Навіть з країнами Балтії, ще одним улюбленим «дачним селищем» московської еліти. Тільки «Прибалтика», як вони досі за радянською звичкою називають окуповані 1940 року країни, «відбилася від рук», «знайшла собі нового господаря». А Україна і Грузія – не знайшли. («І не знайдуть», – упевнені у Кремлі.)
От і цей перформанс брата зятя Лаврова – із тієї ж серії. Представник московської еліти, мажор з оточення одного з головних кремлівських чиновників, просто влаштував собі відпочинок у красивій провінції. Не в іншій країні, з якою взагалі-то в Росії була війна, з якою (принаймні з частиною якої) у держави з центром у Москві досі були досить напружені відносини, зовсім ні. Це знову та сама «Грузинська РСР» – край вина і шашликів, який цей родич Лаврова в дитинстві бачив у легендарному фільмі про Шуріка і кавказьку полонянку. Часи «Закавказзя» (ще одна радянська вивіска, яка досить точно демонструє ставлення імперії до цього регіону) повернулися.
Така ж доля чекала і Україну. Втім, чому «чекала»? Згадайте, як Володимир Путін прилітав на зустріч із Віктором Януковичем до Криму. Це було точнісінько, як у радянські часи – генеральний секретар ЦК КПРС прибув до своєї резиденції в Ялту, де зустрівся з керівником Радянської України. Звісно, формальна сторона питання дещо відрізнялася, але хіба тільки вона. Та й подальші вечері в маєтку кумів Медведчуків цілком можна замінити перебуванням на державній дачі. До того ж такий жест навіть у ті часи виглядав геть принизливо.
На щастя, для України ці часи – і про це можна говорити упевнено – уже назавжди позаду. А от Бідзіна Іванішвілі (власне, звісно ж, Борис – ніхто його в Росії його ж іменем не називав; ще одна імперська звичка – «а как это по-русски») уже зовсім перетворився на першого секретаря ЦК Комуністичної партії Грузії. Єдине, що без ідеології, яку КДБ знищило руками своїх опонентів наприкінці 1980-х – але всі інші атрибути на місці. От і високі московські гості почали заїжджати на пікнічок у «всесоюзну и кузницу, и здравницу, и житницу». Поки що не найвищого ґатунку, а тільки їхні родичі, але це ж тільки початок. Скоро і самого Лаврова будуть зустрічати.
Обов'язково будуть, бо ця формула московського панування, вона не те що передбачає, вона вимагає схожі жести – як знак імперської вищості. До того ж навіть пересічні росіяни дуже чітко переймають ці замашки своєї еліти. Одна з пасажирок першого російського авіарейсу в Грузію на питання про те, чи знає вона, що Росія взагалі-то окупувала частину країни, куди вона прилетіла, відповіла, що, мовляв, просто прилетіла відпочивати. І родич Лаврова – просто вирішив влаштувати тут своє весілля. У такому близькому, такому душевному і своєму «Закавказзі». Як у «старі добрі часи».